Блог | Украинский Кафка, или Почему современная Россия выблюет Гоголя

Вопрос "принадлежности" Николая Гоголя – особенно во времена, когда взаимосвязь между украинской и русской культурами, казалось бы намертво сшитыми имперским прошлым, прерывается на наших глазах – всегда будет болезненной проблемой для украинцев. Один из самых талантливых писателей, когда-то рождавшихся на украинской земле, человек, влюбленный в Украину именно как в цивилизацию, украиноязычный – и выбрал именно русский язык творчества, обогатил именно русскую литературу, значению которой не только для Украины, но и для мира многие из нас сейчас пытаются возражать, пишет Виталий Портников для издания "Збруч".

Видео дня

Далее текст на языке оригинала.

Однак не все так просто. Література – не поліграфічній комбінат, із такими феноменами, як феномен Гоголя, мали справу не тільки українці. Свого часу французьких філософів Жиля Делеза і Фелікса Ґваттарі зацікавила творчість Кафки – але саме тому, що вони побачили особливість письменника у контексті світової культури: єврей з Праги, відірваний від власної національної мови як мови повсякденного вжитку, не бачить себе у чеській культурі, може геніально писати німецькою, але далекий від німецької цивілізації. І Кафка створює свій фантасмагоричний світ…

Делез і Ґваттарі спробували застосувати до творчості Кафки метод французького лінгвіста Анрі Ґобара, який наполягав на важливості "чотирьох мов" у творчості письменника – мови землі, мови держави, мови культури і мови памʼяті, "містичної" мови. Для Кафки, з точки зору філософів, мовою землі була чеська, мовою держави і культури – німецька, містичною мовою – іврит. Цей аналіз дозволив Делезу і Ґваттарі заговорити про "малу літературу" – не з точки зору літератури національної меншини у державі, а з точки зору окремої, абсолютно іншої літератури у тій самій мовній стихії. Тобто література Кафки – це не література Гете і Шіллера, хоча і його твори немов би написані "тією самою" німецькою мовою.

Якщо ми спробуємо застосувати такий самий підхід до Гоголя, то побачимо дивовижну річ. Для нього російська мова дійсно була мовою держави і культури, але українська мова була водночас і мовою землі, і "містичною мовою" – ось що і створює геній письменника! І з самого початку своєї творчості Гоголь був типовим представником "малої літератури", який відчайдушно намагався втекти до "великої", "общєй" – але йому це, на наше щастя, не вдалося.

Як не дивно, такий підхід повертає нас від "радянського" до "імперського" сприйняття Гоголя. Адже ми звикли вважати, що росіяни сприймають Гоголя в якості власного класика із парадним монументом на Гоголівському бульварі у центрі Москви. Але це Гоголь більшовиків, яким був потрібен викривач "соціальних виразок", великий сатирик – саме тому памʼятник приголомшеному й виснаженому Гоголю Сталін розпорядився перенести з Гоголівського бульвару у двір на Нікітському, ближче до останнього притулку письменника.

Але чому в Російської імперії був один Гоголь, а в СРСР – геть інший? А тому, що з самого початку своєї творчості Гоголь сприймався "почтєнною публікою" саме як український письменник – яким він тоді, за великим рахунком, і був. Самого Миколу Васильовича це, очевидно, не влаштовувало. Навіть коли у "Тарасі Бульбі" він спробував написати колористичний портрет козацького вірнопідданства, його звинувачували в "ідеалізації" України. І Гоголь, який так і не зрозумів, з яким презирством ставляться до його Батьківщини його великоросійські колеги і читачі, вирішив писати про Росію – але й тут на нього чекало повне фіаско.

Фіаско, звичайно, було не в тому, що він писав погано. "Ревізор" – велика пʼєса, а "Мертві душі" – велика поема, якщо застосувати термін Гоголя. Але проблема була в тому, що Гоголь хотів написати про Росію поему, а його власний геній йому не дав: він написав нещадну і точну сатиру. Із такою жорсткістю і точністю про Росію писав хіба що Салтиков-Щедрін, але тут є одне "але": Салтиков був великоросом, який ідеального портрета України не створював; а Гоголь був малоросом, який створив ідеальний портрет України і "очорнив" Росію. Мені здається, що Гоголь так і не зрозумів, чого від нього хотів колективний Аксаков, який докоряв письменнику за компрометацію російської дійсності: створити ідеальний портрет Росії й очорнити Україну. І неможливість виконати це соціальне замовлення довела Гоголя до безумства та знищення продовження "Мертвих душ", в якому ідеальний образ Росії також не виходив. Відповідати "соціальному замовленню" Гоголь міг хіба що у своїй публіцистиці, але тут незадоволеною його "реакційністю" виявлялася вже демократична громадськість на чолі з розгніваним Віссаріоном Бєлінським. Догодити колективному Бєлінському й колективному Аксакову водночас було просто неможливо. Жодний російський письменник і не намагався б! Але фокус у тому, що Гоголь не був і не міг стати російським письменником. Він був "Кафкою" російської літератури – українським письменником, закоханим у свою Батьківщину як у величний міф, як у дитинство і мрію, й водночас здатним подивитись на чужу йому Росію очима реаліста. Так, він дуже хотів побачити у Росії красуню – але бачив чудовисько. Й саме цього російські сучасники не могли йому дарувати. Бо вони це бачили. І не пробачили. Вони поставили памʼятник людині, яка мучилася за життя і буде мучитися у граніті, тому що не змогла перемогти у собі "малороса" і стати "справжнім росіянином", який зневажає Красуню Україну і бачить риси красуні в російському огидному чудиську!

Більшовики, звичайно ж, зґвалтували памʼять про Гоголя – як і про все інше. Для них "малоросійська" тематика Гоголя стала просто фольклором, а "великоросійська" – соціальною сатирою, підтвердженням ницості "експлуататорів", а не розповіддю про Росію очима українця. Але до спадщини українського генія все це просто не має ніякого стосунку.

Так, може, й нам варто побачити у Гоголі українського Кафку, співця України й автора російської фантасмагорії, що вона несеться туди, куди й сама не знає, людину, яка показала нам країну Ноздрьових і Собакевичів – який неймовірний жах і як це мерзенно виглядає поруч із українською ідилією! Може, нам все ж таки варто прислухатися не до "революційних демократів" та Йосипа Сталіна, а до тих сучасників Гоголя, які вважали його українським письменником вже в часи написання "Вечорів на хуторі" та "Мертвих душ"?

Тим більше, що сучасна Росія – це не Радянський Союз Сталіна і навіть не Російська імперія Миколи І.

Вона Гоголю міфологізації України й "очорнення" Росії не подарує.

Вона Гоголя з себе виблює.

Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке...