Блог | Сьогодні на мене скоїли замах

…Вірогідно, він знав, що 8 червня для мене – особливий день: день народження брата. Ця дата не була таємницею ще з 2000-х, коли була популярною група "Игрушки", де одним із фронтменів був Костянтин Ягольник, і кожен рік "Игрушки" влаштовували з цього приводу гарні вечірки в модних, на той час, столичних нічних клубах, Зорян і Шкіряк можуть те підтвердити.

Той, хто на мене чекав, знав, що 8 червня я природньо буду на підпитку. І не помилився. Цієї ночі він мене дочекався, коли я приїду й розрахуюся з водієм таксі.

"Это ты, тот Ягольник?" - спитав він, несподівано з’явившись з-під дерев, які ростуть на майданчику біля під’їзду.

"Так. Це я",- машинально відповів я, абсолютно не задумуючись, чого це незнайома людина о пів на другу ночі, так звертається до мене ще й на прізвище.

"Есть разговор".

Моя машина поїхала. Ніч. Тиша. Київ, респектабельні Позняки. Фонарі. Всі конс’єржі сплять.

Його "разговор" насправді був коротким. Точніше: без слів…

Якби з групою "Игрушки" свого часу я не мав регулярних тренувань із джиу-джитсу, можливо, ви б цього зараз не читали: мене врятувало світло ліхтарів і спортивні навички. В світлі ліхтарів я побачив, як промайнуло лезо його ножа, яке йшло в область серця, й автоматом виставив блок правою рукою, але гостроту леза нападника відчув неабияк.

Біль і кров мене вмить протверезіли й підсвідомість враз згадала геть усе, чого навчав мене Віктор Миколайович Малютенко, наш тренер і президент Асоціації джиу-джитсу України, якого ще в 1994 році запрошували переїхати в США тренувати охорону Білого Дому, але він не погодився, залишився в Україні й деяким дієвим прийомам самооборони мене навчив. Якби то був пістолет або граната, шансів би не було, а так – я теж вдався до дій: небезпека життю, запевняю, неабияк мобілізує…

Якщо хтось думає, що реальний замах на вулиці схожий на те, що показують в кіно – він глибоко помиляється. Все відбувається дуже і дуже швидко.

Нападник, напевне, або не очікував супротиву, або один з моїх ударів по нервовим центрам завдав шкоду, або час на замах піджимав, або світло, що почало з’являтися в квартирах його злякало, або було щось інше, мені не відоме – але моментом під’їхало чорне Мітсубісі, в якому він і зник. Все це відбулося протягом якихось 1,5-2 хвилин .

Думок про те, щоб бігти й намагатися затримати злочинця, зізнаюся, в мене, на відміну від Сергія Стерненка в Одесі, не було. Головне, що живий.

Перша думка була, звичайно, викликати поліцію. Але я продюсер… а в продюсерів зазвичай на першому місці стоїть ККД будь-яких твоїх дій – тож згадавши, як кілька років тому нова модна поліція, навіть попри моє особисте звертання до Зоряна Шкіряка, так і не змогла знайти "ланос", який нахабно збив того ж таки мого брата Костянтина на тих таки Позняках, коли він їхав на велосипеді, я собі подумав: а навіщо їх викликати, що це змінить, окрім зайвого часу, витраченого мною на те, щоб їх дочекатися, потім писати пояснення, потім мати в своєму порядку денному всілякі процедури-зустрічі-показання-заяви, які, врешті, ні до чого не призведуть, окрім даремно витраченого часу.

Словом, я вирішив зосередитись на руці, з якої текла кров.

Донька викликала швидку. Історію причини виникнення травми вирішили розказати банально-побутову, хоча дитина плакала.

Лікарі швидкої, обробивши рану, повезли в лікарню. Там грошей не просили, але зашивали без наркозу, на живу. Головний лікар сказав, що "треба менше пити". Дізнавшись, що музикант і піаніст, мовив, що мені повезло, бо ще б на пару см поріз вище – і була б good bye права рука (дякую тобі, Боже!).

Дивлячись зараз на свій закривавлений мізинець – а праву руку лікарі мені заборонили мити 2 тижні – компетентно можу завірити, що одна й та сама кров може бути червоною і чорною одночасно…