Блог | Російське вухо ріжуть смаколики

А чи не писав я колись, що на Фейсбуку найбільше політологів, істориків та філологів? Щоправда, в лапках. Бо серед них невігласи переважають. А однак і вони мають свою думку. І замість того, щоб свою тупу думку носити в задній кишені, вилазять з нею на люди та ще й потрясають, аби видно було всім їхній безнадійний рівень тамбовського інтелекту.

Та найкумедніше, коли починають рускоязичні признаватися у своїй любові до української мови. Бо україномовній людині якось незвично заявляти, що їй подобається українська мова, якщо вона у тій мові живе, нею мислить, читає чи й пише. Бо це, як признатися в любові до повітря чи води.

Читайте: Гроші лікарю - це не хабар

Але людина рускоязична відчуває українську мову на віддалі. Мовби споглядає на неї згори. І тут їй раптом відкриваються скрижалі, як біблійному Мойсею. Вона починає вилущувати слова, якій їй не до шмиги.

Тобто їй, російськомовній людині не до вподоби певні українські слова. І як з цим жити? Треба негайно заявити привселюдно своє фе. Натомість з російськими словами все чудово, жодне в сідницю не муляє.

Саме так вчинила генеральний продюсер ZIK Наташа Влащенко (так вона значиться на Фейсбуку – Natasha Vlaschenko), написавши:

"Люблю українську мову. Але в Жадана і у Василя Шкляра вона різна.

Зрозуміло, урбаністичний варіант, очищений від немотивованих запозичень, застарілих слів та діаспорського сленгу – найбільш сучасний, цікавий та драйвів.

І в мене особливі стосунки із словом "смаколики", просто не можу вимовити, вчувається щось страшно фальшиве". І далі запитує: "А що ви думаєте про розвиток сучасної української мови? Дякую".

Читайте: Країна непереможного жлобізму

Ну, що тут думати? Російське вухо ловить одне, а українське – щось інше. Це, як з Горішніми Плавнями. Українською – класне, милозвучне слово, а російською "чортішо-і-сбокубантік", як писали обурені жителі цього міста.

У Жадана мова сучасна, бо й пише про сучасність, а в Шкляра мова, звісно, інакша, бо пише історичні романи. З цим усе просто. Та не просто з фантазійним "діаспорським сленгом". Адже те, що приписують діаспорі, насправді – мовні правила 1920-тих років, розроблені українськими, до того ж не галицькими, мовознавцями, які геть усі були вже в 1930-тих роках репресовані. Галичани до Скрипниківського правопису не мали жодного стосунку.

Однак рускоязичні уперто цвиркають нам в очі отим "діаспорним сленгом", який, на їхню блазенську думку, звучить з каналу СТБ. І це страшно їх нервує. Однак, це норми мови, до яких ми ще повернемося, відмовившись від русифікованої лексики. Якась Оксана Гришко тут таки підтримала Наташу: "Діаспорський сленг" – дуже влучно сказано!! Просто доводять до сказу оті "етери" та "Атени".

Читайте: Наша бандерівська карма

Готуйся, Оксано, до найгіршого, сказ неминучий – правопис 20-тих років таки гряде. За нього мовознавці не для того життя віддали, щоб якась недоучка тепер ґвалт піднімала. Для всього світу є "етер" і "Атени", а тобі хочеться, щоб всьо била, как в братьев с вастока?

Щодо фальшивості слова "смаколик", то в Наташі знайшлося чимало однодумців, чиї ніжні російські вушка не сприймають цього слова: "і я ненавиджу смаколики", "Наташа, спасибо за "смаколики"! Я думала, только меня от них мутит".

Читайте: Карпатський мольфар

Нічого, скоро почне ще й "пучіть". А один такий "знавець" заявив: "Смаколики полный бред)))))... це не живе слово... вигадане... тому й не приживеться..."

Та запізно вже бити в дзвін на сполох, бо слово це давно прижилося. Ніхто його недавно не вигадав. Воно зустрічається з кінця ХІХ сторіччя у творах Стефана Коваліва (1848 – 1920) ("Розложився псище серед кухні, мов у себе в будi, обійняв лапами свій смаколик i пробує на всí лади його роздробити"), у перекладі 1905 року бестелера "Фабіола" Н. Віземана і т. д.

Я це слово знав з дитинства. У "Дівах ночі" є в мене епізод, де я пояснюю двом російськомовним повіям, що таке кишка: "Це смаколик, який вам і не снився". – "Смакалік? – знову перепитали вони, не перестаючи хихикати, так, як це, мабуть, чинили чарівні англійки, коли зустрічали чарівного аборигена".

Читайте: Якось мене викликали в КҐБ...

Якщо зараз поглянути, де це слово зустрічається, то список буде аж надто поважний: в перекладах зі Стівена Кінга, Роберта Гайнлайна, Алана Бредлі, Жана-Крістофа Ґранже, Анджея Сапковського, Лоран Гунель, Френсіса Бернета, Данієля Дефо, Джека Лондона, Туве Янссон і багатьох інших. У творах Люко Дашвар, Тетяни Белімової, Наталії Лавлєнцевої і ще двох десятків письменників з Центральної та Східної України.

Ну, а далі пішла жара. Сипонули коментатори, як воші з кожуха. Один поперед одного зі своїми ненависними словами. Одній дрипці не до шмиги, що аж її "бісить", вираз "я маю рацiю". Тут же підоспів інший "філолух": "Мабуть, українці цей вираз просто не вживали". І дарма, що це слово подає ще совєтський тлумачний словник, наводячи приклади з Агатангела Кримського та Лесі Українки.

За тим уже витягли "філіжанку" і "пательню", які теж ріжуть російські вуха. І знову звинувачення в тому, що то галицизми. Хоча вперше "філіжанку" стрічаємо не в галичанина, а в Івана Котляревського:

А послі танців варенухи

По філіжанці піднесли,

I молодиці-цокотухи

Тут баляндраси понесли;

Дідона кріпко заюрила,

Горщок з вареною розбила.

А ще в Михайла Коцюбинського: "Та не встиг він поставити на стіл філіжанку, як хтось гукнув знову: – Рустеме, тебе Айша кличе. Рустем враз зблід, і філіжанка затремтіла в його руках"; у Юрія Смолича: "Примаков вихилив рештки гарячого окропу з своєї філіжанки, звівся на весь свій зріст... гупнув кулаком по столі, аж філіжанка відскочила; у Михайла Стельмаха: "Філіжанка з кавою випала з руки Снігурського", у Валерія Шевчука, Василя Стуса й багатьох інших не галичан.

Пательня (між іншим слово французьке) – є у Івана Котляревського, романтика Амвросія Метлинського, Михайла Коцюбинського, Василя Кучера, Богдана Жолдака, Юрія Мушкетика, Оксани Забужко. Фіксоване ще в майнових актах 16 сторіччя: "Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси"!

Читайте: Втрати роблять нас тільки сильнішими

Однак цим ненависні слова не вичерпалися. Бевзям не до вподоби шпиталь, корок (канєшна пробкі на дарогах куда звучнєє, як сказала б незабутня Проня Прокопівна), кватирка, летовище, слухавка, наразі, продавчиня, членкиня (член, звісно, смакує краще). "А меня раздражает слово пересiчний", "А мене нудить від "цьомаю". Ще комусь не подобаються українські "тістечка", воліє натомість російське слово "випічка".

Дивина та й годі – скільки телепнів процвітає на розлогих нивах ФБ, скільки "любителів" української мови прагнуть її покращити, а точніше збіднити, обчухрати і скліщити з російською.

Як же ж пофортунило євреям, які в єдиному пориві сприйняли геть усю новостворену лексику своєї прадавньої мови! Як повелося чехам, які теж творили своє! Чи відомо чистоплюям, яких "пучіт" від корку, летовища і слухавки, що в чехів театр – дівадло, а комп’ютер – почітач?

Та найбільше дивує те, що вони протестують не лише проти новотворів, а й проти слів, які існують віддавна, були вживані класиками, але їхнє рязанське вухо їх не сприймає і край.