Видео дня
Блог | Якось мене викликали в КҐБ...
Днями на Книжковому Арсеналі мали ми з Віктором Морозовим дискусію про гумор 70-80-тих років. Звісно ж, нелегальний, бо легальний про сантехніків, бюрократів і тещ вільно друкувався в "Перці", і на цій благословенній темі пріли сотні псевдогумористів.
Якщо не рахувати анекдотів, то нелегальний гумор був доволі скупим і переважно ховався між рядками. Але інколи проривався і в оголеній формі, - пише Юрій Винничук для Збруч. - На згаданій дискусії я пригадав свою пісеньку, яку не раз співав у колі богеми 70-тих, на що маю чимало свідків:
Як прийдуть китайці та й до нас зі Сходу,
Підемо із ними за наша свободу.
Приспів:
Бери, хлопче, кріс і лаштуйся в путь.
Нам браття-китайці волю принесуть.
Ми сини Бандери і Мао Цзе-Дуна,
В нас одна дорога і одна фортуна.
Манить нас свобода і блакитна даль.
Хай хоч і китаєць, тільки не москаль.
Читайте: Втрати роблять нас тільки сильнішими
Цікаво, попри тверде переконання усіх, хто згадує про ту епоху, що в будь-якій компанії завше мусив бути хтось стукачем, ніхто мене не видав. Дивно, що я тільки недавно це для себе усвідомив, а раніше якось не задумувався.
Хоча стукачі, звісно, крутилися попри мене, особливо в інституті. Бо коли прийшли у 1974-му з обшуком, то чудово знали, що шукати.
Сатиру з підтекстом писали на ту пору Микола Рябчук і Грицько Чубай, Віктор Морозов співав пісні, яких ніколи б не виконав на сцені, Юрко Кох малював картини, яких ніхто б не виставив і в яких теж були гумор і підтекст. Мимоволі ми змушені були пристосовуватися до життя під ковпаком так, аби не зрадити собі самим, намагаючись не опублікувати жодного рядка, за який би пізніше було соромно.
У 1978-му я написав поему "Арканум" (друкувалася в "Сучасності" у 1989 і на " Збручі") та чорно-гумористичне оповідання "Ги-ги-и". Обидва ці твори я теж читав у наших колах, але поширювалися вони в машинописах уже без зазначення автора. Як, зрештою, й інші твори, що увійшли до збірки чорного гумору "Ги-ги-и". І теж мене ніхто не видав.
Якось мене викликали в КҐБ, звісно, не в головний офіс, а в кабінет над приміщенням суду на Бандери (тоді Миру). Каґебіст підсунув мої ж таки твори і поцікавився, чи знаю я, хто їх написав.
Я вдаю, що уважно вчитуюся, а насправді роздумую, що йому відповісти, намагаючись не зводити на нього очей, бо коли наші погляди перехрещуються, я відчуваю, як нервую. Мені не було страшно, але я мусив себе контролювати, щоб не визвіритися, не вилаятися, тому волів удавати наївняка, розгубленого і несміливого, такого собі недоріку. І коли він починає молоти якусь дурню про те, що у нас, в Союзі, нема жодних підстав для антирадянщини й націоналізму, я охоче погоджуюся, не вступаючи в дискусію, бо нема в цьому жодного сенсу. Він і сам знає, що бреше, а наприкінці 80-тих одягне вишиванку і буде ходити на мітинги та кричати комуністам "Ганьба!". Але він своїми тирадами розставляє мені пастки, ловить мене на слові, тому увесь час треба бути насторожі. Я говорю мало, скупо, найчастіше "так" або "ні", знизую плечима, киваю, скептично усміхаюся – все, що завгодно, тільки не втягнути себе в діалог.
Читайте: Що буде, як помре поет Янукович?
Я відсунув папери і похитав головою.
– Не знаю, хто це.
– Не може бути, – не вірить він. – Ви ж обертаєтеся у тих самих колах, де ці твори гуляли, ви не могли їх пропустити.
– Ні, я не читаю самвидаву і рукописів, у мене безліч книжок взагалі не читаних. А це не настільки цікаво, – додаю якомога переконливіше, киваючи на папери.
– Не цікаво? – дивується він. – Якраз ні, це досить талановито. Але от, як ви гадаєте... Арканум... Це ж мається на увазі Україна?
– Чому ви так вирішили?
– Практично ті ж самі букви за винятком однієї. Там на місці "ї" – "м". Ну, і загалом тема розпачу, загибелі якоїсь країни... народу... руїна... Це все дуже українське.
– А я думаю, що це переклади. Чи ви не звернули уваги, що в "Ги-ги-и" фігурує поліція, а не міліція?
– Звичайно, звернув.
– Та й ім'я молодшого брата Макс...
– Але інші герої називаються галицькими іменами.
– А чому не польськими? Це переклади. Можливо, якогось польського автора. У нас так ніхто ж не пише. А в поляків саме така поезія розвинута. Та й чорний гумор є. Я просто не знаю українського поета, який би так писав. Власне кажучи, у такому стилі. Це щось ближче до Сен-Жон Перса чи Еліота.
Він записав їхні імена.
– Вони у нас не заборонені, – кажу я.
Він щось бурчить і з недовірою дивиться на мене, але я бачу, що в душі він починає схилятися до моєї версії. Справді-бо в цих творах нема нічого українського, все в глибокому підтексті. Я знав, що роблю, я вже став майстром підтексту, генієм недомовок, переживши обшук і звинувачення в хиткій політичній позиції, за що мене ще й вигнали з редакції обласної газети "Прикарпатська Правда". Вигнав сам головний редактор Віктор Виноградський, який після війни разом із загонами ястребків полював за партизанами і був свідком безлічі звірств. А в 90-тих роках "Літературна Україна" вітатиме його з ювілеєм, перераховуючи з пієтетом оті його брехливі романи, де він описав свої криваві подвиги.
Читайте: Не прикидайтеся ідіотами більшими, ніж ви є
Я вже битий жак, особливо після обшуку, коли кагебісти намагалися читати мої рукописи між рядками. Відтоді я став писати натяками й недомовками, відчуваючи диявола за спиною. Слово "Україна" зникло з мого обрію, я писав про міфічний Арканум.
"О, Чорновіл!" – радісно скрикнув каґебіст при обшуку, решта двоє, які колупалися в книжках, збіглися до нього. "Який Чорновіл? Там же написано "чорновик"! – кажу я, але вони не вірять, читають оповідання, крутять носом. Невинні віршики відкладають набік і конфісковують, навіть такий:
Неба келих перехилився в море.
Голубінь кришталева виллялась.
Триста чайок із того горя
Гірко плакало понад хвилями.
"Триста чайок" – магічне, буржуазно-націоналістичне число. Воно їх напружує. Як і фраза "фарбовані коти семи річок", цілком справедливо вони бачать у ній насміх над "семирічками" – семирічними планами партії, але слово розбите на два і це проблема, як його трактувати?
– Яка ідея цих творів? – нудить він далі.
Я міг би пояснити, що мистецтво – це відображення Вічності, незалежної і непідлеглої змінам, випадковостям, часу і простору, це відображення душі. Мистецтво не має мети, воно само – мета, абсолют, бо відображає абсолютну душу. А отже, якщо воно є абсолютом, то й не може бути на службі жодної ідеї. Але це не для його мозку, отруєного соцреалізмом.
– Там нема ідеї, – кажу я, а він нотує – "безідейність".
– Тоді інше питання. Хто усе це міг перекласти?
– Ну, цього я вам точно не скажу. Є люди, які перекладають для себе, потім це може ходити по руках. Мені траплялися російські переклади модерної літератури. А українські досі ні.
– І що то були за російські переклади?
– Ну, там Генрі Міллер, Кастанеда... той же Еліот.
– І хто вам їх давав?
– Ці люди вам все одно не по зубах. Синочки перших і других секретарів, директорів, ваших колег...
Читайте: Не прикидайтеся ідіотами більшими, ніж ви є
Він постукує пальцями по столу, розмова зайшла в глухий кут. Пізніше так само допитали й інших осіб з нашого кола, але ніхто не видав мене, а ті, що могли видати, не знали й так, хто автор.
Однак, коли я згодом познайомився з однією юною дівчиною та повів її на каву, то після півгодинної розмови вона раптом запитала: "Ви автор "Аркануму""? На жаль, я був настільки захоплений нею самою, що не розпитав, яким чином вона мене вирахувала, і то за якихось півгодини, а каґебісти не вирахували, пробалакавши зі мною годинами.
Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке...