Блог | "Прививка порабощением", или Почему не один народ

Президент Южной Кореи проводит специальное совещание, посвященное участию северокорейских военных в войне России с Украиной. Беспокойство Сеула легко объясняется. Если военных из КНДР можно направить на линию столкновения российских и украинских войск, не может ли это означать, что военных из России можно направить на демаркационную линию между двумя Кореями, когда у Ким Чен Ина возникнет желание "разобраться" с Югом? – пишет Виталий Портников для издания "Збруч".

Далее текст на языке оригинала.

Але ця розбіжність позицій двох Корей – одна допомагає Україні, інша Росії, одна надсилає росіянам зброю і військових, інша надає нам снаряди – ще раз нагадує не тільки про те, які різні держави існують на Корейському півострові, але і які різні народи там живуть.

Наприкінці Другої Світової війни це точно був один народ, який пережив жахливі десятиріччя окупації і був сповнений наснаги до відродження власної державності. Однак Радянський Союз і комуністичний Китай силоміць відірвали одну частину Корейського півострову від іншої й створили на цій захопленій частині комуністичну державу, яка з часом перетворилася на пародію на середньовічну монархію. Можна сказати, еволюція відбулася в обох Кореях. Однак, якщо мешканці Півдня пройшли шлях від диктатури до демократії і розвинутої економіки, мешканці Півночі від комуністичної диктатури пройшли шлях до тиранії і бідності.

35 років тому мій товариш, студент з Північної Кореї, який вчився в Москві, переконував мене під час прогулянки Арбатом, що дві Кореї обовʼязково обʼєднаються і що я просто не розумію тяжіння корейців до відновлення спільної країни. Він був кмітливим хлопцем і відверто зневажав створений сталінськими зусиллями режим. Однак, мені було б цікаво побачитися з ним сьогодні і запитати, чи не змінив він своєї точки зору після того, як голова його держави урочисто відмовився від самої ідеї зʼєднання і зруйнував всі ті нечисленні шляхи, які ще вели з півночі на південь. Кім Чен Ин назвав корейців з Півдня "іншим народом" і, як на мене, він близький до істини: десятиріччя життя у кардинально різних політичних і соціальних умовах не компенсуються спільною мовою та історичною спадщиною. Та й мова, культура та уявлення про історичну спадщину з часом також починають бути настільки різними, що вчорашні співвітчизники остаточно перестають розуміти один одного.

З корейцями це відбувається на наших очах. І якщо ми з вами уважно стежитимемо за цим процесом, знайдемо додаткові аргументи для того, щоб протистояти російському міфу про "один народ". Тому що питання навіть не в тому, чи були мешканці, скажімо, Київського, Чернігівського та Суздальського князівств вихідцями зі спільної держави. А в тому, що мешканці північних князівств Русі ще в домонгольський період познайомилися із справжньою тиранією, а Золота Орда продемонструвала їхнім князям "ефективну вертикаль" для підтримання такої тиранії – вертикаль, що, незважаючи на всі повороти історії, працює і досі. А ті, хто потім створив Українську державу, продовжували жити у світі міських прав, шляхетської волі, козацької анархії. Тому так, Україна – вона не тільки про мову, культуру чи про те, чиїми князями насправді були Ярослав Мудрий чи Юрій Долгорукий. Вона ще й про свободу.

Просто цей вододіл між майбутніми росіянами і майбутніми українцями відбувся так давно, що нам важко прослідкувати саму механіку відокремлення, механіку, яку не зламали навіть сторіччя після Переяславської Ради. Проте обʼєднання України з Галичиною чітко продемонструвало, якими різними можуть бути українці, й які шрами залишають у душі вільного народа навіть кілька сторіч життя у відсталій авторитарній державі, як важко лікувати ці рани після щеплення поневоленням.

Якщо навіть серед одного народу – корейців, китайців материкового Китаю і Тайваню, навіть німців після обʼєднання ФРН і НДР – спостерігаються такі кричущі відмінності після того, як одна частина нації зазнає оцього "щеплення поневоленням", що вже казати про росіян і українців, розʼєднаних волею і рабством у глибині сторіч. Так що питання навіть не у спорідненості, а в тому, що вільна людина навряд чи має щось спільне із рабом чи рабовласником – навіть коли вона є їхнім родичем.