Блог | Поддерживаю Марш равенства. Потому что не хочу, чтобы завтра "в трусы" лезли уже мне

Мне везло на женщин всю жизнь. По крайней мере, последние 20 лет – так точно. Я имел честь быть с очень разными партнершами: от актрис до писательниц, от певиц до художниц, от моделей до общественных деятельниц. В принципе, почти все, кого я хотел достаточно сильно, в результате были со мной.

Это были разные связи по своей сути и продолжительности. В них всегда была честность и открытость, забота и страсть, уважение и близость. Но всегда напрягало только одно – другие люди, которые пытались в это вмешиваться. И это такая очень украинская архаичная ср*нь. От их подружек с фирменным: "Что ты с ним делаешь?" или "Как ты с ним вообще живешь?" – до моим знакомых, которые видели моих бывших и позволяли себе сравнительные комменты о нынешних, явно не в их пользу.

Далее текст на языке оригинала.

Зі свого боку, я завжди розумів або відчував, чому я зараз саме з цією людиною і в чому цінність цих відносин для мене. Але тиск ззовні реально напрягав, а іноді й створював проблеми.

Людей, які дозволяють собі таке, зазвичай об‘єднувало одне: вони не були щасливі у своїй спальні. Хтось вичерпав свої відносини і боявся їх розірвати, хтось не міг знайти собі партнера, хтось взагалі був дуже схожий на латентного гомосексуала.

Я згоден, що партнери людини можуть багато про неї сказати. Але от ця звичка інших лізти без запиту в труси – це те, що я достатньо сильно не люблю в нашій культурі. З найабсурднішого, що я бачив, було обговорення в офісі впливу сексуальних стосунків поза ним на роботу людини. З найогиднішого – відречення батьків від своїх гомосексуальних дітей, або спроби їх "виправити".

Я – гетеросексуал, і завжди цікавився виключно жінками. Я не можу уявити, щоб зміг переспати чи жити з чоловіком заради продовження роду, створення традиційної сім‘ї чи чогось такого. Я не думаю, що це можна чи потрібно "виправляти". Якщо б моя жінка не могла мати дітей, а я б їх хотів – подумав би про сурогатне материнство чи усиновлення. Я – за приватність стосунків і майже ніколи не виношу їх на загал. Але я хочу робити це зі своєї волі, а не тому, що мені це хтось забороняє. Також було б дуже прикро, якби мені не давали доступ до жінки у лікарні, бо наш зв‘язок не подобається лікарям. Або – ще гірше: не визнається державою.

Але значна частина українців, на жаль, опинилася саме у такому становищі.

Власне, тому я і підтримую марші рівності й подібний двіж. Мені неприємні чи навіть огидні окремі представники ЛГБТ-спільноти в Україні. Але це завжди про антипатію до людини та її поглядів чи вчинків, а не орієнтації.

І я продовжую підтримувати їх боротьбу за свої права по одній простій причині: просто не хочу бути наступним, кому частина сексуально стурбованих співгромадян захоче полізти в труси і розказати, з ким і коли спати.