Блог | На біса витрачати своє життя на це болото?
Знаєте, чому такий резонанс викликала стаття Юлії Мостової?
Та тому, що вона просто висказала те, що в голові майже в усієї активної аудиторії в Україні. Хтось має сміливість собі в цьому зізнатися, хтось боїться і бажає ховатися у пафос, хтось намагається все пояснити дрібними політичними розборками.
Але суть дуже проста - МИ ВСІ ДУЖЕ ВТОМИЛИСЯ ЗА ЦІ 3 РОКИ. Точніше, навіть 5-7, якщо почати відрахунок з епохи Януковича.
Шалений вир подій забрав купу емоцій, часу, друзів, звичного побуту. Більшість сподівань так і не виправдалися. Суто емоційно ми навіть не відчули перемоги на Майдані через нон-стопний початок російської агресії. Ну а там далі відомо що - "хтось рубається на східному кордоні, хтось підторговує христовим тілом", за влучними словами Сергія Жадана.
Величезні очікування (незрозуміло, звідки вони бралися, та все ж) швидких та кардинальних реформ провалилися. Система, очолювана "комсомольцями 80-х", взяла реванш. І хоча вона вже нездатна бути ефективною, та все одно вперто не здається. Не те, щоби всі наші спроби були марними, але будь-яка людська психіка має межі.
Каждый будет найден и наказан за все, что сделал против Украины!
І ця межа досягнута. Впевнений, що всі активні та думаючі люди останнім часом задаються питанням - а на біса я маю витрачати своє життя на це болото, яке, здається, засмоктує все і всіх без шансів? Мені що, більше всіх треба? Чого я маю не жити нормально через тупих дебілів, які голосують за 200 грн., кажуть, що то не наша війна і воліють, щоб їх хата й справді була з краю? Що, нема варіантів поїхати і жити як людина? Та маса.
І ось тут, мабуть, ви чекаєте від мене пафосно-викривальних ескапад проти тих, хто їде в еміграцію? Їх не буде. Бо я й сам останній рік про це серйозно, не на рівні помріяти, став задумуватися.
І знаєте, що мене тримає тут? Знову не буде пафосних слів про патріотизм та високу місію. Ні, мене тримає єдино можлива для чоловіка вимога вивозити за свій базар. Я поклав 10 років свого життя на те, щоби відбулася Революція Гідності. Я дуже багато закликав й говорив. Я знаю, скільки людей розділяє мою віру в Україну. Тому допоки немає реальних результатів, я просто не маю права відступати. Бо не буду відчувати себе чоловіком. Думаю, в переважної більшості саме так само головним запобіжником є їх особисті розклади.
І це - прекрасно.
Бо Україна - це не дешевий офіційний пафос, а ось такі особисті маленькі історії та мотивації. Допоки вони є - ми маємо шанс.
