Блог | "Мову ворога треба знати!"

У школі, де я навчався, німецька мова була головною дисципліною. Нам викладали її протягом усіх десяти років.

До того ж німецької нас почали вчити навіть раніше, ніж російської. Бо російська як мова міжнаціонального спілкування народів СРСР починалася з другого шкільного року, а німецьку ми мали з першого. Щоправда, протягом того першого року нас не вчили ні читати, ні писати – йшлося виключно при вимову, і навіть не стільки слів, скільки поодиноких звуків.

До такої школи ще треба було напружитися, щоби потрапити. Просто так до неї не зараховували, тільки через – як би це назвати? – співбесіду з цілою комісією вчительок і навіть завучок. Вони щось там нотували собі й час від часу ставили запитання на кшталт "А тобі подобається твій дитсадок?" Мені дитсадок зовсім не подобався, але я збрехав, що так, - пише Юрій Андрухович для Збруч. - Мене супроводжувала Ірена Карлівна, це вона телепатично передавала мені правильні відповіді. Якби я сказав про дитсадок правду, мене могли б не зарахувати до тієї надвимогливої школи. Такої особливої, спеціалізованої.

Тоді настала черга дивних фраз. Міра Абрамівна (згодом я дізнаюся, що вона завучка з німецької мови), дуже виразно артикулюючи, вимовляла якусь тарабарщину. Я мусив це за нею повторювати. "Вас іст дас?" – гриміла вона. Я повторював. "Німм ді крайде!" – вимагала вона. Я повторював "нім ді кррррайде!" – здається, трохи перебираючи міру з розкочуванням "р".

Читайте: "Тяжко мне умирати! Тяжко Русь покидати! И что она, Русь, Киевская Земля, делать будетъ?"

Втім Ірена Карлівна, звітуючи пізніше батькам про перебіг того іспиту, дуже мене хвалила й неодноразово наслідувала моє вороняче "крррр".

Мене зарахували.

Час від часу ми, ліниві, як усі нормальні діти, протестували вголос і висловлювали своє невдоволення тим, що німецької, мовляв, забагато. Один із моїх шкільних товаришів періодично заявляв, що не може опанувати цієї мови через її "кілометрові слова". На це наша вчителька, стара комуністка і ветеранка війни, що практикувала свою німецьку найімовірніше на допитах полонених, мала завжди один і той самий залізний аргумент: "Мову ворога треба знати!" Для нас, на той час десятилітніх, це звучало не надто переконливо, проте запам’яталося.

Школу я закінчив у сімнадцять, а до країни, де справді говорять німецькою – й не лише вчителі, вперше потрапив у тридцять два. Протягом п’ятнадцяти проміжних років я студіював у Львові видавничу справу, працював у друкарні, служив у війську, публікував перші та подальші вірші, вчився показувати їх зі сцени тощо. Крім того, я забував – повільно, але неухильно – свою шкільну німецьку. Володіння іноземною мовою, коли ти не живеш ув її країні, вимагає вправляння, причому з упертістю замалим не гімнастичною. Неможливо розучитися плавати чи їздити на ровері. Але з мовою, надто ж іноземною, це, на жаль, не так. Її, виявляється, цілком можливо забути. І хоча протягом тих п’ятнадцяти років я час від часу влаштовував собі деякі гімнастичні сеанси, перекладаючи поезію раннього Рільке або – отакі ще забаганки! – романтичну прозу Людвіґа Тіка, німецьку я все одно забував.

Читайте: Мовна реформа: російщення українського правопису досі не припинилося

Тож коли наприкінці січня 1992-го мене раптово занесло до баварського містечка Фельдафінґ неподалік Мюнхена, я наскільки міг відтягував мить першого спілкування з місцевими мешканцями. Ні, слово Goethe я все ще вмів вимовити у спосіб майже досконалий. Однак цього було замало для з’ясування речей нагальних і життєво необхідних, хоч і приземлених. Як знайти супермаркет? Який тип залізничного квитка для мене оптимальний? Як на пошті попросити конверт? А марку? Ні, не дойчмарку, а поштову? Як користуватися пральною машиною? А електричною плитою? Та що там уся мегаскладна сучасна техніка, всі ті боші, сіменси, ґрундіґи, коли вже і звичайний телефонний апарат відлякує необхідністю хоч якось відповідати на дзвінки! Розуміти це затяжне харамаркання і булькотіння, що в його фіналі неминуче виникне запитальна інтонація, й тобі доведеться повторити утретє: Wie bitte?

Слова заплутувалися в інших словах, подібності розставляли пастки: Falle i fallen, Zahl i zahlen, rechnen i Rache, а passieren не означало "пасувати" й тим більше у футбольному сенсі.

Я вибирався з тих ситуацій як міг, нашвидку опановуючи (справді опановуючи?) з нулів цю зовсім нову для мене, цю іншу німецьку.

Читайте: "Загадочная русская душа"

Це була велика й болісна ревізія, початок іншого, усвідомленого проникнення в мову, що її (так буває і з людьми), здавалося, трохи знав, але з якогось зовсім не того боку. Й от тепер вона щойно почала тобі відкриватися по-справжньому і саме тим боком, що треба, – з усіма живими нашаруваннями, новаціями, американізмами, зі своїми Берліном та Мюнхеном, зі своїм Гамбурґом та найчистішої води Ганновером. І це було чудово: впевнене передчуття, що роман лише починається, окремі слова вже складаються в не позбавлені сенсу фрази, ідіоми яснішають, часи та відмінки узгоджуються – й одного дня станеться диво, і ти заговориш.