Блог | Хороший немец о плохих диктаторах

Название/автор: Карьера Артуро Уи. Бертольд Брехт

Театр: Национальный драматический театр им. И. Франко

Режиссер: Дмитрий Богомазов

Масштабная гангстерская постановка национального драматического театра им. И. Франко "Карьера Артуро Уи" – попытка осмысления диктаторского восхождения на верхушку власти. В истории успеха чикагского гангстера считываются куски биографий как немецкого, так и современного русского фюреров. Но чем больше монструозности набирает образ тирана, тем меньше беспокоит его сторонников личная ответственность.

Далее текст на языке оригинала.

Для післявоєнної Європи драматург Бертольд Брехт – це "хороший німець". Видавлений гітлерівським режимом з Батьківщини, Брехт несе хрест пацифіста й Громадянина світу. Австрія, Швейцарія, Данія, СРСР, Фінляндія, США... Всюди зайвий, як для МХАТу, так і для Голлівуду. Після п’ятнадцятирічних блукань драматург повернеться до країни, яка забороняла друкувати його твори та спалювала книжки. Гангстерська п’єса "Кар’єра Артуро Уї, яку можна було спинити" - спроба через алегорію зрозуміти, як фюрер хижо ліз на верхівку харчового ланцюгу по головах соратників та тримав підданих в заручниках "погрозами, шантажем, погромами". Але "Кар’єра Уї" це також й виправдання німецького народу, "чия ненависть до Гітлера лише в тому, що він програв війну".

Ніхто не популяризував "хорошого німця" Брехта так, як Радянський Союз. Тут Брехт недовгий час прожив, розмірковуючи чи не отримати радянське громадянство. Тут ще за життя драматурга перевидавались його п'єси російською. Тут він отримав Сталінську премію. Це була своєрідна подяка за те, що при поверненні Брехт обрав "правильну", Східну Німеччину.

За свої пролетарські ідеї та дружні кивки у бік комунізму Брехту діставалось в еміграції не менше, ніж за протистояння фашизму в рідній Німеччині. По Лос-Анджелесу гуляв жарт, що Брехта не беруть на роботу, бо бояться, якби він не створив профспілку. Режисерські ідеї Брехта, т.з. "епічний театр", теж опиралися на смак масової авдиторії, на відміну від елітарного "театру переживання". Тому в Брехті багато балагана: танці, спів, закадровий голос оповідача, типовість, узагальненість персонажів.

"Кар’єра Артуро Уї" саме про цю "типовість". Брехт розмірковує, що злодій, який народжений бути злодієм, буде поводитися як злодій, незалежно від масштабу злодіянь. Будь то овочевий ринок в Чикаго чи Німеччина часів третього Рейху – вчинки природжених покидьків вийдуть однаково низькими. Тому Брехт проводив аналогії між вигаданим рекетиром, якій спочатку "кар’єри" тероризує продавців капусти, та ветераном Першої світової, що проводив зібрання з реваншистськими закликами в пивбарах. Гангстер йде на все, щоб отримати владу та не втратити контроль – погрози, афери, підпали, вбивства свідків, журналістів, друзів. Фюрер теж не цурався погромів і партійних чисток.

За умовну "сірість" та своєчасну недооціненість головного злодія режисер Дмитро Богомазов поповнює тиранську аналогію Уї - Гітлер ще одним поціновувачем Східної Німеччини, агентом КДБ з позивним "Моль". В постановці багато "пасхалок" з біографії російського диктатора: і несподівана передача влади в стилі "я втомився, я піду", і підпалений Уї овочевий ринок нагадує історію з гексогеновими багатоповерхівками, і пульсуючий з надр Баренцевого моря останній SOS з "вона потонула"…

Здається, все логічно, якщо громадян двадцять років виховувати "погрозами, шантажем, погромами", то отримаєш націю рабів зі стокгольмським синдромом. Але відносини "тиран-жертва" це не тільки про те, як сильний відбирає в слабого. Це й про те, як тиран віддає свою любов, а його підданий прогинається під її тяжкістю. І батіг для тирана – лише атрибут, символ права на те, що й так йому належить за волею сильнішого.

Німецький фюрер обіцяв землякам реванш арійської раси, запевняв, що вся кров богообраних тевтонців недарма виливалася на поля Першої світової. Кремлівський фюрер гріє своїх підданих обіцянками щасливого "євразійського" майбутнього, заради якого й треба терпіти всю гниль російської сучасності. Віра в фюрерів тримається на бажанні натовпу розділяти їх ідеї. Не злий чаклун заставляє робити людей зло. Це слова того, кого після бійні назвуть чаклуном, знаходять відгук у серцях "невинних" злодіїв.

А ось Артуро Уї не віриш. Всі його слова про багатство – це неприкрите шахрайство, а тиради про захист – рекетирські погрози. Це розуміє і він сам, і будь-який торговець на ринку. Виходить, що вся заслуга Уї в щасливому збігу зірок, так званому "бандоському фарті". Вчасно зустрів потрібних друзів-громил, вчасно підсобив бізнесменам, вчасно пішов у політику. Єдине, в чому Уї проявив характер, що завалив дружків раніше, ніж вони його. Виходить, що це історія про людину-функцію, як би не Уї, то на його місці був би інший подільник. Тому персонажі виглядають стереотипними, плакатними, а від того особливого співчуття, емпатії не викликають.

Відсутній в постановці й повноцінний конфлікт. Сама історія Артуро Уї схожа на спостереження спокушання Єви едемським змієм: як хитрість обходить фізичну силу, багатство, політичний вплив. Ти наперед знаєш, що аспид вмовить жінку вгризтися в заборонений плід, але цікавлять саме витонченість атак змія й контраргументів Єви. Та фігура фартового Уї постає настільки непереможною, що будь-який супротив гангстеру не наносить й найменшої шкоди. При цьому Уї діє самими примітивними методами: спалює ринок, вбиває свідків, залякує та навіть ґвалтує опозиціонерів. Настільки грубо, що якби це й справді була оповідь про біблійного змія, то гадюка б запхала яблуко в рот сплячої Єви, не розшаркуючись з зайвими умовляннями. Все одно буде за правом сильного!

Як вводиться на основній сцені театру Франка, у виставі знайдеться багато смачного для глядача. Це й Брехтівська балаганність, що ріднить його з Бродвейськими мюзиклами. Тут багато співають та ледве стримуються, щоб не пуститися в масову пляску то як корабельна команда, то як тестостеронова зграя гангстерів. Є й звичний гігантизм декорацій, на цей раз у вигляді корми пароплава. А батут, хоч і залишався поза видимістю глядача на ар'єрсцені, став головним спецефектом: кожне зникнення персонажа за бортом пароплава достойне оплесків.

З акторським складом все теж на висоті. Коли співає Михайло Кукуюк (Оповісник) – жінки в залі втрачають залишки контролю та забувають про заборону на відіоз’йомку. Цікава трансформація Івана Шарана (Артуро Уї), що за дві години від ринкового рекетира перевтілюється в політичного тирана: поступово змінюється хода, постать, манери та навіть голос. А Оксана Жданова (Бетті Далфіт) не тільки демонструє чудеса еквілібристики, коли на підборах з поставою справжньої леді гуляє по містках над сценою, але й вражає майстерністю "зсуву героя" (тільки протилежною за вектором від Шарана): з гордовитої світської левиці до розтоптаної жертви Уї.

Моторошно, адже саме в такій позиції "жертви" людина здатна опуститися до найнижчої гидоти, виправдовуючи поведінку зовнішнім впливом: мене змусили, накази не обговорюються. Не важливо, про що ці накази та звідки: з берлінського чи кремлівського бункера. Це не ми погані, це злодій нас зачарував.

Учасник антигітлерівської коаліції Уїнстон Черчилль зазначив, що жодна сніжинка під час зсуву не вважає себе винною в лавині. Адже найлегший спосіб здихатись докорів сумління – це перекласти відповідальність за власні гріхи та злочини на історичні тенденції чи персоніфіковане зло, як то гангстер Уї, диктатор Гітлер або ще якась пекельна кремлівська сволота.