Блог | Украинское сопротивление – единственное, что стоит на пути российской империи Путина
Большинство украинцев сейчас рассматривают российскую агрессию против их страны как попытку Кремля восстановить империю. Поэтому видят свое антиимпериалистическое сопротивление как форму деколонизации. С этим согласны многие жители Восточной Европы, пишет Александр Мотыль для The Hill.
Далее текст на языке оригинала.
Западные учёные также борются с проблемой деколонизации. Причем одни принимают этот термин, другие сопротивляются. Некоторые журналисты и политики также поддержали идею деколонизации.
Это не первый раз, когда люди думают о деколонизации. Еще в 1950-х и 1960-х, когда в большей части Африки, Азии и Ближнего Востока возникали антиимпериалистические национально-освободительные движения, деколонизация занимала внимание правительств, ученых, журналистов и, конечно, революционеров.
Спустя несколько десятилетий быстрый и неожиданный конец СССР и столь же скорая потеря им контроля над восточноевропейскими государствами-сателлитами многих поразила как пример имперского краха. Таким образом, антисоветские народные движения, в значительной степени способствовавшие концу того, что президент Рональд Рейган назвал "империей зла", рассматривались как антиимперские цели, направленные на деколонизацию.
Поскольку распад СССР был столь быстрым, русские элиты, утверждавшие, что РФ – правопреемник СССР, сохранили имперское мировоззрение, лежащее в основе советской империи. Более того, скорость распада означала, что большинство экономических, политических, культурных и социальных связей, связывавших бывшие советские колонии с российской метрополией, остались нетронутыми.
В результате в отличие от большинства империй, которые распадаются и теряют территории на протяжении десятилетий или веков и поэтому постепенно приспосабливаются к потере имперского статуса, внезапная замена советской империи множеством независимых государств была расценена русскими элитами как вопиющая несправедливость по отношению к России. Или, как сказал Владимир Путин в 2008 году, "самая большая геополитическая катастрофа ХХ века".
Российские элиты согласились, что такую трагедию необходимо исправить. Даже в 90-х, когда прозападный, квазидемократический Борис Ельцин был президентом РФ, Россия последовательно пыталась восстановить гегемонию над нероссийскими соседями. Она делала это пятью основными инструментами.
Первым был СНГ, который, как надеялась Москва, станет переходной формой протоимперии, которая в результате превратится в настоящую империю. Вторым – зависимость не россиян от российских энергетических ресурсов, которую Москва использовала, чтобы подчинить их своей воле. Третьим – русский язык, который, по ложному утверждению России, подвергается дискриминации в соседних государствах. Четвертым – русскоязычное меньшинство в соседних государствах, постепенно трансформировавшееся в дестабилизирующие "пятые колонны". Пятым – беспрецедентная способность России проектировать военную мощь.
Владимир Путин оставался верен этим методам, повышая ставки и не скрывая намерения восстановить Российскую империю. Конечно, как и большинство современных империалистов, это так не называл. Зато предпочитая терминологию о восстановлении исторических территорий России, защите русского языка и меньшинств, обеспечении безопасности соседних государств и обеспечении того, чтобы их внутренняя и внешняя политика не противоречила вероятным интересам России, что, прежде всего, заключалось в непринятии национальной власти, демократии, западных союзов и либеральных ценностей.
В отличие от Ельцина, предпочитавшего избегать насилия, кроме Первой чеченской войны, Путин принял его, понимая, что "мягкая сила" зашла слишком далеко в тупик в попытке восстановить имперский контроль России.
Россия могла бы поддержать местных сатрапов, желающих превратить свои государства в вассалов, но слишком многие не россияне имели "сумасшедшие" представления о самоопределении и правах человека, и были готовы пойти на многое, чтобы сохранить суверенитет своих народов. Чеченцы были раздавлены в первой путинской войне 1999-2008 годов. За ними последовали грузины в 2008 году и вечно бунтующие украинцы в 2014-2023 годах.
Строго говоря, нынешние попытки Украины противостоять российскому империализму – не столько деколонизация, как антиимпериализм, противодействие созданию Российской империи. В конце концов, новая Российская империя еще не создана.
В этом смысле вооруженное сопротивление Украины – лишь продолжение ненасильственного сопротивления, которое она ведет с момента обретения независимости в 1991 году.
Если хотите, украинское сопротивление – единственное, что стоит на пути российской империи Путина. Это означает две вещи.
Во-первых, Украина должна быть любимицей Глобального Юга, потому что ее борьба идентична их. Отказываясь осуждать Россию и поддерживать Украину, бывшие европейские колонии Азии, Африки и Ближнего Востока фактически лишают себя той легитимности, которую приобрели в результате антиимпериалистической борьбы. Если оппозиция империализма не имеет значения во всех колониях, она не имеет значения ни в одной. И если это никого не волнует, то страны Глобального Юга должны перестать оплакивать затянувшиеся последствия своего колониального наследия.
Во-вторых, представители Запада, которые спрашивают, стоит ли поддерживать Украину, должны понимать, что война идет не только за Украину, какой бы она ни была достойна того, чтобы избежать геноцида. Война следует за русский империализм и Российскую империю. Если победит Украина, имперские проекты России могут окончиться. Если Россия, то ее имперские проекты оживятся и узаконятся. Казахстан, Грузия, Польша и страны Балтики последуют гнева имперской России. Тогда прольется не украинская кровь. Это будет американский, британский, немецкий и французский.
Перевод Gazeta.ua
Західні вчені також борються з проблемою деколонізації. Причому одні приймають цей термін, інші опираються. Деякі журналісти та політики також підтримали ідею деколонізації.
Це не вперше, коли люди думають про деколонізацію. Ще в 1950-х і 1960-х, коли в більшій частині Африки, Азії і Близького Сходу виникали антиімперіалістичні національно-визвольні рухи, деколонізація займала увагу урядів, науковців, журналістів і, звісно, революціонерів.
Через кілька десятиліть швидкий і несподіваний кінець СРСР і така ж швидка втрата ним контролю над східноєвропейськими державами-сателітами багатьох вразила як приклад імперського краху. Таким чином, антирадянські народні рухи, які значною мірою сприяли кінцю того, що президентРональд Рейган назвав "імперією зла", розглядалися як антиімперські цілі, спрямовані на деколонізацію.
Оскільки розпад СРСР був настільки швидким, російські еліти, які стверджували, що РФ – правонаступник СРСР, зберегли імперський світогляд, що лежить в основі радянської імперії. Більше того, швидкість розпаду означала, що більшість економічних, політичних, культурних та соціальних зв'язків, які пов'язували колишні радянські колонії з російською метрополією, залишилися недоторканими.
В результаті на відміну від більшості імперій, які розпадаються і втрачають території протягом десятиліть чи століть і тому поступово пристосовуються до втрати імперського статусу, раптова заміна радянської імперії безліччю незалежних держав була розцінена російськими елітами як кричуща несправедливість щодо Росії. Або, як сказав Володимир Путін у 2008 році, "найбільша геополітична катастрофа ХХ століття".
Російські еліти загалом погодилися, що таку трагедію необхідно виправити. Навіть у 1990-х, коли прозахідний, квазідемократичний Борис Єльцин був президентом РФ, Росія послідовно намагалася відновити гегемонію над неросійськими сусідами. Вона робила це п'ятьма основними інструментами.
Першим був СНД, який, як сподівалася Москва, стане перехідною формою протоімперії, яка в результаті перетвориться на справжню імперію. Другим – залежність не росіян від російських енергетичних ресурсів, яку Москва використовувала, щоб підкорити їх своїй волі. Третім – російська мова, яка, за неправдивим твердженням Росії, піддається дискримінації в сусідніх державах. Четвертим – російськомовна меншість у сусідніх державах, яка поступово трансформувалася у дестабілізуючі "п'яті колони". П'ятим – безпрецедентна здатність Росії проєктувати військову міць.
Володимир Путін залишався вірним цим методам, підвищуючи ставки і не приховуючи наміру відновити Російську імперію. Звичайно, як і більшість сучасних імперіалістів, він це так не називав. Натомість віддаючи перевагу термінології про відновлення історичних територій Росії, захист російської мови та меншин, забезпечення безпеки сусідніх держав та забезпечення того, щоб їх внутрішня та зовнішня політика не суперечила вірогідним інтересам Росії, що, перш за все, полягало в неприйнятті національної влади, демократії, західних альянсів та ліберальних цінностей.
На відміну від Єльцина, який вважав за краще уникати насильства, крім Першої чеченської війни, Путін прийняв його, розуміючи, що "м'яка сила" зайшла задалеко в глухий кут у спробі відновити імперський контроль Росії.
Росія могла б підтримати місцевих сатрапів, які бажають перетворити свої держави на васалів, але надто багато не росіян мали "божевільні" уявлення про самовизначення та права людини, і були готові піти на багато чого, щоб зберегти суверенітет своїх народів. Чеченці були розчавлені у першій путінській війні 1999-2008 років. За ними пішли грузини у 2008 році та українці, які вічно бунтують, у 2014-2023 роках.
Строго кажучи, нинішні спроби України протистояти російському імперіалізму – не так деколонізація, як антиімперіалізм, протидія створенню Російської імперії. Зрештою, нову Російську імперію ще не створено.
У цьому сенсі збройний опір України – лише продовження ненасильницького опору, який вона веде з моменту здобуття незалежності в 1991 році.
Якщо хочете, український опір – єдине, що стоїть на шляху російської імперії Путіна. Це означає дві речі.
По-перше, Україна має бути улюбленицею Глобального Півдня, бо її боротьба ідентична їхній. Відмовляючись засуджувати Росію та підтримувати Україну, колишні європейські колонії Азії, Африки і Близького Сходу фактично позбавляють себе тієї легітимності, яку набули внаслідок антиімперіалістичної боротьби. Якщо опозиція імперіалізму не має значення у всіх колоніях, вона не має значення в жодній. І якщо це нікого не хвилює, то країни Глобального Півдня повинні перестати оплакувати наслідки своєї колоніальної спадщини, які затяглися.
По-друге, представники Заходу, які запитують, чи варто підтримувати Україну, повинні розуміти, що війна йде не лише за Україну, якою б вона не була гідною того, щоб уникнути геноциду. Війна йде за російський імперіалізм та Російську імперію. Якщо переможе Україна, імперські проєкти Росії можуть закінчитися. Якщо Росія, то її імперські проєкти пожвавляться і узаконяться. Казахстан, Грузія, Польща та країни Балтики наступними зазнають гніву імперської Росії. Тоді проллється не українська кров. Це буде американська, британська, німецька та французька.
Переклад Gazeta.ua
