Развал России – а что будет, если процессы действительно запустятся?

Развал России – а что будет, если процессы действительно запустятся?

Коли 30 років тому проголосили незалежність Ічкерії, дискусії головним чином зосереджувалися на темі можливого розвалу Російської Федерації і наслідках такого розвалу для сусідніх країн і всього світу. Але ця дискусія була беззмістовною. Ніяких реальних можливостей для юридичного оформлення незалежності Чечні просто не існувало через очевидний дисбаланс у силах сторін. Питання було тільки у ціні, яку Росія готова була заплатити за відновлення контролю над Чечнею та у згоді суспільства заплатити таку ціну.

Міжнародне право теж було на боці Росії. Власне, однією з важливих причин проголошення незалежності самої Росії і краху Радянського Союзу було бажання Бориса Єльцина і російського керівництва в цілому уникнути подальшої суверенізації російських республік, пише Віталій Портніков для lb.ua.

У цю суверенізацію союзний центр став грати відразу ж після обрання Єльцина головою Верховної Ради РРФСР. Поки головою президії Верховної Ради РРФСР був член політбюро ЦК КПРС Віталій Воротников, такої теми у політичному житті Росії навіть не виникало. Але обрання Єльцина перевернуло весь порядок денний з ніг на голову.

Видео дня

Російськими республіками керували перші секретарі обкомів, які, зрозуміло ж, підтримували генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова, а не Єльцина, що залишив партію. Так питання суверенітету російських автономій стало підніматися не тільки представниками національних рухів, з якими партійні організації боролися, але і самими керівниками цих партійних організацій, що перемістилися у крісла голів Верховних Рад своїх республік.

Дійшло до того, що вибори президента РРФСР не проводилися у Татарстані, а президент цієї республіки Мінтімєр Шаймієв виступав за її союзний статус. Новий Союзний договір, який повинен був бути підписаний у серпні 1991 року, такого підвищення статусу російських республік не передбачав, але робив їх учасниками процесу будівництва нової Союзної держави - із погано передбачуваними для Російської Федерації наслідками.

Тому зовсім не дивно, що після перемоги над путчистами у серпні 1991 року російське керівництво, яке стало, по суті, союзним керівництвом – адже новим союзним урядом став уряд РРФСР, КПРС заборонили, а у Михайла Горбачова залишилася лише видимість влади – вирішило повернути процес назад і підтвердити територіальну цілісність Російської Федерації.

Президент РРФСР Борис Єльцин з прапором Росії під час Серпневого путчу в Москві, 22 серпня 1991 р. Діяльність КПРС була припинена 23 серпня 1991 р, майно конфісковано, 6 листопада 1991 р. партія була заборонена указом Єльцина.

Кращим виходом із ситуації виявилося перетворення Росії з союзної республіки на суб'єкт міжнародного права – що не тільки закрило для національних республік можливість сецесії, а й дозволило розпочати процес русифікації народів Росії. У цьому процесі російське керівництво часів Єльцина і Путіна досягло успіхів за останні 30 років значно більше, ніж комуністи за 70, це теж потрібно визнати. Навіть у тих небагатьох національних республіках, де росіяни не становлять більшості, елементи національної культури та ідентичності вимиваються і молоді люди все більшою мірою вважають себе навіть не росіянами, а "русскімі". Окремо поки що стоять у першу чергу Татарстан, Тува і та ж Чечня, що перетворилися на держави у державі.

Але ще до проголошення незалежності Росії російське керівництво зробило спробу зміщення найбільш самостійних керівників російських республік – тим більше, що майже всі вони підтримали путчистів і були на боці тих, хто програв. І не просто на стороні тих, хто програв. Анатолій Лук'янов, голова Верховної Ради СРСР, який диригував процесами суверенізації частин непокірних союзних республік, виявився після путчу в тюремній камері і втратив довіру Михайла Горбачова.

Один з перших після путчу номерів "Российской газеты" не залишав сумнівів у тому, кому доведеться незабаром позбутися влади. Йшлося про керівників Чечено-Інгушетії Доку Завгаєва, Татарстану Мінтімєра Шаймієва і Башкортостану Муртазу Рахімова. З усіх трьох лідерів посади позбувся лише голова Верховної ради Чечено-Інгушської АРСР Завгаєв, який відкрито не підтримував ГКЧП. У жовтні 1995 року він ненадовго повернеться до влади на посаді глави Чечні, проте після поразки російських військ і підписання Хасав'юрту назавжди залишить республіку в серпні 1996 року. Президент Татарстану Мінтімєр Шаймієв збереже свою посаду до березня 2010 і передасть повноваження наступнику, стане державним радником Татарстану.

Шаймієв, мабуть, й досі є найвпливовішою фігурою у республіці. Збереже владу і голова Верховної Ради Башкирської АРСР Муртаза Рахімов, у грудні 1993 року він буде обраний президентом республіки і пробуде на цій посаді до липня 2010 року. Нагадаю, що на той час Борис Єльцин, який хотів відправити Шаймієва і Рахімова у відставку, вже три роки як мертвий, а його наступник Путін завершує другий термін свого перебування на посаді.

Утриматися при владі Шаймієву і Рахімову, та й іншим республіканським лідерам, допомогло повалення Завгаєва, яке стало результатом взаєморозуміння Загальнонаціонального конгресу чеченського народу на чолі з генералом Джохаром Дудаєвим і російського керівництва, перш за все – голови Верховної Ради РРФСР Руслана Хасбулатова, уродженця Грозного.

Тільки після того, як ЗКЧН по-справжньому прийшов до влади, російські керівники зрозуміли, які процеси вони запустили. І про загравання з іншими національними рухами вже й мови бути не могло.

Шаймієв поступово перетворився на одну з головних фігур на російській політичній сцені. І я назавжди запам'ятав нашу розмову у казанському Кремлі на початку 90-х. Я запитав, як президент Татарстану бачить домовленості між демократичною Росією і все ще радянським Татарстаном (звичайно, висловився більш обережно). Мінтімєр Шаріповіч насмішкувато подивився на мене і запитав, чому я є таким впевненим, що це Татарстан повинен бути схожий на Росію і пристосовуватися до неї? Чому б Росії не стати схожою на Татарстан?

І він мав рацію. Вже за кілька років Росія почне все більше походити на Татарстан, повертаючись до традиції контролю влади над суспільством і медіа. Але головне випробування буде ще попереду. Тому що для того, щоб інтегрувати і переварити Чечню, Росія стане схожою на Чечню.

І це було абсолютно неминуче вже тоді, коли ЗКЧН проголошував незалежність Ічкерії. Питання забезпечення територіальної цілісності Росії було питанням консенсусу, що об'єднував російське суспільство. І вже тим більше питанням консенсусу було питання про необхідність подолання терористичної загрози – обіцянка, з якою у 2000 році буде обраний президентом Росії колишній керівник ФСБ Володимир Путін. Ті представники російських демократів, які підтримували право чеченців на незалежність, неминуче виявлялися маргіналами в очах більшої частини суспільства. Але такими ж маргіналами виявлялися і ті демократичні представники оточення Єльцина, хто підтримав главу держави у дні першої чеченської війни. Вони виглядали пристосуванцями, які зрадили свої принципи заради влади. І не виглядали ефективними з точки зору вирішення проблеми – тому що ефективними повинні були стати силовики. Особливо після того, як виявилося, що політичний шлях вирішення – Хасав’юрт – веде до приниження Росії і не веде до припинення насильства.

Так боротьба проти незалежності Чечні вирішила найголовніше питання у політичному розвитку Росії – вона остаточно маргіналізувала і змела зі сцени демократичний рух, який мав величезний авторитет у 80-90-і роки і з яким змушені були рахуватися і Борис Єльцин, і новоспечені олігархи.

Політичний контекст кланової боротьби буде тепер виключати демократію навіть як обгортку і зведеться до конкуренції висуванців силових структур. Крім того, демократія зникне як непотрібна обгортка й для взаємин із Заходом – бо буде продемонстровано, що Росія – це не Югославія Мілошевича, проти якої могли розгорнути спецоперацію після вигнання албанців з Косово. А Росія у своїх регіонах, як виявилося, може робити все, що їй заманеться – аж до килимових бомбардувань Грозного.

Що ж, у 1999 році російська номенклатура і пов'язані з нею олігархи ставили на колишнього главу Служби зовнішньої розвідки Євгена Примакова, а Борис Єльцин і олігархи, які були пов'язані з його сім'єю коливалися між колишнім керівником ФСБ Сергієм Степашиним і чинним керівником ФСБ Володимиром Путіним. Вибору більше не було.

І цей вибір остаточно зник у роки другої чеченської війни, яка і перетворила Чечню на державу в державі. При цьому сама Росія з кожним днем стала все більше схожим на цю "дочірню" державу – всевладдя першої особи, вседозволеність спецслужб, засилля кланових інтересів, контроль над інформацією. Власне, тепер Росія це і є Чечня в набагато більшій мірі ніж Чечня – це і є Росія. Інакше і бути не могло.

І тут ми знову можемо перейти до нашої улюбленої теми розвалу Росії. І подивитися на неї під іншим кутом – а що буде, якщо процеси розвалу дійсно запустяться, але завершаться тим самим, що і у недавньому минулому – збереженням територіальної цілісності Росії шляхом силового придушення сецесії та "зосередження" російського суспільства навколо чергової "сильної руки"?

Якого монстра на наших кордонах ми тоді побачимо?

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Источник:lb.ua