Блог | Путин и пустота: почему тираны теряют связь с реальностью
21 февраля 2022 – не только тот день, когда полномасштабная война России против Украины стала неотвратимой. Это еще тот день, когда ярче всего проявились две удельные черты позднего путинского режима: безоговорочное доминирование лидера даже над ближайшим (и самым высоким по рангу) окружением и одновременно полное погружение лидера в мир своих иллюзий, куда даже соратникам нет хода. Самоубийственное решение напасть на Украину стало следствием сочетания обоих этих черт.
Далее текст на языке оригинала.
І
Вважається, що тирани та деспоти – найбільш обізнані зі смертних. Мовляв, у них під рукою докладні звіти всюдисущих і всемогутніх спецслужб, від пильного ока яких нічого не приховати. І, мовляв, тому деспот знає все краще за простий народ, а отже, нема чого запитувати в нього. Жираф високий – йому видніше.
Немає нічого більш хибного, ніж це твердження.
Насправді кожній людині властиво тримати в голові картину світу, яка хоч трохи, але відрізняється від картин світу в головах інших людей. І що людина авторитарніша, то міцніше переконання в правильності саме її картини; що вона вище вона перебуває – то більш схильна вважати, що все робить правильно.
Прийшовши на вершину влади, диктатор потрапляє в замкнене коло.
Спочатку голови спецслужб приносять йому більш-менш правдиві відомості про становище країни, яке далеко не завжди райдужне. Авторитарні держави завжди насправді живуть гірше, ніж заведено говорити в офіційній пропаганді. Деякий час тиран прислухається до таких правдивих відомостей, але доти, доки вони не стосуються його власних рішень або, борони боже, дій його близьких.
Володар непогрішимий. Дружина цезаря поза підозрою.
Авторитарній людині зізнатися у своїй неправоті практично неможливо, чути про непристойну поведінку родичів образливо. Поступово деспот приходить до думки, що це не він помиляється, це спецслужби або просто не бачать повної картини світу (монополія на істину належить тільки йому), або не розуміють масштабу його рішень, або ж свідомо дезінформують його.
Донощику – перший батіг. Гінця з поганими звістками страчують.
І тоді навіть у найкращих спецслужбах відбувається надлом. Чесні просто перестають говорити правду, корисливі починають брехати. Правда падає в ціні, зростають акції лизоблюдства та догідництва, на зміну службі приходить прислужування. Від пересічного агента до голови – усі відправляють нагору не те, що вони хочуть сказати, а те, що хочуть від них почути. Нетямущі потрапляють на ешафот.
Фюрер не може помилятися.
Тим часом деградують й інші джерела правдивої інформації. Офіційні ЗМІ дивитися безглуздо – вони не відображають реальності, а маніпулюють нею. Опозиційні медіа або закриті, або виштовхнуті на маргінес, тож їхній голос тирану не почути. Західні журналісти і політики просто поза увагою – що можуть сказати ворожі агенти? Критичний аналіз замінено на бравурні марші – і вже ніхто не бачить, що країна звернула не туди.
Що довше живеш в ілюзіях, то складніше від них відмовитися.
Останній бастіон правди – особисті друзі вождя, "стара гвардія". Ті, хто був з ним із самого початку, ті, хто допоміг зійти на п'єдестал. Поодинці або невеликою групою, вони ще можуть ризикнути заперечити деспоту, вказати на промахи, підказати інший метод розв'язання проблем. Але й ця перешкода колись впаде. Тиран у якийсь момент вирішить, що він справжній небожитель – і всі, хто пам'ятав його простим смертним, перетворяться на ворогів. Нікому не хочеться бачити поряд нагадування про власні слабкості та юнацькі помилки. І тоді автократ скидає старих друзів, оточуючи себе новими людьми, відданими не ідеї чи традиції, а йому особисто.
І тоді його самотність стає абсолютною, а крах – практично неминучим.
ІІ
Імператор Нерон у 65 році наказав Сенеці скоїти самогубство, за рік наклав на себе руки Петроній – обидва були друзями і наставниками принцепса. Не минуло й двох років, як безумство імператора призвело до повстання римських легіонів у Галлії та загибелі самого Нерона.
Започаткувавши 1565 року опричнину, Іван Грозний за кілька років стратив і вбив особисто кілька сотень старих сподвижників – князів і бояр, які намагалися вивести Росію на європейський шлях обмеженої монархії. Не помилував навіть митрополита Філіпа ІІ. У результаті – спалення Москви кримським ханом у 1571 році, програна Лівонська війна, розорена і загрузла в авторитаризмі країна, яка ледь не зникла з мапи на початку 17 століття.
Сталін досяг абсолютної самотності 1938 року, коли розстріляв останнього друга, який не боявся перечити йому, – Миколу Бухаріна. Залишилися безмовні лакеї на кшталт Калініна чи дрібніші тирани, як Берія. Після цього СРСР пішов на угоду з дияволом і мало не загинув у 1941 році. Будьмо відвертими – Союз вистояв лише тому, що Захід вважав Гітлера небезпечнішим (і це правда), а тому допоміг виграти диктатору з довгими, а не короткими вусами.
За три дні до повномасштабного вторгнення ми бачимо Путіна на порозі самотності тиранів. Людина, яка вірить у свій витончений розум і досі не користується інтернетом, настільки піднеслася над своїм оточенням, що просто перестала зважати на чужі думки. Біля тіла залишилися бліді тіні, на вивільнені посади призначено вчорашніх охоронців. Незалежних центральних ЗМІ немає, парламент не місце для дискусій. Готове й нове "опричне військо" – Росгвардія.
Ніщо не ілюструє це становище краще, ніж діалог між Путіним і головою його зовнішньої розвідки Сергієм Наришкіним.
Наришкін: Я погодився б з пропозицією Миколи Платоновича [Патрушева], що нашим, так би мовити, західним партнерам можна дати останній шанс. Аби запропонувати їм у найкоротший термін змусити Київ піти на мир і виконати Мінські угоди. В іншому разі ми маємо ухвалити те рішення, про яке сьогодні йдеться.
Путін: Що означає "в іншому разі"? Ви пропонуєте розпочати переговорний процес?
Наришкін: Ні, я...
Путін: Чи визнавати суверенітет цих республік?
Наришкін: Я підтримаю...
Путін: Говоріть прямо.
Наришкін: Я підтримаю пропозицію про визнання...
Путін: Підтримаю чи підтримую? Говоріть прямо, Сергію Євгеновичу.
Наришкін: Підтримую пропозицію...
Путін: Так і скажіть. Так чи ні.
Наришкін: Так і кажу – так. Підтримую пропозицію про входження Донецької та Луганської народних республік до складу Російської Федерації.
Путін: Ми про це не говоримо, ми цього не обговорюємо. Ми говоримо про визнання їхньої незалежності. Чи ні?
Наришкін: Так. Я підтримую пропозицію про визнання незалежності.
Путін: Добре. Сідайте, дякую.
Наришкін – очі та вуха Путіна за кордоном. Принаймні так мало б бути. Але чи зможе ухвалити правильне рішення голова, заплющивши очі та затуливши вуха? Чи далеко піде тіло, чия голова добровільно осліпла та оглухла? Чи не впаде у найближчу яму? 24 лютого 2022 року стало зрозуміло, що Путін припустився своєї найголовнішої помилки в житті. Найголовнішої і, цілком ймовірно, останньої.
Путін не лише публічно принизив Наришкіна, продемонструвавши одноосібну владу над Росією. Він ще й демонстративно відмовився почути його думку – що ж саме слід робити, якщо Київ не виконуватиме Мінських угод? Рішення про напад на Україну остаточно сформувалося в голові Путіна, і достукатися до нього вже нікому не було під силу. Тож Наришкін мав не міркувати, а погодитися із заздалегідь оголошеною волею вождя. Навіть якщо вона призведе до катастрофи.
А те, що голова розвідки мимоволі прохопився про плани російської анексії Донбасу, лише підкреслює мою тезу. Усі в Кремлі знали про війну, і ніхто не зміг відрадити Путіна від неї. Ба більше, саме через деградацію у ФСБ і державних аналітичних центрах вище російське керівництво було впевнене в падінні Києва за три дні. І саме переоцінка Путіним Росії та недооцінка України і світу в перспективі призведе до краху його режиму.
Але чи почує Путін тих, хто суперечить йому? Чи слухатиме лише тих, хто говорить суголосно його думкам – про мобілізацію, про удари по електростанціях, про ядерну бомбу? Чи розіб'ється Росія об зовнішній світ, як корабель, що втратив управління? Чи будуть передувати краху масштабні репресії?
Словом, чи залишиться Путін у світі ілюзій, відірваний від реальності, а з ним і вся Росія?
На відповіді чекати залишилося недовго.
