Блог | "Ядерный" Арахамия и ошибки украинцев

Сейчас достаточно активно комментируют высказывания главы президентской фракции в парламенте Давида Арахамии, который подчеркнул, что главную ошибку в украинской политической жизни сделал первый президент Украины Леонид Кравчук, когда решил расстаться с ядерным оружием.

Видео дня

Будапештский меморандум в принципе писал не Кравчук, а его преемник Леонид Кучма. Хотя чего скрывать, Кравчук готовил эти договоренности. Однако абсолютно очевидно, что на месте Кравчука так поступил бы любой другой украинский президент. Как, впрочем, и на месте Леонида Кучмы.

У тогдашнего украинского руководства просто не было другого выбора. Не было другого выбора с внутриполитической точки зрения. Потому что украинское общество, травмированное Чернобыльской аварией, просто кричало о необходимости отказаться от ядерного оружия. Тем более тогда, когда большинство украинцев вообще не понимало, зачем оно Украине нужно. Ведь у нового украинского государства просто нет никаких врагов. От кого же тогда защищаться ядерным оружием?

Далее текст на языке оригинала.

Та й зовнішньополітичний чинник був дуже важливий. Тому що всі провідні держави світу, які були готові визнати українську незалежність як, втім, і незалежність інших колишніх радянських республік, наполягали на тому, щоб контроль за ядерною зброєю зберігався в одному місті. Тобто в Російській Федерації.

Коли президент США Джордж Буш розмовляв про ймовірність визнання незалежності України після референдуму 1 грудня 1991 року, з президентом СРСР Михайлом Горбачовим і президентом РФ Борисом Єльциним, якраз тема ядерної зброї була однією з найважливіших тем у цих перемовинах. І очевидно, що коли Борис Єльцин, Леонід Кравчук і Станіслав Шушкевич зустрілися у Біловежській пущі і було ухвалене рішення про створення Співдружності незалежних держав, тоді також під час розмов з президентом США підкреслювалося, що ядерна зброя буде знаходитися під одним "дахом", під однією "парасолькою" - "парасолькою" Російської Федерації.

Не дивно, що одним з перших рішень щодо створення СНД було рішення про те, що залишаються об’єднані збройні сили колишніх радянських республік і що командування цих збройних сил буде, звичайно ж, у російській столиці.

Колишній міністр оборони СРСР маршал Шапошников таким чином став першим командувачем цими об'єднаними збройними силами.

Зараз про ці всі обставини не дуже пам'ятають. Однак намагаються переконати, що якби у нас була б ядерна зброя, то все було би абсолютно інакше, ніж сталося в 2014 році.

Я, чесно кажучи, в цьому не впевнений. Хоча б тому, що ядерні держави теж можуть конфліктувати між собою. Єдина запорука в цих конфліктах - щоб ядерні держави не використовували якраз ядерної зброї. Важко собі уявити обмін ядерними ударами між Росією й Україною. Хоча (знову нагадаю) в 1991 році президент Російської Федерації Борис Єльцин обговорював можливість такого обміну з вищим командуванням Радянського Союзу. І виявилося, що технічно Росія й Україна обмінятися ядерними ударами не можуть. Чому? Тому що український ядерний комплекс був частиною ядерного комплексу Радянського Союзу. По суті - російським ядерним комплексом. А не якимись самостійними силами, здатними на боротьбу з РФ.

Ну і насамкінець. А що тоді потрібно було робити? Якої помилки дійсно припустилися перші українські президенти?

Тут я можу абсолютно чітко сказати, що питання - не в президентах. Питання - в українському виборцеві, в українському суспільстві.

Рубікон було перейдено в 1994 році, коли більшість українців висловилася за обрання на посаду президента України Леоніда Кучми з очевидною проросійською програмою. Колишній директор "Південмашу" і колишній прем'єр-міністр балотувався в президенти з гаслами необхідності допомоги українській економіці якраз шляхом відновлення традиційних зв'язків з Російською Федерацією. І звичайно ця ідея тоді знайшла підтримку у більшості українських громадян.

Тоді ніхто навіть не уявляв собі можливості, що Росія може бути якимось ворогом України. Тоді йшли перемовини про те, на який час буде зафіксовано знаходження Чорноморського флоту РФ в Україні. Хоча українська конституція взагалі не передбачала можливості розміщення іноземних військових баз на нашій території. І тоді ідею про те, що чужий флот буде знаходитися на українській землі просто внесли у перехідні положення української Конституції України.

Я хочу нагадати, що українці робили вибір на користь проросійських політиків не один раз. Так відбулося в 1994 році. Так відбулося в 1999 році. Взагалі тоді в другому турі були два політики, які декларували необхідність особливих зв'язків з РФ - Леонід Кучма і комуністичний кандидат Петро Симоненко. Так було у 2010 році, коли президентські вибори виграв Віктор Янукович. Та й перед Майданом, в 2004 році, кандидатура Януковича з його очевидною проросійською орієнтацією користувалася підтримкою майже половини українських виборців. Те, що він програв, є очевидним. Але цей програш був з дуже невеликим розривом.

Українське суспільство почало сприймати позитивно можливість європейської інтеграції країни тільки в новому тисячолітті. Усвідомлюючи, що рівень життя в країнах Європейського Союзу значно відрізняється від рівня життя в Російській Федерації та інших країнах пострадянського простору.

Подивимося на ситуацію з євроатлантичною інтеграцією. Більшість українців завжди були проти євроатлантичної інтеграції нашої країни аж до 2014 року, коли Росія напала на Україну й анексувала українські території. І я би сказав, що зараз прихильність до євроатлантичної інтеграції України пов'язана з образою українських громадян на те, що відбулося 2014 року, а не з ціннісним вибором багатьох наших співвітчизників.

І це також потрібно усвідомити, коли ми говоримо про ситуацію навколо помилки.

У 90-ті роки наші сусіди з країн Центральної Європи і Балтії чітко зробили дуже простий вибір. Більшість громадян цих країн є прихильниками не тільки європейської, а й євроатлантичної інтеграції. Вже в 1997 році були ухвалені перші рішення про розширення НАТО.

Якщо б ми розвивалися так, як розвивалося суспільство країн Центральної Європи і Балтії - нам не була би потрібна жодна ядерна зброя: ми вже б були під ядерною "парасолькою" - тільки Північно-Атлантичного союзу. Вже були б у системі євроатлантичної інтеграції.

Замість того ми десятиріччями залишалися частиною пострадянської політичної системи цінностей. І дуже дивно цього не помічати зараз, коли ми з вами говоримо про те, що відбулося в нашій історії за ці 30 років.

Тож не варто звинувачувати перших українських президентів. Варто подивитися в люстро. Кожному, хто робив проросійський чи популістський вибір на президентських виборах упродовж всіх трьох десятиріч. Варто подивитися в люстро кожному, хто вважав, що війну можна закінчити, просто перестаючи стріляти.

Тобто починати дивитися в люстро потрібно Давидові Арахамії.

Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке...