«Вбивайте московську нечисть»

Схоже, що мало чи не кожна культурна подія в Україні має тенденцію перетворюватися на гучні і несмачні «розборки» та пошуки винних. Нині у «звинувачених» – письменник Василь Шкляр, автор роману «Залишенець. Чорний ворон», відзначений цьогорічною Шевченківською премією. (При цьому Шкляр набрав 17 з 25 можливих голосів членів Шевченківського комітету, іншими словами, зібрав необхідні дві третини голосів). Давно відомо, що вручення Шевченківської премії перетворюється на своєрідне прокляття письменника – у творчих колах жартують, що після високої відзнаки «живому класику» тяжко створити щось по-справжньому путяще. Адже роман, відзначений премією, як правило, стає своєрідною вершиною у літературній діяльності того чи іншого прозаїка, «переплюнути» яку психологічно тяжко. Тож благословенними є автори, не відзначені цією високою честю – для них ще відкриті перспективи творчого зростання.

Втім, до Шкляра побідні «размишлізми» поки що не мають стосунку. Проблема цього автора – в необхідності виправдовуватися за свій історичний твір (роман присвячений Холодному Яру і буремним 20-тим рокам) й доводити усім, що він – не «верблюд». А також не ксенофоб, не русофоб і не юдофоб. Бажаючих знати більше є сенс відправити до самого тексту, який вже розтягли на цитати на кшталт тієї, яку «Обозреватель» виніс у заголовок статті. Справді, що є, те є: на сторінках роману можна знайти уривок на кшталт «Брати селяне! Не спіть, убивайте де тільки можна московську нечисть. Хто ще дужий узяти в руки зброю — ідіть до лісу. Не вірте обіцянкам москалів і христопродавців. Не суньте голову в ярмо кацапщини!».

А є ще й таке: «…Напрочуд зворушливий вигляд мали голомозі москалики — чудні такі, дрібні, вухаті, наївні, шмаркаті, ну геть тобі діти, вони гули, як жуки, але так натхненно, що можна було заридати від цього видовища. У всіх роти стояли літерою «о», і з оцих о-подібних дірочок, як із дупел чи нір, зринало якесь навдивовижу жалісне гудіння жуків». Поза контекстом дещо звучить загрозливо, дещо – відверто знущально, дещо – непристойно (зокрема, опис того, як єврейка Циля справляє «малу нужду», спустивши до колін панталони). Що поробиш, мала нужда – справа «житейська», а щодо нелюбові героя, очами якого подано події, до «шмаркатих» і «вухатих» москалів, то це вже право автора – вкласти у душу свого витвору ті чи інші емоції. Генрік Сенкевич також не жалував українців у «Вогнем і мечем» (та й у інших своїх романах), і з цим вже нічого не поробиш.

Але вся сіль цього конфлікту навіть не в літературних принадах (чи навпаки – недоліках) цього твору. Хай би «Чорного ворона» скільки завгодно обговорювали на форумах та у блогах любителі історичного читва. Тривожно, що в середовищі останніх були помічені народні депутати, які досі не приділяли великої уваги книжкам – навіть тим, що могли б претендувати на номінацію «подія року». Від визначення, даного роману народним депутатом, екс-бютівцем Олександром Фельдманом («літературна тягнибоківщина») вже трохи тхне смаленим. А коли до Фельдмана зі своїми негативними оцінками приєднується його колега по парламенту «регіонал» Вадим Колесніченко, стає неприємно й поготів.

Слава Богу, наразі ніхто не пропонує розпалити вогнище з кісток Василя Шкляра і палітурок його роману. Власне, про це в коментарях «Обозревателю» говорить і Колесніченко. Але політичний присмак скандалу від цього не меншає. До нього, між іншим, приплітається іще одна пікантна деталь: Шкляр, відстоюючи позиції свого роману, звернув увагу на те, що в Адміністрації президента (а указ про нагородження Шевченківською премією традиційно підписує президент) знайшлися люди, які прочитали його твір «серцем». Деякі колеги Шкляра відразу почали говорити про те, що «прогин» письменнику зараховано: відтепер Банкова дбатиме про нього, не даючи ображати романіста ані Фельдману, ані Колесінченку.

Одним словом, замість літературного свята, «іменин серця» та інтелекту, ми маємо те, що маємо: брудні чутки і приховані загрози. З цим і підходимо до 9 березня – дня народження Тараса Шевченка, коли українським митцям традиційно вручають омріяні нагороди. До речі, цьогорічна грошова складова Шевченківської премії становить 260 тисяч гривень. Цей аспект іще ніким, здається, не обговорювався (слід зауважити, що минулого року премія була значно урізана, але тепер, схоже, справедливість відновлено) – політика затьмарила собою геть усе. Можливо, про гроші говоритимуть пізніше, а поки що «Обозреватель» поцікавився думкою близьких до літературного (та політичного) процесу осіб і дізнався, що вони думають з приводу нагородження Василя Шкляра.

Євгенія Кононенко, українська письменниця та перекладачка, член Спілки письменників України:

Шевченківська премія, взагалі-то, не є аж такою видатною подією в культурному житті країни. Галасу щодо неї щороку багато, але галас традиційно здіймають не так довкола тексту твору, як довкола інших подій – чи то зменшення суми премії, чи то (як зараз) з приводу «міжнаціональної ворожнечі». А з приводу роману Шкляра можу сказати наступне. На батьківщині політкоректності, у Сполучених Штатах Америки, один критик сказав чудову річ: кожен більш-менш видатний твір є апріорі неполіткоректним. Коректно треба висловлюватись політикам, а художній твір завжди певною мірою «з’їжджає» у політнекоректність.

Олесь Ільченко, поет і прозаїк, лауреат премій «Теффі» і «Телетріумф»:

Жодного антисемітизму чи ксенофобії я в романі Шкляра не побачив. І я особисто пишаюсь, що першодрукарями цього твору був Тарас Федюк і журнал «Сучасність», з яким я також співпрацюю. Можу сказати наступне: як тільки українці займають свою незалежну позицію, тобто не намагаються догодити росіянам чи полякам, відразу починається страшний рейвах. Я б сказав навіть: «рейвах від українства». Дуже просто назвати Бандеру «фашистом», не замислюючись над тим, що він всю війну просидів у німецьких концтаборах, і що знищили його, в решті решт, ті ж таки фашисти. Так і тут: не прочитавши до пуття цей роман, насмикавши з нього якихось цитат, дехто почав говорити про те, що текст роману не відповідає дійсності і що слово «москаль» є ознакою русофобства.

Словом, я вважаю, що все це – буря у склянці води, яка не заслуговує на увагу. Прикро лише, що деякі депутати, не маючи жодного стосунку до Шевченківського комітету, починають розмірковувати про літературні твори. Премію назад відкликати не можна, хоча мене й насторожують слова Олександра Фельдмана з приводу того, що від Шевченківського комітету треба вимагати якихось пояснень, якоїсь записки тощо. Ось це приклад втручання не в свої справи і приклад абсолютної совковості. Шевченківський комітет не мусить не перед ким звітувати. Сподіваюсь, що до його складу входять цілком притомні люди, розумні люди, митці, які мають свою власну голову на плечах і здатні розібратися, що й до чого.

Вадим Колесніченко, народний депутат України з фракції ПР (лишився незадоволений романом Шкляра):

Я лише виклав свою думку як громадянин України і зауважив, що мені цей роман не сподобався і що я не вважаю, нібито цей роман може бути духовним дороговказом для нашої нації. Вважаю, що Шевченківська премія повинна відзначати твори, які віддзеркалюють інтереси нашої нації та нашого народу. І чомусь вчити загалом… А цей роман, на мою думку, таким не є. Проте ніхто, звісно, не має на меті розганяти Шевченківський комітет абощо. І жодних юридичних наслідків тут бути не може. Навіщо взагалі депутатам втручатися в роботу комітету, який не вони створюють і до якого жодного стосунку вони не мають? Мені лише дивно, що на гуманітарний олімп України піднято таких митців, які в жодному разі не можуть претендувати на роль тих, хто об’єднує націю.

Дмитро Стус, письменник і видавець, член Шевченківського комітету (один з тих, хто голосував проти присудження Шкляру премії):

Роман Шкляра містить тільки одну правду – правду головного героя. Всі інші персонажі лише відтіняють цю правду. Між тим такий підхід у наш час, у постколоніальній літературі вважається ознакою поганого тону. Росіяни, які прийшли в Україну, є людьми з власною мотивацією, але в романі вони представлені надто пласко. Грубо кажучи, все це є вчорашнім днем літературного процесу, а ми ж намагаємось осмислювати представлені тексти в контексті творів сучасних лауреатів Нобелівської премії. Якщо говорити в світлі світових тенденцій, то цей роман є слабким. Якщо для нас це не має значення, то, значить, не має… Особисто я, приміром, вважаю роман «Ключ» Василя Шкляра цілком гідним Шевченківської премії. Тут є й інша проблема: деякі моменти обговорень мали б залишатися в середині Шевченківського комітету. Або вже оприлюднювати усі мотивації, або залишати це в середині – ситуація з вирваними з контексту висловлюваннями виглядає досить дивною. Частина аргументів членів комітету стала відомою через п’ять хвилин після закінчення голосування, а частину так ніхто й не дізнався взагалі.

P.S. Насамкінець «Обозреватель» вирішив поцікавитись, якими можуть бути наслідки ситуації, що склалася. З’ясувалося, що – жодними. У юридичному плані механізм відкликання Шевченківської премії не передбачений. Тобто подобається «Чорний ворон» депутатам від Партії регіонів та колишнім опозиціонерам чи не подобається, нагорода залишатиметься у автора. Тож попереду – урочиста церемонія вручення. Як зауважив в коментарях «Обозревателю» Олесь Ільченко, прецеденту відкликання премії за всі роки її існування (а засновано Шевченківську премію було ще у 1962 році) не було. Якби таке сталося, вибухнув би грандіозний скандал, якого ще не знала українська літературна «тусовка».

Що ж стосується можливості вилучення роману Шкляра з книгарень (як це було з «Вирваними сторінками з автобіографії» Марії Матіос), то подібні акції, як правило, лише підігрівають інтерес до автора і піднімають обсяги продажу. Інший аспект проблеми – престижність самої Шевченківської премії, щодо якої можна довго дискутувати. Інколи книга, якій випадає честь бути відзначеною нагородою, становить цілковиту несподіванку для читацького кола. І навпаки – та, про яку так багато говорили протягом цілого року, чомусь не привертає увагу членів Шевченківського комітету. Приміром, очікувалось, що останній роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» буде обов’язково відзначений комітетом, але – не так сталося, як гадалося… Втім, кухня Шевченківського комітету є цілком окремою темою для розмови, до якої ми ще принагідно обов’язково повернемось…