Блог | У чому твій обов’язок, Державо?

На тлі щоденного рутинного життя, політична реклама здається верхом цинізму і тупості. Як людина, затиснута у хижацькі щелепи держави, може сприймати калейдоскоп звичних – як "старих" так і "нових" обличь, які, натужно роблячи вдумливо-патріотичні міни, знов і знов обіцяють не спати і не їсти, а тільки робити народу безпеку, захист, справедливість і всеохоплююче щастя?

Це – знущання. Адже усі вони - від "патріотів" і "міцних господарників" до "досвідчених практиків" і "представників нової генерації" вкупі з літаючими під парасолькою політичними неофітками, - навіть на мить не уявляють собі, який рівень щоденної беззахисності і всеохоплюючої несправедливості укорінився в державі, про яку вони "дбають" протягом трьох десятирічь.

Проблема у тому, що ворожість держави по відношенню до людей вже сприймається як норма. Так, не дивуйтесь – я не перебільшую, коли кажу, що Україна як держава не просто повернена до громадянина задом. Це було б пів-біди. Але в нашому випадку держава отримала ознаки агресивно-ворожої, такої, що фактично перетворилася на витончений інструмент повільного знищення людей. Скільки населення Україна втратила за часи постійної "турботи" держави про громадян? Десять мільйонів? Дванадцять? Навіть цього ніхто не знає точно… Але вам не здається, що коли втрати населення рахуються мільйонами людських душ – то щось не так з цим середовищем життя?

У цього "щось" є цілком конкретні визначення.

"Щось" - це коли після сорока з гаком років чесної праці у 99-ти відсотках випадків, держава, якій ви сплачували податки, викидає вас на смітник життя ціною у сто долярів на місяць – вмирати.

"Щось" - це коли "реформуючи" систему охорони здоров’я, держава конструює для вас такі умови і ціни, за яких ви приречені на смерть при захворюваннях, які у розвиненому світі успішно лікуються.

"Щось" - це коли вас можуть запроторити до буцегарні без вини або за поцуплену в маркеті булочку при тому, що злодії, які крадуть у країни майбутнє, ніколи не караються.

"Щось" - це коли очільники держмонополій, утримуються державою на такого рівня грошовому забезпеченні, якого вистачило б на створення кількох дитячих будинків або медичних центрів.

"Щось" - це коли під час війни верстають бюджет із скороченням витрат на армію, натомість щедрою рукою додають мільярди на утримання прокурорів, суддів, депутатів, чиновників.

І потім країна плаче за молодими життями - хлопцями, які мріяли про небо і прагнули служити своїй країні. І немає значення, від чого конкретно впав старий літак. Адже за великим рахунком така трагедія – наслідок загального ставлення держави до людського життя. Ставлення, за якого завжди чогось не вистачає - палива, запчастин, грошей для нормальних, гідних заробітних плат пілотів і техперсоналу… Усього того, з чого складається забезпечення рівня безпеки.

Як лікар, я ілюструю свої умовиводи відповідними моделями. Вважаючи людину, її здоров’я і життя найвищими цінностями, я маю перед очима приклади, від яких часом стає моторошно. Стаються відкриття, навіть одкровення. Скажімо, я ніколи не міг би уявити, що "відпрацьованим матеріалом" для держави стають навіть люди, які мали, без перебільшення, виключні ролі і унікальні місії.

Ось вам портрет реальної людини. Тридцять років праці у зовнішній розвідці СБУ. Безліч справ, які ще не скоро будуть розголошені. Тонкий аналітичний розум, стратегічне бачення і розуміння сучасних засобів ведення "тихої" війни. Кілька виданих книжок, з яких є чому повчитись.

Єдиний недолік цього чоловіка – шляхетна, витончена чесність. Саме так: чесність нині можна вивести із розряду чеснот, - зараз ви зрозумієте, чому. Маючи звання генерала, зв’язки, можливості і впливи, цей чоловік "заробив" за життя хіба що на непогану бібліотеку. Цей дивний генерал-розвідник, як виявилось, не вигризав собі надбавок або почесних звань, тому нині має пенсію у 10 тисяч гривень. Не "намутивши" нерухомості та "заначок" - не має навіть чого продати.

Дивна людина.

І коли в нього діагностували рак, українська держава, яка була для нього сенсом професійного життя протягом десятиліть, кинула свого старого солдата. Ні, навіть не старого – йому ледве за шістдесят. Його просто залишили вмирати. Так, у "Феофанії" зробили операцію – за гроші, які назбирали друзі. А хіміотерапію не зробили. Чому? Начальство СБУ у спецфонді не винайшло ані копійки. Генералу винні деяку компенсацію за неправильно нараховану пенсію, але показали кукіш, поставивши "у чергу", до якої він без лікування просто не доживе… Ліки вартують тисячі, десятки тисяч гривень.

То що таке чесність, гідність? Чесноти чи недоліки? На місці цієї людини хтось не такий скромний мав би усе і був би вчасно пролікований, живий і щасливий.

Якщо ти просто чесно працював і нічого не вкрав – ти приречений. Хто б ти не був.

Ти приречений, тому що чесний.

Якщо ж ти вмієш "крутитись" і використовувати свій статус – будеш жити.

Такою є позиція держави.

Для неї, як для смерті – немає різниці у чинах і чеснотах.

Ця історія – вбивчий, як на мене, маркер рівня безчестя, до якого скотилась держава у ставленні до людей. І саме тому усі передвиборчі танці наших "еліт" сприймаються з відвертою огидою.

Нині я намагаюсь допомогти генералові. Бо знаю, що його ще можна "витягти": є такий досвід і головне – є біль і образа за людину, яку викинули, як відпрацьований матеріал, під мантри про віру, мову, армію, діджиталізацію і лібертаріанство, про турботу, захист і безпеку для кожного…

Мені соромно і боляче, бо я також як і всі – частина цієї країни. І мені важко осягнути: чорт забирай, у СБУ дійсно немає грошей, аби підтримати людину, розум, знання і досвід якої є цінністю для держави? Невже не вистачає навіть людяності просто поцікавитись станом людини, проявити турботу? Це неважко, якщо є вдячність, почуття поваги, внутрішня потреба допомогти, підтримати, дати шанс… Зрозумійте, ви, - представники держави в СБУ, розвідці, Адміністрації Президента, - коли жити залишається кілька місяців, для людини важливі такі знаки уваги. Так легше – кажу вам, тому що бачив десятки приречених, тому що й сам вмирав від отрути в тюрмі, куди мене запхала ні за що наша дорогоцінна держава…

Тому я боротимусь за цю людину. Шукатиму допомогу ліками, грошима. Це мій обов’язок як людини і лікаря.

Державо, а в чому твій обов’язок?