Політична складова українського зерна

Дещо зневажливе визначення українців як «гречкосіїв» (на противагу воїнам-козакам) у XXI столітті – у часи голоду в Північній Африці, світової продовольчої кризи тощо – може приносити певні дивіденди. Ми, гречкосії, засіяли і виплекали цьогоріч прекрасний урожай. В цифрах результат сільськогосподарського труду виглядає так: станом на 1 вересня в Україні зібрано 34,2 мільйона тонн ранніх зернових. Озимі, як бачимо, тут не враховано. Як не враховано і кукурудзу, яка у свій час прибуде на елеватори та доведе сукупний врожай до відмітки у 50 мільйонів тонн.

Нам самим стільки хліба не потрібно. Україна з’їдає за рік приблизно 25 мільйонів тонн зерна – у вигляді хліба та макаронних виборів. В цю цифру також входить і те збіжжя, котре залишають на насіння, і на харч худобі. Тож у підсумку ми маємо «зайвих» 25 мільйонів тонн зерна. А тепер питання просте, як вправа в підручнику для молодшої школи: куди при розумному господарюванні йде непотрібний надлишок продукту? Зазвичай, або у комору, або на продаж. Та в кожному разі – аж ніяк не у смітник, а лише до гаманця.

Ясна річ, що надмір українського зерна просто таки волає про те, аби стати окремим рядком у експортних статтях. Одначе, експорт продукту у порівнянні з минулим роком зменшився у 5 разів. Зауважимо, що 2010-ий був роком неврожайним, хоча і тут Україні поталанило: наша держава менше потерпала від дощів, котрі пройшли над Європою, та від посухи, яка вдарили по Росії та Казахстану. І все ж, не дивлячись на це, у 2010-му з України вивезли більше збіжжя, ніж тепер. Чому? Адже президент України Віктор Янукович дав обіцянку, виконання якої якраз би і знайшло пречудове використання для нашого зерна.

Мова про минулорічний виступ Януковича у Нью-Йорку, коли ООН визнала своїм головним пріоритетом боротьбу з голодом. Адже йшлося про те, що у 70 країнах Азії та Африки голодують понад 847 мільйонів людей. («Обозреватель» писав про це нещодавно). Віктор Янукович тоді запевнив: Україна долучиться до подолання світової продовольчої кризи. Але… У підсумку ми не тільки не простягнули руку допомогу у далеку Африку, але й, схоже, не знаємо, як дати собі раду з власними проблемами.

(Звісно, тут можна було б зробити відразу дві ремарки, який мають безпосередній стосунок до даної теми. По-перше, уряди африканських країн охочіше купують українські танки, аніж українське зерно. Й за них ми не вирішуватимемо, що голодуючим важливіше. По-друге, наш продукт не є товаром аж такої високої якості: те, що в Європі вважають фуражним зерном, у нас реалізовують як продовольче (та й взагалі Україна виробляє більше фуражного зерна, аніж «звичайного»), але це не пояснює і не виправдовує ситуацію, за якою вітчизняний агропромисловий комплекс виявляється увішаним, як новорічна ялинка, такою величезною кількістю проблем).

Почати хоча б з того, що цього року у фермерських господарствах удвічі зросли витрати на сільськогосподарську техніку, паливо-мастильні матеріали, добрива тощо. Ціна ж на зерно на внутрішньому ринку впала на 40-50 відсотків. Не забуваймо і про те, що запровадження нового Податкового кодексу позбавило аграріїв відшкодування експортного ПДВ (загалом селяни зазнали фінансових втрат у розмірі 12 мільярдів гривень). А завдяки експортному миту на зернові культури, їх виробники втратили ще 5 мільярдів гривень. Опікування зерновими стало, як бачимо, справою нерентабельною.

Тож, природно, що виробники продукту «притримуватимуть» хліб до останнього, сподіваючись, що під кінець року ціни на зерно поповзуть вгору. Але й тут на них чекатиме розчарування: якраз зараз на зовнішніх ринках демпінгує Росія. РФ фактично окупувала ринок збіжжя, послідовно і цілеспрямовано витискаючи з нього конкурентів. До речі, в даному випадку цю країну не можна не похвалити: адже російські чиновники діють доволі патріотично (й практично, що також не зайве!).

Задля кращого збуту свого зерна Росія навіть забула про, м’яко кажучи, неприязнь до Прибалтики як до найбільш радикальної складової Радянського Союзу, чий бунт і непримиримість у великій мірі спричинили розвал СРСР. Нині «націоналістів» з берегів Балтії «пробачили», і після чотирирічної перерви знову запрацював термінал Вентспілського порту (що у Латвії), готуючись до прийому російської пшениці. От саме це (а не українське!) збіжжя частково й буде скероване до Північної Африки.

Що ж стосується України, то наша держава зможе експортувати цьогоріч максимум 5-7 мільйонів тонн зерна. Паралельно із цим постає інше питання: куди дівати решту? (Адже мова йде про надлишкові 10-15 мільйонів тонн зерна – таку «дрібничку» треба десь зручно розмістити). Українські елеватори можуть прийняти на зберігання 28-30 мільйонів тонн збіжжя, але не 40-45. Нині «засіки Вітчизни» вже заповнені врожаєм ранніх зернових.

На черзі ж – іще 3 мільйони тонн сої, 7 мільйонів тонн соняшника, 15 мільйонів тонн кукурудзи. І в даному випадку задачу не вирішиш правильною постановкою коми у реченні «продати не можна зберігати». Скидається на те, що не вийде ані продати, ані зберегти. Перше неможливе через специфічні умови ведення торгівлі з іноземними державами, друге – через об’єми елеваторів, які виявилися не готовими до такої великої радості, як 50 мільйонів тонн зернових.

Все це дуже прикро, тим паче, що подібне щастя стікало Україну у 2011-му, а в майбутньому може і не повторитися. Адже українські ґрунти втрачають свою родючість, а також і свою екологічну привабливість (для потенційного покупця), бо у нас продовжують захоплюватися хімічними добривами. (Дарма, що західноєвропейські аграрії, навіть у невеличких фермерських господарствах, віддають перевагу перегною та мінеральним сполукам, отримуючи, відтак, більш чисту продукцію).

Чому уряд не реагує на проблеми нашого АПК – питання, звісно, до уряду. Чому природа (і погода), не дивлячись на таке розбазарювання ресурсів, й досі милостива до України – також питання з розряду риторичних. Звісно, що свій шанс треба використовувати завжди. Удача – пані примхлива, мінлива і непередбачувана. Приблизно така, як і ціни на цьорогрічний урожай…