НАТО vs «Свобода»

«Свобода» – антизахідна, антиліберальна, антиєвросоюзівська і антисемітська партія», – із такою оцінкою політичної сили Олега Тягнибока виступила днями Парламентська асамблея НАТО. Перш, ніж розвинути думку ПА НАТО, розберемось з дефініціями. Парламентська (Північноатлантична) асамблея НАТО – міждержавне утворення, що існує з 1955 року. Існує незалежно від самого Альянсу та в ім’я налагодження контактів між парламентарями як країн-членів НАТО, так і країн-партнерів.

Видео дня

За теперішніх умов (себто за тої зовнішньої політики, яку провадить адміністрація Януковича), тяжко сказати, до якої категорії держав належить Україна. Вочевидь, до тих країн, які демонстративно відмовились від свого попереднього курсу, а втім… А втім, як бачимо, НАТО не випускає з поля зору Україну. І, до речі, цьогорічна Північноатлантична асамблея відбудеться саме у Києві, протягом 5-7 липня. Проте це вже зовсім інший сюжет.

Україна і НАТО: хотіли, але не змогли?

Перш, ніж повернутися до заяви ПА НАТО, хотілось би кількома словами торкнутися того, як непросто складалася стосунки України та Альянсу. В контексті тих кроків, які робили (або, частіше, не робили) президенти України. Але, згадуючи перших осіб нашої держави, не будемо зупинятися зараз на добі Кучми чи, тим паче, Кравчука. (Хоча б тому, що такий екскурс у минуле вийде задовгим). Для прикладу недалекоглядної і мінливої політики щодо НАТО досить і заяв та дій президента Ющенка.

Свого часу, а саме влітку 2006-го, коли Ющенко у співавторстві Януковича, Мороза та Симоненка складав текст «Універсала національної єдності», справа мало не зірвалась через пункт, який стосувався НАТО. Чи означало це, що Ющенко виступав за інтеграцію України до НАТО? І так, і ні. Даючи у 2007-му інтерв’ю канадському виданню «TheGlobeandMail» він зазначив, що Україні «треба якомога скоріше укритися під захисною парасолькою НАТО». Та вже незабаром Ющенко заявив, що до Альянсу Україна дозріє, можливо, і «не через рік, не через два, а через багато років», чим остаточно сплутав усі карти.

Алогічності подібної поведінки, безумовно, активно поаплодували у Москві – адже Росія завжди розцінювала намір України вступити до НАТО виключно як зазіхання на власну мрію відновити Радянський Союз. Тому півтора роки назад (напередодні президентських виборів) було очевидно, що перспективи вступу України до НАТО чи приєднання її до ПДЧ (Плану дій щодо членства) серйозно розглядатимуться вже після лютого 2010-го.

Але на виборах переміг Віктор Янукович, який незабаром після свого обрання розставив всі крапки над «і», фактично заперечивши інтеграцію України в НАТО та наголосивши на позаблоковому статусі нашої держави. Сталося це, як відомо, під час візиту Януковича до Брюсселю. Дарма, що, не вивчивши як слід «матчастину», Янукович проігнорував той очевидний факт, що в чинній Конституції України немає жодного посилання, яке б визначало нейтралітет або відмову від участі у військових блоках як засіб досягнення національної безпеки.

І вже цьогорічне послання президента парламенту, яке звучало навесні в стінах Верховної Ради, зайвий раз довело: глава держави лишається при все тих же антинатовських поглядах.

Тягнибок і НАТО: навіть і не хотіли…

Так чи інакше, але Януковичу, безумовно, грає на руку і позиція окремих політиків. Минулоріч в інтерв’ю сайту «Главком» Олег Тягнибок заявив наступне: «Ми завжди нейтрально відносились до НАТО. Ми чудово розуміли, що Україна зараз є слабкою, і перш ніж йти і шукати якихось союзників, потрібно самим зміцнювати свою армію. Засади зовнішньої і внутрішньої політики приймає влада Януковича. Завтра інша влада прийме інші засади. Я не можу сказати, що ми задоволені цими засадами, але не хочу, щоб люди робили ілюзії щодо НАТО. Деякі очільники НАТО, роблячи аналіз російсько-грузинської війни визнали, що НАТО лоханулось, бо було неготовим до російської агресії».

В анналах політичного доробку партії «Свобода» можна знайти твердження відносно того, що аргументи прихильників вступу України до НАТО заслуговують на увагу, одначе приєднання до Альянсу «не дає відповіді на головне питання: якою є роль і місце України в Європі й світі, та чи збереже українська нація у майбутньому свою політичну й культурну ідентичність? Іншими словами, вступ України до НАТО можна розглядати лише як етап на шляху самовизначення нашої нації».

«Свободівці» кажуть про те, що альтернативою Північноатлантичного альянсу міг би стати альянс держав Вишеградської групи. (Тобто Польщі, Чехії, Угорщини та Словаччини, так званої «вишеградської четвірки», заснованої в 1991 році). Або ж – як варіант – «геополітичне утворення під назвою Балто-Чорноморський союз, до складу якого б увійшли Україна, Польща та балтійські держави».

«Інтеграція країн, які розташовані на просторі від Балтійського до Чорного моря дала б можливість на цій території контролювали усі транспортні потоки, зокрема трубопроводи, встановити єдині мінімальні транзитні тарифи для країн-членів, а головне – контролювати перегони з півдня на північ близькосхідної нафти, а отже позбутися енергетичної залежності від Росії», – зазначають у «Свободі». І на останок підкреслюють: дотримуватись якогось одного вектору Україні не варто.

Хто кого «налякав» і на кого образився?

Звісно, трактувати зацитовану вище заяву ПА НАТО як своєрідне «алаверди», як образу на «Свободу» за мрії про Балто-Чорноморський союз та Вишеградську групу було б наївно і нерозумно. Вочевидь, сталося щось інше. Щось таке, що змусило журналістів десятки разів продублювати один і той самий заголовок: «Тягнибок налякав НАТО».

Тут якраз доречно повернутися до проекту звіту Північноатлантичної асамблеї, котрий має назву «Пост-помаранчева Україна: внутрішня динаміка розвитку і зовнішньополітичні пріоритети». Текст документу легко знайти в українському сегменті Інтернету – він вже широко обговорюється на форумах провідних сайтів.

«Тривожна тенденція, яка не обіцяє нічого хорошого українській демократії,– результати місцевих виборів осені 2010 року. По-перше, вони були менш чесними, ніж попередні. Виборчі блоки не були допущені до участі, що дуже вплинуло на позиції Тимошенко. Партія Батьківщина, найбільша у Блоці Юлії Тимошенко, сама висувала кандидатів», – мовиться в аналітиці від ПА НАТО.

За таких умов, говорять натовці, «праворадикальна націоналістична партія» Олега Тягнибока «Свобода» отримала хороші результати у західних областях України: Львівській, Тернопільській і Івано-Франківській, «захопивши місцеві органи влади там, де виборці найбільш войовничо налаштовані до Партії регіонів Януковича».

Далі – ще цікавіше: НАТО зовсім не подобається перспектива потрапляння «Свободи» до українського парламенту. Ба навіть більше: зростання підтримки Тягнибока, на думку Північноатлантичної асамблеї, здатне дискредитувати націоналістичний рух як такий. (Зараз рейтинг «Свободи» становить 5,5%, тобто і за прийняття нового виборчого законодавства з вищим, ніж зараз, прохідним бар’єром, ця партія проходить до Верховної Ради, якщо, звісно, протягом року ситуація не зміниться у несприятливий для Олега Тягнибока бік).

«У країнах ЄС, від Нідерландів і до Угорщини та Швеції, праві партії представлені у парламентах, але це дуже небезпечно для таких політично нестабільних країн, як Україна», – підводять підсумки у ПА НАТО.

(В дужках зауважимо, що в самій «Свободі» відзначили акцент Північноатлантичної асамблеї на тих прикростях, які зазнав у ході місцевих виборів Блок Юлії Тимошенко, а відтак зауважили, що дана резолюція ПА НАТО ніщо інше, як інспірована БЮТом провокація. «Ми пояснимо експертам НАТО, що все це не так. Ми не антисеміти і не антизахідна партія. Ми не проти вступу України до НАТО та ЄС, але спочатку треба стати самим сильною державою та повернути Україні ядерний статус», – говорить заступник голови «Свободи» Андрій Мохник).

Сто перше брюссельське попередження

Слідом за Мохником і лідер «Свободи» Олег Тягнибок неодноразово підкреслював (зокрема, в розмовах з авторкою цих рядків), що закиди, подібні до тих, які містяться у висновках ПА НАТО, не мають під собою жодного підґрунтя. «Де ви таке чули гасло – «Україна для українців»? Ніколи ви таких слів не чули. Могли почути інше: «Україна для українців, а також для тих представників національних меншин, які проживають у нашій державі, які шанують українців, які не топчуться по нашій мові, не плюють на наші традиції, які знають зміст нашої Конституції і хочуть жити за нашими законами».Це політика, яка є притаманною для будь-якої цивілізованої європейської країни. Ми ніколи, виступаючи на захист українців як представників титульної нації, не виступали проти інших національностей», – зазначав Тягнибок.

Коментуючи найбільш болюче – національне – питання, інша заступниця Тягнибока Ірина Фаріон підкреслювала в інтерв’ю «Обозревателю», що члени її партії не мають на меті образити неукраїнців, а тим паче – висувати представникам інших народів якісь територіальні претензії. (Річ у тім, що певний час тому назад кореспондент «Newsweek Polska» Міхал Кацевич написав про те, що Тягнибок та «Свобода» хочуть відібрати у Польщі Підкарпаття. «Боже, який абсурд. Україна існує зараз у тих межах, які визначено з середини двадцятого століття. Тож ми нічого тут не нагнітаємо і не розпалюємо. Інша річ, що українці мають їздити на свої етнічні землі, доглядати за могилами полеглих, досліджувати українську культуру тощо, здійснювати просвітницьку роботу», – коментувала Фаріон).

І, тим не менш, любові до «Свободи» Польщі це не додало. Та це ще півбіди, адже ставлення поляків до цієї політсили є загальновідомим і навряд чи турбує «Свободу». Значно важливіше те, що вперше тривожний сигнал надійшов з Брюсселю (саме там знаходиться штаб-квартира ПА НАТО). Бельгія – не Польща, вона не пройшла разом з Україною крізь «волинську різню» 1943 року, не робила тяжких і болісних кроків до вистражданої формули «пробачаємо і просимо пробачення». Іншими словами, цю країну не можна віднести до кола заангажованих. Щоправда, який конкретний випадок послужив тим поштовхом, котрий спонукав Північноатлантичну асамблею до певних висновків – не є цілком ясним. Одначе замислитись тут є над чим.