Горбачову – 80 років!

Сьогодні, 2 березня, виповнюється 80 років першому і останньому президенту СРСР, колишньому генеральному секретарю ЦК КПРС, «батьку» перебудови і гласності Михайлу Горбачову. «Обозреватель» приєднується до привітань і береться за коротку ретроспекцію удач і промахів безподібного і непередбачуваного Михайла Сергійовича.

Видео дня

Як все починалось

До влади Михайло Горбачов прийшов у березні 1985-го. Тоді ще ніхто ще не оперував поняттями «коаліція» та «опозиція», але тодішньому генсеку були вкрай необхідні опертя на однодумців і нейтралізація тих, хто міг би завадити його грандіозним планам.Ключове поняття – «перебудова» – прозвучало з його вуст 8 квітня 1986-го. Того дня Генеральний секретар ЦК КПРС відвідував Тольятті, де мав зустріч із робітниками Волзького автозаводу. Наступного дня радянська преса надрукувала тези Горбачова під заголовком «Швидше перебудовувати, діяти по-новому». «Починати треба насамперед з перебудови у мисленні та психології, в організації, стилі та методах роботи», – говорив тоді генсек.

Однак для того щоб виголошувати такі промови, Михайлу Горбачову знадобилося не менше року для зміцнення фундаменту власної влади. Тож не помітні пересічному оку пертурбації він почав з рідного Політбюро, звідки помалу, «тихою сапою» виводив увесь непотрібний елемент. Причому процес тривав аж до 1988 року: протягом чотирьох років, починаючи з квітня 1985-го, Горбачов «зачищав» під себе територію, відправивши на пенсію потенційного конкурента Григорія Романова.

Романов був відомий як прихильник «жорсткої лінії» – після смерті у 1984 році Юрія Андропова саме він мав стати очільником СРСР. Але тоді було знайдено компромісну фігуру – невиліковно хворого Костянтина Черненка, який правив країною ще близько року. Відтак Черненка на посаді заступив Горбачов, який позбувся Романова в першу чергу.

Компанію Романову склали 80-річний Микола Тихонов (який страждав на атеросклероз), Віктор Гришин (його також називали серед можливих претендентів на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС), Дінмухамед Кунаєв (цьому діячеві, на відміну від тих членів Політбюро, яких «пішли» тихо, висували обвинувачення у широкомасштабній корупції), різкий опонент Горбачова і майбутній президент Азербайджану Гейдар Алієв, Володимир Долгих (досі живий, нещодавно виступав з ідеєю прикрасити Москву до 9 Травня портретами Сталіна), а також Петро Демичев та Михайло Соломенцев.

Натомість Горбачов формує свою власну «більшість» і вводить до її складу Єгора Лігачова (автора знаменитої фрази «Борис, ты не прав!»), Миколу Рижкова (йому довірять керувати радянським урядом упродовж 1985–1990 років, а в 1991-му він балотуватиметься на посаду президента Російської Федерації й посяде друге – після Бориса Єльцина – місце). Лави Політбюро поповнять також Олександр Яковлєв (головний ідеолог перебудови, публіцист та переконаний антикомуніст), Анатолій Лук’янов (цей діяч починав як прихильник Горбачова, але в 1991–1992 роках відсидів у «Матроській тишині» за причетність до організації так званого «ГКЧП»).

Крім Лігачова, Рижкова, Яковлєва та Лук’янова, у 1985-му прибічниками нового курсу реформ вважали також Вадима Медвєдєва (він і досі працює у створеному останнім генсеком СРСР «Горбачов-фонді») та Бориса Єльцина. Бурхливі конфлікти останнього з Горбачовим почалися вже через два роки: на пленумі 1987-го Єльцин виступив з різкою критикою Горбачова, звинувативши його у творенні власного «культу особи», у низьких темпах реформ та у надмірному впливі на Генерального секретаря його дружини Раїси.

У тому, що «нова мітла по-новому мете», немає нічого непередбачуваного – скільки існує цей світ, стільки новообраний правитель формує свою команду. Хоча Горбачову, на відміну від нинішніх (українських, зокрема) діячів, доводилось вельми несолодко. Він не міг, як, наприклад, Янукович радикально змінити чиновницьке оточення – від складу уряду до керівників дрібніших структур. Легітимність Михайла Горбачова забезпечувала КПРС, яка могла жорстоко покарати відступника, якби той узявся запроваджувати гласність і перебудову аж надто активно. Що й сталося у серпні 1991-го, коли останні апологети комуністичної ідеї спробували ізолювати Горбачова у Форосі.

Наступ на Компартію

Однак у 1985-му до подій у Форосі та у Москві, які, власне, і поклали край існуванню Радянського Союзу, було ще далеко. Мало-помалу Михайло Горбачов розхитував фундамент величезної окам’янілості – тоталітарного режиму, який поширився на «одній п’ятій частині суші» і який дістався йому у спадок.

У березні 1986-го (взагалі березень і квітень – знакові місяці в житті та кар’єрі Михайла Горбачова) генсек ЦК КПРС уперше заговорив про «гласність». Того ж року у ряді видань змінилися головні редактори – ідеться насамперед про журнали «Новый мир», «Московские новости», газету «Аргументы и факты». З друку вийшли заборонені раніше твори, а ще через півроку на теренах Радянського Союзу припинили глушити «ворожі» голоси – радіо-станції «Голос Америки», «Бі-Бі-Сі», «Свободу» та «Німецьку хвилю».

Хоча суттєві зміни протягом 1985–1986 років у країні ще не відбувалися, новим поштовхом став пленум Політбюро 1987 року, на якому Горбачов виступив із доповіддю «Про перебудову і кадрову політику партії». Серед тез генсека була думка про перетворення КПРС із елемента державної машини на реально функціонуючу політичну партію.

Крім того, після тривалих суперечок з оточенням Горбачов виступив за те, щоб вибори до місцевих рад проводилися на конкурсній основі. Слід зауважити, що починаючи з 1918 року (!) вибори традиційно являли собою голосування за одного-єдиного кандидата, висунутого на ту чи іншу посаду. Вибори в новому форматі – на альтернативній основі – відбулися в СРСР уперше того ж таки 1987 року.

Із 1987-го набирає обертів і радянська гласність. Ідеться вже не тільки про переосмислення історії. 23 січня 1988 року «Правда» друкує статтю «Кобри над золотом», у якій було наведено матеріали так званого «хлопкового дела». Справа торкалася кримінального переслідування найвищого керівництва Узбекистану – вголос про корупцію такого масштабу в СРСР також заговорили вперше. Публікація у «Правді» стала сигналом для всіх тодішніх мас-медіа – статті викривального характеру на тему чиновницьких зловживань почали з’являтися на шпальтах багатьох видань.

У 1986–1987 роках із друку виходять заборонені раніше твори: «Дети Арбата» Рибакова, «Жизнь и судьба» Гроссмана, «Реквием» Ахматової, «Софья Петровна» Чуковської, «Доктор Живаго» Пастернака. Стартує недержавне телебачення – на противагу офіційній програмі «Время» велику популярність здобув телепроект «Взгляд» (ведучі – Владислав Лістьєв та Олександр Любимов). До речі, виробництво «Взгляда» стало можливим завдяки особистій підтримці Олександра Яковлєва.

Тим часом триває також реабілітація репресованих. У грудні 1986-го із заслання повертаються академік Андрій Сахаров та його дружина Олена Боннер. А вже на початку наступного, 1987 року звільнили ще 140 дисидентів.

Іще одним вагомим здобутком першої половини доби перебудови стала ХІХ Всесоюзна партконференція КПРС. Її пряма трансляція по телебаченню (що вже само по собі було новацією) засвідчила те, як вільно делегати обстоюють свої думки та висловлюють незгоду з діями вищого керівництва. Підсумком конференції стала реформа законодавчої влади: відтепер Верховну Раду СРСР мав обирати З’їзд народних депутатів, дві третини делегатів якого обирало населення. Решту обирали громадські організації та КПРС, яка у такий спосіб зберігала свій значний вплив.

Національне питання та міжнародні контакти

«Перша ластівка» національного розбрату, який в остаточному підсумку й поховав СРСР, прилетіла у 1987-му з Нагорного Карабаху. Вірменське населення цього краю вимагало передати Нагорний Карабах до складу Вірменської РСР, відділивши автономну область від Азербайджану. Перша сутичка із застосуванням вогнепальної зброї відбулася поблизу міста Степанакерт – тоді загинуло двоє азербайджанців. У відповідь на це у місті Сумгаїт зчинили ще більш кривавий та фатальний за наслідками вірменський погром (загинуло 26 вірменів та 6 азербайджанців).

Верховна Рада СРСР і тодішній радянський Кабмін, ЦК КПРС і сам очільник держави Михайло Горбачов намагалися стабілізувати ситуацію в Нагорному Карабаху, але конфлікт вийшов із-під контролю. Було очевидно, що реформована й позбавлена жорсткого репресивного апарату держава вже не впливає на хід подій. Тож погроми та вбивства населення ще довго тривали як у Вірменії, так і в Азербайджані. Паралельно із цим тисячі біженців покинули Нагорний Карабах і перебрались у Вірменську РСР.

А в Прибалтиці поступовий відступ з радянських теренів почався створенням у 1988 році естонського Народного фронту – громадсько-політичної організації, що спершу мала на меті підтримку горбачовської перебудови. Це сталося на початку року, а вже наприкінці 1988-го в республіці лунали заклики до повної незалежності. Тоді ж свій Народний фронт створила і Латвія.

І поки в країні посилювались відцентрові тенденції, ситуація в радянській економіці дедалі загострювалася. Зростав дефіцит товарів, у тому числі й продовольчих. Сам Горбачов наголошував, що країна на межі кризи. Різко збільшився бюджетний дефіцит – через війну в Афганістані, чорнобильську трагедію та падіння цін на нафту, яке призвело до зменшення обсягів валюти для імпорту. Між тим деякі заходи, запроваджені Горбачовим, тільки погіршували стан економіки. Боротьба з пияцтвом зменшила смертність у країні, але негативно позначилася на надходженнях до бюджету: втрати становили 20 мільйонів карбованців.

Зате значними були успіхи Михайла Горбачова на міжнародній арені. Ще у 1985 році позначилася його зустріч із президентом США Рональдом Рейганом, наслідком якої стала заява радянського уряду про довготермінову програму роззброєння, яка мала закінчитися у 2000 році. Радянський Союз приєднався до мораторію на ядерні випробування та зобов’язався скоротити різні види ядерної зброї.

Роззброєння Радянського Союзу, виведення радянських військ з Афганістану (1988 рік), особисті якості Михайла Горбачова мало-помалу формували позитивний імідж СРСР та її керівництва. Контакти з лідерами інших країн розширювались та поглиблювались, тож ідеологічна й політична ворожнеча з Америкою, сумнозвісна «холодна війна», що тривала десятиліттями, у 1987 році вже, по суті, відійшла у минуле.

Початок кінця

25 травня 1989 року в Москві відкрився перший З’їзд народних депутатів СРСР. На ньому Горбачова обрали головою Верховної Ради СРСР. Тоді також сформували Міжрегіональну групу народних депутатів, до якої ввійшли більш радикально налаштовані діячі: Андрій Сахаров, Борис Єльцин, Юрій Афанасьєв, Гавриїл Попов, Анатолій Собчак. Пізніше – під час другого з’їзду, який відбувся у грудні 1989-го, – Міжрегіональна група вимагатиме скасування 6-ї статті Конституції СРСР, у якій йшлося про «керівну роль» Компартії. Дискусія довкола цього питання (супроводжувалася масовими антикомуністичними мітингами по всій країні) тривала ще півроку, і лише в середині 1990-го шосту статтю було скасовано.

Трохи пізніше ухвалили Закон СРСР «Про громадські об’єднання», який дозволив офіційну реєстрацію інших політичних партій, крім КПРС. Таким чином, альфа і омега всього радянського тоталітарного устрою, те, що звалося «комуністичною партією» і в ім’я чого владою коїлись справжні злочини, мало-помалу починало припадати пилом історії. А потім події розвивалися стрімко й невпинно: вибори до місцевих органів влади відбулися і в Російській Федерації. На цих виборах значного успіху досягло об’єднання «Демократична Росія», головою Верховної Ради РФ у травні 1990-го було обрано Бориса Єльцина.

А вже через два тижні Російська Федерація проголосила свій суверенітет. Щоправда, йшлося про незалежність у складі Радянського Союзу – так само, як збереження СРСР підтримала на референдумі 1990 року й Україна. Можливо, єдина союзна держава мала всі шанси протриматись іще певний час, але спроба захоплення влади, яку здійснили ортодоксальні реваншисти з так званого «ГКЧП», у серпні 1991-го поклала край існуванню Радянського Союзу.

Наразі складно судити про те, наскільки передбачуваним міг бути подібний сценарій у далекому 1985-му. Напевно, Михайло Горбачов не планував та й не прагнув такого розвитку подій. Він хотів лише косметичного, а не капітального ремонту для будинку під назвою «Радянський Союз». Проте всі «комунікації» у цьому домі виявилися настільки прогнилими, що варто було зачепити щось одне, як уся конструкція – подібно до карткового будиночка – рухнула й більше не підлягала відновленню.

Хай там як, а подякувати Михайлу Горбачову за все, до чого він так чи інакше приклав руку, все таки варто. Адже в інакшому разі шлях до незалежності України був би ще довшим і ще більш тернистим. І то була б уже зовсім інша історія...