Філарет: Русь тільки виграла

Передусім, «Обозреватель» вдячний Святішому Патріарху Київському і всієї Русі-України Філарету за знайдену ним можливість відповісти на наші запитання. На цьому у даній преамбулі можна було б ставити крапку. Але хотілось би заперечити нашому шановному візаві відносно закиду щодо того, що деякі запитання «нагадують радянські часи і атеїстичну пропаганду». Атеїзм був до радянських часів і успішно пережив зниклий з мапи світу СРСР. Атеїзм – це також віра, але віра навпаки, це, можливо, пошуки, не увінчані успіхом. Щось на кшталт єсенінського «стыдно мне, что я в Бога не верил, горько мне, что не верю тепер». Атеїзм – це неоране поле, де церква мала б працювати, переконувати, агітувати, а не ставати в позу ображеної цноти.

Видео дня

Але біда в тому, що церква цього не буде робити ніколи. Для неї в цьому просто не існує потреби. З усіх суспільних інститутів цей – найменш гнучкий і найбільш стабільний. Власне, саме тому й негнучкий, що стабільний. Авторка цих рядків чудово розуміє, який гнів викличе ця коротка ремарка, хоча йдеться у ній не так про антиклірикаризм, скільки про сумнів, властивий людській природі. До того ж, церква і віра – це взагалі різні поняття. Але, боюсь, такий поворот кореспондує нашій розмові цілковито інакший напрям. Тоді як сьогоднішнє завдання «Обозревателя» – перенестися подумки на 1023 роки назад і проаналізувати ситуацію, що передувала запровадженню на Русі християнства – події, котра відзначалася минулого тижня.

- Владико, мотиви прийняття християнства через десять віків трактують по-різному. В класичній монографії Бориса Рибакова йдеться про цілий ряд вірогідних причин: побоювання княгині Ольги, що новий імператор Візантії Костянтин Багрянородний (християнин, який зайняв престол у 945 році) може розірвати мирний договір, укладений з князем Ігорем; відчутний вплив Болгарії, яка на той момент вже сто років була християнською країною; необхідність підтримування більш тісних контактів (і торгових зокрема) з християнським світом тощо. Попри все розмаїття цих мотивів, чи погоджується нинішня церква з тим, що прийняття християнства на Русі було суто політичним рішенням?

- Ні, Церква з цим не погоджується. Це у часи державного атеїзму тільки політичними обставинами пояснювали Хрещення Київської Русі, але історія свідчить про інше. Якби князь Володимир прийняв хрещення лише формально, для політики – то він внутрішньо не змінився би. Літопис же свідчить, що він змінився – і змінився принципово. Якщо до хрещення він виявляв себе язичником, ставив ідолів, приносив їм жертви, навіть людські – то після хрещення він найперше наказав ідолів нищити, а на їхньому місці будував храми. До хрещення князь був блудником і сластолюбцем, мав багатьох жінок – а після хрещення став стриманим і вірним чоловіком однієї дружини.

Охрестившись, князь Володимир почав виявляти особливе милосердя до свого народу – скликав убогих на свій двір на обід, а для тих, хто не міг прийти, наказав розвозити їжу містом. Він так часто почав прощати злочинців, що навіть єпископи докоряли йому, пояснивши, що обов’язок правителя – карати зло, а не надмірною поблажливістю викликати у злодіїв почуття безкарності. Тож хіба все це не свідчить, що князь Володимир прийняв віру християнську саме через те, що переконався у її істинності та бажаючи через щире виконання Божого закону спасти свою душу?

Безперечно, Хрещення Київської Русі-України мало і політичні наслідки, і князь, як мудрий правитель, повинен був їх враховувати. Але вважати, що Володимир хрестився суто з політичних мотивів – це перекручувати історію. Батько князя, Святослав, теж був великим правителем і завойовником – але ж він не хрестився, бо християнська віра викликала у нього відразу. Проте це не заважало йому займатися політикою.

- Яким міг би бути «сценарій» подій, якби цього не сталося (принаймні у Х сторіччі)? Чи зберігала б Русь більшу незалежність від Візантії (тобто отримала би плюс у своєму розвитку), чи, навпаки, безнадійно відстала б від інших країн, які вже проминули етап багатобожжя?

- Історія не дає відповідь на питання «що було б, якби…?» Бо можна припускати багато чого – але все це буде фантазіями. Єдине, що можна стверджувати – це те, що всі країни, з якими Київська держава у той час мала тісні зв’язки, або були християнськими, або стали такими невдовзі. Також відомо, що християни в Києві вже були щонайменше за півтора століття до Хрещення Русі, і з часом їхня кількість збільшувалася. А щодо Візантії, то Київська держава завжди була від неї незалежною – на відміну від, скажімо, балканських країн – Болгарії, Сербії. Хрещення не зробило її більш залежною політично – але духовно та культурно наша країна лише виграла.

Бо разом з християнством до нас прийшли книги, освіта, архітектура, іконопис, спів та багато іншого. З’явилися монастирі, які стали осередком і духовного, і культурного життя. А вже за князя Ярослава Мудрого Київська держава настільки піднеслася, що багато королів Європи вважали за честь породнитися з ним. Тому я вважаю, що якби князь Володимир і не охрестив Русь – це зробив би його наступник.

- Християнська церква перші десять віків свого існування відверто скніла (навіть самій Візантії знадобилось щонайменше пів-тисячоліття, щоби стати християнською). І хоч європейській Реконкісті вдалося у VIII ст. зупинити наступ ісламу, християнство ще довго не могло укорінитися на європейських землях. Фактично відлік християнської ери ведеться від ІІ тисячоліття. Якщо не брати до уваги суто військовий аспект (те, приміром, як була знекровлена тривалими війнами Візантія, і як лише у VII ст. Візантії вдалося вигнати персіян), чому на суто ментальному рівні нова – християнська – віра не захоплювала душі настільки, щоб утвердитись на панівних позиціях значно раніше?

- Це Ваше питання, як і попередні, нагадує мені про радянські часи, коли атеїстична пропаганда навіювала людям, що релігія завжди тотожна відсталості, занепаду. І коли пропагандисти стикалися із беззаперечними доказами зворотного – вони або замовчували їх, або перекручували. Тому не дивно, що у багатьох людей, які були виховані та отримали освіту в радянський час, залишаються спотворені уявлення про історію Церкви.

Я категорично не погоджуюся з тим, що «християнська Церква перші десять віків свого існування відверто скніла»! Навпаки – це час розквіту християнства. Воно у помираючий античний світ, який у філософських пошуках сенсу життя зайшов у глухий кут, вдихнуло нове життя. Лише силою істини та власним життєвим прикладом християни перемогли у гоніннях, коли римська влада хотіла їх повністю знищити. Саме у той час з’явилися Святі Отці, творіння яких і досі вражають читачів глибиною богословської думки та настановляють покоління і покоління християн у духовному житті.

Саме тоді розквітли архітектура, іконопис та мозаїки, збережені зразки яких досі вражають своєю величчю й красою. Це лише у радянській історіографії християнська Візантія була «темною плямою». Але я переконаний, що якби не Візантія – у Європи було би зараз зовсім інше обличчя, більше схоже на дикі племена варварів, які заполонили її у цей час, ніж на те, що ми звикли називати Європою. Тому я і не погоджуюся з висновком Вашого питання. Бо християнство «захопило душі», як Ви кажете, ще у часи апостолів. За ним не було ані влади, ані сильних світу цього – навпаки, християн ненавиділи, влада їх гнала, вважаючи злочинцями. Але їх ставало все більше і більше, і, зрештою, вони перемогли язичництво – і це саме тому, що християнська віра «захоплювала душі» в такій мірі, що за Христа люди готові були терпіти страждання і навіть віддавали життя.

- Якщо повернутись до Русі Х сторіччя, то там, так би мовити, «низи не хотіли» (нової релігії), а «верхи не могли» (не прийняти християнства), що призвело до гострого суспільного конфлікту. І до появи літописних легенд на кшталт тієї, як неохоче приймали кияни хрещення, як бігли за скинутим у Дніпро Перуном і кричали «видибай, боже!» тощо. Чи несе, з Вашої точки зору, церква відповідальність за цей чин насильства над тодішніми язичниками, яких їхні зверхники взялися «загнать железною рукою к счастью»?

- І знову Ваше питання побудоване так, ніби насильне впровадження християнства – це факт, а добровільне його прийняття – легенди. З чого, наприклад, видно, що був «гострий суспільний конфлікт»? Християнство не було чимось невідомим і зовсім новим у Київській державі, серед народу вже було багато християн. Тому нічого більшого, ніж плач якоїсь групи киян за ідолом, і не сталося. Зараз же теж є ті, хто плачуть за пам’ятниками Леніну і навіть Сталіну – але таких меншість.

Так, не всюди і не відразу християнство було прийняте. Якщо у Києві та навколишніх землях воно було прийняте швидко і без серйозних конфліктів, то у більш віддалених і диких землях виникали конфлікти, чинився спротив, язичники вбивали проповідників і священиків. Але якщо говорити про насильство – то насильством можна назвати і державу як таку, і буд-яке виховання. Дитина не хоче вчитися – а її змушують. Хіба це не насильство? То, може, батьки не повинні виховувати дітей, а держава має скасувати всі закони?

Не слід забувати, що язичники приносили людські жертви, схвалювали розпусту (як, наприклад, на свято Купала). Якщо розпутника закликати до стриманості – він теж може сказати, що це обмеження його «свободи». Але справжня свобода полягає не в тому, щоби робити, що заманеться, а в тому, щоби звільнятися від рабства гріхам і порокам.

- Чи погоджуєтесь Ви з тим, що протягом усіх десяти сторіч християнству так і не вдалося перемогти на руських землях язичництво? І що більшість теперішніх свят, обрядів, звичаїв, символів або несуть суттєвий відбиток давніх вірувань, або є дивним сплавом християнства і поганства («хрестоматійний» приклад – свято Івана Купала тощо). Якщо погоджуєтесь, то про що, на Вашу думку, це свідчить?

- Язичництво – це одна з форм відступлення від віри в істинного Бога і обожнення чогось іншого – предметів природи, власних пристрастей тощо. По суті, у всіх формах язичництва ми стикаємося з обожненням гріхів, пороків, пристрастей. Щоб переконатися в цьому, достатньо почитати античну міфологію. Тому і сучасний культ насолоди та споживання, які стали для багатьох ідолами – це теж форма язичництва.

Враховуючи все це, немає нічого дивного в тому, що кожне нове покоління проходить через випробування і спокуси. Хтось долає гріх і досягає святості, хтось бореться з гріхом, а хтось віддається йому. І ця боротьба відбуватиметься до кінця віку. Більше того – Церква, згідно з Одкровенням святого апостола Іоанна Богослова, знає, що при кінці віку гріх буде панувати. Але ворота пекла її не переможуть, і хоч мало буде християн, але Церква існуватиме до Другого пришестя. Так що боротьба віри в істинного Бога з різними видами неправди була, є і буде до кінця світу.

Що ж до обрядів та звичаїв, то тут слід розрізняти їхні форму та зміст. Православна Церква завжди знаходила можливість вливати християнський зміст у різні культурні традиції. Наприклад, язичники ходили зі співами та славили бога Сонця – а християнство, зберігши форму ходіння зі співом, наповнила її іншим змістом – прославленням Різдва Христового. Але коли зміст якихось народних обрядів чи звичаїв суперечить християнському віровченню – Церква це викриває і засуджує. Так є з так званим святом Купала чи іншими подібними забобонами.

- До честі православ’я, яке затвердилося в Україні, слід сказати, що наша держава не знала тієї масової істерії, яка охопила середньовічну Європу – не знала тотального винищення «відьом», не знала й полювання на єретиків (та й взагалі не застановлялася так фанатично над поняттям «єресь», як це робили у католицькій Європі, де винищували катарів, маніхеїв тощо). Чому нас оминула чаша ця?

- Думаю, що це пов’язано з тим, що Православна Церква в Україні, на відміну від латинської на Заході, ніколи не перебирала на себе функції земної влади. Там боротьба з єресями дуже тісно перепліталася з боротьбою за мирську владу, з боротьбою між державами, між народами – тому і приймала такі політичні форми. У нас же боротьба за православ’я носила більше полемічний характер – через проповіді, книги, освіту.

Свою роль, мабуть, відіграло й те, що українці з давніх часів спілкувалися з різними народами – носіями інших релігій, бо жили на перехресті цивілізацій. Таке спілкування зажди сприяє більш поміркованому ставленню до тих, хто має інші погляди. Проте поважати інших не означає переймати їхні вірування. І українці здавана відстоювали свою віру, боролися за неї, обороняли від утисків – в тому числі зі зброєю в руках.

- У розвиток попереднього питання: якщо говорити про полювання на відьом, то, згідно настанов європейської інквізиції, в основі діянь чарівниць лежав договір з дияволом, тобто злочин проти Бога. В Україні до подібних моментів підходили значно більш «приземлено», не вдаючись у теологію і шукаючи лише ту практичну шкоду, яку могла заподіяти відьма: попсований врожай, зникле у корови молоко. Й за умов, коли подібні збитки «винуватиця» бралася відшкодувати, її рідко карали на горло. Це – прояв суто українського менталітету, чи подібне милосердя зумовлене певними відмінностями католицизму та православ’я, а також – історією їхнього становлення?

- Зараз важко давати порівняльну оцінку, бо йдеться про давні часи. Думаю, що це більше справа для дослідників, які краще обізнані у фактах.

- Якщо охопити ретроспективним поглядом усі десять віків існування християнства в Україні, то який період в історії церкви Ви вважаєте найбільш складним?

- Думаю, що таких періодів можна виділити два. Перший – це поступовий занепад православної Київської митрополії у XVI столітті під владою Польщі та подальше її розділення внаслідок Берестейської унії 1596 р. Наслідки цього Церква в Україні відчуває досі. Другий період – це час гонінь на Церкву від войовничих безбожників у ХХ столітті. А от нинішній час я називаю для Церкви блаженним – бо ми можемо вільно проповідувати, звершувати богослужіння, розбудовувати Церкву. І хоча розділення приносить шкоду православ’ю в Україні – все ж таки зараз сприятливий час для церковної діяльності, для духовного відродження народу.

- Що можна вважати найбільшим викликом Українській православній церкві протягом останніх 20 років, тобто за період незалежності нашої держави?

- Найбільший виклик – це розділення Церкви, спровоковане ззовні – з Москви. Якби у нас від самого початку була єдина Помісна Православна Церква – ми би у справі духовного відродження, подолання наслідків панування войовничого безбожництва досягли би більше.

- Чи вдалося Україні відстояти існування власної церкви, незалежної від Москви? Чи відсутність такого суверенітету й досі дається взнаки завдяки протистоянню УПЦ КП і УПЦ МП? Чим, на Ваше переконання, завершиться таке протистояння?

- Безперечно, що нам вдалося відстояти Українську Церкву. Москва хотіла її знищити, використовувала різні засоби, в тому числі вплив на владу, шукала зрадників в нашій Церкві, щоби розвалити її зсередини, – але їй нічого не вдалося. Київський Патріархат, як Помісна Українська Церква, не тільки існує, але і зростає. Тому якщо раніше могло стояти питання – чи буде існувати Київський Патріархат, чи його знищать, то тепер так питання вже не стоїть. Київський Патріархат є і буде, і це вже усвідомили в Україні, в тому числі в УПЦ (МП). Цього не хоче визнавати Московська патріархія – але рано чи пізно і там будуть вимушені визнати очевидне.

Зараз наше завдання – надалі розбудовувати Церкву, зміцнювати її, а також шукати шлях до подолання церковного розділення. І я переконаний, що в Україні буде єдина Помісна Православна Церква, об’єднана навколо Києва, а не Москви. Ми не вороги ні для Росії, ні для Російської Церкви. Ми брати для них – і я кажу це щиро. Але братні відносини означають рівність, а не так, як хоче Москва зараз, щоби ми їй підкорилися. Це вже не братство, а рабство. Думаю, що в УПЦ (МП) теж стає все більше тих, хто вважає так само. І останні події це підтверджують. А тому діалог між нами відновиться – хоча і не зараз, бо зараз внутрішня боротьба в УПЦ (МП) не дозволяє їм відновити такий діалог.

- Яку роль, на Вашу думку, відіграє зараз світська влада у погіршенні відносин між Київським та Московським патріархатом? Влада не лише на рівні президента країни, а й влада конкретних районів (Києва зокрема), де боротьба за той чи інший храм набуває нерідко форм кривавого побоїща?

- Зараз ставлення влади до нашої Церкви краще, ніж було, скажімо, рік тому. Законом визначено рівність конфесій – і ми бачимо, що влада поступово все більше намагається ставитися до конфесій рівно. Хоча і не всюди це так, і на місцях буває, що представники влади фактично виявляють вороже ставлення до Київського Патріархату.

І це призводить до таких подій, як, наприклад, у Маріуполі, де парафіяни вимушені були оголосити голодування перед міськрадою через те, що влада під надуманими приводами не виділяє землю для будівництва храму. Але в цілому здається, що за цей рік багато представників влади зрозуміли, що і для держави, і для них самих краще виконувати закон і виявляти рівне ставлення, ніж розпалювати ворожнечу, яка потім обертається проти них же.

- Нині боротьба за Десятинну церкву між двома гілками православ’я переростає у щось більше, ніж просто бажання відстояти право на ту чи іншу культову споруду. Безумовно, що Десятинна церква в даному разі виступає тим символом, який прикрасить «знамено перемоги» однієї або іншої сторони і у такий спосіб затвердить домінуючу позицію Київського або Московського патріархату. Чим, згідно Ваших прогнозів, закінчиться це протистояння? Чи не вважаєте Ви, що ідея відновлення Десятинної церкви тільки привнесла додатковий розбрат у наше суспільство, якого нам і так не бракувало?

- Коли відбудовували Михайлівський Золотоверхий монастир – тоді теж було багато критиків, які казали, що цього не слід робити, а слід лише показувати людям фундаменти. Зараз же всі переконалися, що все було зроблено правильно. Тому я думаю, що і Десятинний храм буде відбудований – але тоді, коли буде єдина Помісна Церква. Бо в нинішніх умовах протистояння відбудувати її не вдасться. А щодо домінуючих позицій, то Київський Патріархат і зараз, маючи меншу кількість храмів, за даними соціологічних опитувань, об’єднує більшість православних віруючих. Тому навіть якби Десятинний храм відбудували і передали Московському Патріархату – це вже нічого б не змінило.