До 10-річчя «України без Кучми»

9 березня в новітній історії України відоме не лише як чергова річниця уродин Тараса Шевченка. 9 березня 2001 року в Києві в рамках акції «Україна без Кучми» пройшли найбільші протестні виступи. Для декотрих безпосередніх їхніх учасників спротив обернувся тюремним ув’язненням, проте загалом для піднесення громадської активності тодішнє протистояння з владою мало колосальне значення. Прийнято вважати, що без подій 9 березня (хай навіть жорстко придушених і загалом провальних з точки зору недосягнення поставленої мети) три роки по тому не мала б місця і нова хвиля ще більш чисельних та потужних народних виступів, знаних як «помаранчева революція».

Історія та хронологія УБК

Суспільне неприйняття Леоніда Кучми (переобраного у 1999 році на другий президентський термін) почалося з оприлюднення 28 листопада 2000 року Олександром Морозом (на той момент – лідером соціалістичної фракції у парламенті) матеріалів, що компрометували Леоніда Кучму як державного діяча та свідчили на користь версії, згідно якої саме Кучма виступив замовником викрадення та вбивства 16 вересня 2000 року опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе. Події, які почалися у стінах парламенту (де Мороз вперше презентував записи розмов Кучми з іншими високопосадовцями) і отримали назву «касетного скандалу», дуже швидко перемістились на вулиці Києва.

15 грудня 2000 року на Майдані Незалежності з’явились перші намети тих, хто намагався привернути увагу до «касетного скандалу» та висловити своє ставлення до стилю правління Леоніда Кучми.

19 грудня відбулася перша велика демонстрація до адміністративних будівель столиці і мітинг під стінами Верховної Ради зокрема.

27 грудня акцію «Україна без Кучми» було тимчасово згорнуто – під приводом реконструкції Майдану учасників УБК змусили прибрати намети та покинути площу.

14 січня 2001 року стартував другий етап УБК. Представники антикучмістської опозиції розмістили свої намети вздовж Хрещатика – від місця зведення майбутнього монумента на честь Незалежності України до Бессарабської площі.

Протягом другої половини січня та усього лютого на Хрещатику та Майдані Незалежності проводились акції громадської непокори, мітинги та демонстрації з вимогами відставки Леоніда Кучми і усіх керівників силових структур. Ці акції супроводжувались провокаціями з боку влади та підконтрольних їй сил.

1 березня 2001 року було брутально ліквідовано наметове містечко на Хрещатику. Санкцію на це – з благословення та схвалення лояльного до Кучми мера Києва Олександра Омельченка – видав Старокиївський суд столиці.

8 березня, напередодні дня народження Тараса Шевченка та традиційного офіціозу цієї дати (покладання квітів до пам’ятника Шевченка в університетському парку), опозиція зробила заяву про те, що не пропустить Леоніда Кучму на територію парку.

У відповідь на це в ніч з 8-го на 9-те березня університетський парк щільним кільцем оточили кілька тисяч міліціянтів.

Близько восьмої ранку 9 березня до парку прибув Леонід Кучма і, поклавши квіти, залишив територію України, вирушивши у закордонне відрядження. У цей час маніфестанти безуспішно намагались прорвати ряди правоохоронців.

Між дев’ятою та десятою ранку міліція затримала декількох демонстрантів та доставила їх на вулицю Богомольця, до столичного управління МВС.

Між одинадцятою ранку та другою годиною дня в університетському парку тривав мітинг, що перейшов у похід під стіни МВС з вимогою звільнити затриманих.

Відтак приблизно з другої до третьої години дня центром Києва пройшла багатотисячна демонстрація з гаслами та транспарантами, що вимагали відставки Кучми та притягнення його до кримінальної відповідальності. О третій дня учасники акції зупинились під стінами адміністрації президента, на вулиці Банковій. Дорогу їм перекрили бійці «Беркуту», зусиллями яких (а також найнятих провокаторів) на підступах до АП були зрежисовані масові сутички.

Невідомі особи відділились від колони демонстрантів, підбігли до загорожі, почали роз`єднувати та перекидати турнікети. Міліціонери кидали у натовп димові шашки, каміння. У відповідь учасники акції спробували потіснити лави правоохоронців – міліція застосувала кийки та сльозоточивий газ. Добре екіпіровані бійці «Беркуту» переважали своїх візаві як чисельністю, так і підготовкою, однак згодом саме активістів УБК звинуватять у завданні тілесних ушкоджень працівникам міліції. Про те, що МВС готувалась до подібного розвитку подій на Банковій, свідчила і заздалегідь розгорнута дислокація, і оперативна зйомка, яку вела міліція і яку використали слідчі для затримання опозиціонерів та пред’явлення їм обвинувачень. Сутички під адміністрацією тривали приблизно тридцять-сорок хвилин і завершились відступом демонстрантів.

Близько п’ятої години вечора у Будинку вчителя розпочався установчий з’їзд руху «За правду!» делегатами якого була в основному студентська молодь. У цей же час на вулиці Димитрова відбувалось захоплення спецназом штабу УНА-УНСО – організації, що проявила себе найбільш активно в антикучмістських виступах, несла охорону наметового містечка та брала участь в усіх акціях УБК. Всі унсовці на чолі з їхнім лідером Андрієм Шкілем були доставлені у різні райвідділки міліції. Там до пізньої ночі тривали допити, під час яких заарештованих піддавали жорстоким катуванням.

Паралельно із цим на вокзалах Києва міліція затримувала молодь, яка, на думку правоохоронців, могла мати приналежність до опозиції. Ідентифікація відбувалась за символікою УБК чи навіть українською мовою, якою спілкувались «підозрювані». Загалом у той день за гратами опинилось понад 300 осіб. Переважна більшість з них (особливо після втручання у справу Уповноваженої з прав людини Ніни Карпачової) була відпущена на свободу наступного ж дня або відбула кількаденні терміни ув’язнення з формулюванням «за нецензурну лайку у громадських місцях» абощо. Однак дев’ятнадцятеро фігурантів справи мали скласти ядро судово-політичного процесу та отримати максимально можливе покарання за – як визначила влада – «організацію масових заворушень».

Після подій 9 березня акція УБК фактично пішла на спад. Наявність перших після 1991 року політичних в’язнів істотно вплинула на конфігурацію дій опозиції. Попереду було довге слідство та тривалий судовий процес.

«Справа 9 березня»: слідчі дії СБУ та обвинувальний висновок

Справа про масові заворушення була передана для розслідування у Службу Безпеки України. 4 червня 2001 року СБУ офіційно порушила кримінальну справу за 2-ю частиною статті 71 Кримінального кодексу України (мова йде про кодекс 1960 року), вважаючи кваліфікуючими ознаками злочину «спричинення великої матеріальної шкоди державі» та «заподіяння тілесних ушкоджень значній кількості працівників міліції». Обвинувачення було висунуто дев’ятнадцятьом особам – Андрію Шкілю, Миколі Ляховичу, Ігорю Мазуру, Руслану Зайченку, Миколі Карпюку, Денису Андрусенку, Олегу Бойку, Олегу Бурячку, Сергію Гальчику, Володимиру Горощуку, Сергію Кайдановичу, Андрію Косенку, Павлу Литвиненку, Григорію Ляховичу, Владиславу Мирончуку, Василю Назару, Володимиру Павлюку, Станіславу Самофалову та Олегу Селезі.

Обвинувачені у «масових заворушеннях» в залі суду

Більшість з підсудних не мала відношення до УНА-УНСО, хоча преса традиційно називала фігурантів справи 9 березня унсовцями. Шістнадцять з них постійно знаходились за гратами – спочатку в СІЗО СБУ, а відтак – у Лук’янівському СІЗО. На підписку про невиїзд було відпущено лише троє осіб, в тому числі і Миколу Карпюка, очільника рівненської організації УНА-УНСО. Така поблажливість до одного з ключових діячів опозиційної партії (проти якого, до того ж, були висунуті чи не найтяжчі обвинувачення) дала привід запідозрити Карпюка у співпраці зі слідчими органами.

Кримінальна справа за подіями 9 березня загалом нараховувала понад 80 томів. Її курувала група слідчих Служби Безпеки під проводом тодішнього полковника СБУ Миколи Герасименка. Свою подальшу кар’єру Герасименко побудував на педалюванні цієї справи, від якої свого часу відмовився безпосередній керівник Герасименка Анатолій Головін. У 2006 році преса оприлюднила донос Герасименка на Головіна, в якому Герасименко повідомляв, що Головін побоюється «можливої відповідальності у майбутньому» та заявляє, що «краще напише рапорт про звільнення, ніж буде займатися цією справою».

У серпні 2001-го слідчі СБУ передали до Старокиївського суду столиці обвинувальний висновок, очевидні огріхи якого у 2001-2002 роках широко висвітлювала преса. Бажання завершити розслідування у якомога більш «стислі терміни», на чому не раз наголошував Герасименко в рапортах керівництву, призвело до цілої низки нісенітниць, на кшталт тверджень, що скандування маніфестантів спричинили в одного з правоохоронців кон’юнктивіт абощо “потерпілий Бутко одержав удар каменем по голові, чим було заподіяно ушкодження суглобу лівої ноги”. Суд не взяв до уваги безперечно низьку якість роботи СБУ та непрофесійно складений обвинувальний висновок – недолугий як з точки зору логіки, так і юриспруденції. 2 жовтня 2001 року у Старокиївському суді розпочалися слухання «справи 9 березня».

У майбутньому кожен з представників апарату влади, в чиїх руках знаходилась доля «справи 9 березня», отримає чималий зиск з лояльності режиму Кучми. (Ситуацію не змінить і президентство Віктора Ющенка). Так, при Ющенкові Миколу Герасименка буде призначено заступником голови СБУ (при цьому «помаранчевий» керівник Служби Безпеки Олександр Турчинов говоритиме у 2005-му, що ідея люстрації йому не імпонує). Іван Волік обійме посаду судді Вищого господарського суду, а прокурор Олександр Кузовкін, який вимагатиме для підсудних якомога більш жорсткого покарання (до десяти років позбавлення волі), очолить прокуратуру Бориспільського району.

Перші судові засідання та розкол у лавах УНА-УНСО

Осінь 2001 року принесла фігурантам «справи 9 березня» значні випробування. Попри клопотання адвокатів, суддя Волік відмовився змінити підсудним міру запобіжного заходу на підписку про невиїзд. Непоступливість суддів позначилась і на закритості процесу: преса не мала можливості вільно потрапляти на перші судові засідання. Все це призвело до протестів у середовищі політв’язнів: більшість із них оголосила голодування. Згодом бодай одну з їхніх умов влада взяла до уваги: слухання справи з кінця 2001 року проходили у залі периферійного кінотеатру «Загреб», вхід до якої був дозволений і журналістам зокрема.

Однак вимушене голодування та погані умови утримання позначились на здоров’ї підсудних: ув’язнений Олег Бурячок тривалий час страждав на важке захворювання крові – тромбоцитопенічну пурпуру. Внаслідок перенесеної операції з видалення пухлини мозку не мав можливості приймати препарати, потрібні для виходу зі стану голодування, підсудний Владислав Мирончук. В тяжкому стані після тривалої відмови від їжі знаходились також Пилип Литвиненко та Микола Ляхович. За гратами, без належної медичної допомоги перебував і інвалід дитинства Олег Назар, який пересувався виключно за допомогою милиць.

У критичному стані потрапив до шпиталю СБУ Андрій Шкіль. У його випадку далася взнаки тяжка хвороба печінки, загострення якої супроводжувалось значним зростанням білірубіну у крові. Певний час Шкіль знаходився між життям та смертю, чим скористалося керівництво СІЗО СБУ, заборонивши йому будь-які контакти із зовнішнім світом, і з захисниками зокрема. Втім, ситуацію використали також і соратники Шкіля та решти ув’язнених унсовців, що залишились на волі.

Відпущений на підписку про невиїзд Микола Карпюк, а також Юрій Тима (був обраний від УНА-УНСО у 1994 році народним депутатом України) та фактично нова людина в партії Едуард Коваленко склали той тріумвірат, який поступово почав дрейф УНА-УНСО від різко окреслених опозиційних плацдармів до цілковитого улягання режиму Кучми. Едуард Коваленко – дрібний підприємець з причорноморського міста Генічеськ – на допитах в СБУ всіляко підкреслював власну непричетність до партійної ієрархії УНА-УНСО, а також до антикучмістських виступів як таких.

Тим не менш, у жовтні 2002 року Едуард Коваленко став головою політради партії, а його колега Юрій Тима – головою виконкому. Для Миколи Карпюка була створена нова посада – голова партії, яку він і обійняв. Поза участю Андрія Шкіля та ув’язнених унсовців тоді ж було проведено і закритий з’їзд організації, на який нове керівництво партії допустило тільки лояльних до себе людей. Решта делегатів одностайно визнала цей з’їзд нелегітимним, оскільки на ньому не були присутніми представники усіх обласних філій УНА-УНСО, як того вимагав статут партії.

До подій осені 2001 року відноситься і затвердження керівною трійкою УНА-УНСО виборчого списку партії, першим номером якого став Микола Карпюк, другим – Едуард Коваленко, третім – Юрій Тима, четвертим – Олег Марчук та п’ятим – Руслан Зайченко. Андрія Шкіля до цього переліку включено не було, він прийняв рішення самостійно балотуватися по мажоритарному округу, проте його виборчій кампанії надзвичайно перешкоджало те, що кандидат в народні депутати знаходився за гратами і був позбавлений можливості агітувати за себе перед виборцями.

Поки УНА-УНСО набувала толерантних та конформістських щодо чинної влади політичних форм, а її лідер знаходився за гратами, у судових засіданнях по «справі 9 березня» заслуховували покази потерпілих. Загальна кількість їх приблизно дорівнювала 70 особам. Усі «постраждалі» міліціонери плутались у показах, не впізнавали в обвинувачених своїх кривдників і фактично власноруч руйнували вибудоване проте підсудних обвинувачення. З двох зламаних пальців міліціонерів (використаних як приклад тілесних ушкоджень) одна травма опинилася під великим питанням: рентген, зроблений бійцю спецназу, не підтвердив наявність такого переламу.

Вибори-2002 і подальший розвиток подій

Парламентські вибори, що відбулися 31 березня 2002 року, партія Коваленка-Тими-Карпюка програла, не отримавши скільки-небудь пристойного результату голосування. Що ж стосується Андрія Шкіля, він виграв парламентську кампанію у 121-му мажоритарному окрузі Львівщини, набравши 34 150 голосів. Його найближчий суперник – перший заступник начальника Львівської залізниці Леонід Ткачук (кандидат від блоку партій «За єдину Україну!») – намагався оскаржити результати виборів у суді, але у цьому йому було відмовлено: суд не знайшов порушень законодавства у кампанії, яку проводила команда Шкіля.

Більш прикрою була участь у перегонах «нашоукраїнця» Ярослава Пітка – заступника голови Львівської облради, члена Народного Руху України. Ні регалії Пітка, ні адмінресурс «заєдиста» Ткачука не допомогли їм здобути перемогу. Однак Пітко в якості суперника Шкіля був негативно сприйнятий західноукраїнським електоратом – під час виборчого турне Віктора Ющенка Львівщиною йому ставили питання з приводу даної ситуації. Від лідера «Нашої України» та майбутнього президента України вимагали, аби кандидатура Пітка була знята.

Проводячи прес-конференцію у Львові, Ющенко згадав «безневинно постраждалих» від режиму політв’язнів, зазначивши принагідно, що заради їхнього звільнення «потрібно зробити усе». Однак на Ярослава Пітка його безпосередній лідер не захотів або не зумів вплинути. Пітко не відмовився від участі у виборах, що, тим не менш, не вплинуло на їхній результат.

Львів, початок 2002 року: такі написи були на багатьох будинках

Вже 2 квітня 2002 року стало відомо про те, що Андрія Шкіля обрано народним депутатом України. Проте боротьба за його звільнення з-під варти тривала іще десять днів: суддя Волік не вважав за потрібне відкривати двері в’язниці перед парламентарем, посилаючись на відсутність офіційних підсумків кампанії-2002, оголошених ЦВК та оприлюднених в «Голосі України» та «Урядовому кур’єрі». Тільки 12 квітня рішенням суду Андрія Шкіля було звільнено. Зал стоячи аплодував новообраному депутату.

Звільнення обвинуваченого номер один, що свідчило про високу суспільну оцінку подій 9 березня, не могло не вплинути на хід судових слухань. Зовні в їхньому перебігу мало що змінилося, але очевидним було те, що за нової ситуації влада не буде вдаватися до максимальної міри покарання. Вихід Шкіля на волю полегшив участь його соратників самим своїм фактом. Проте будучи на свободі та ставши народним депутатом, Шкіль приділяє чимало часу та зусиль звільненню решти ув’язнених. Цього він досягає різними шляхами, зокрема, й через застосування до декотрих з них Закону про амністію, автором якого був Шкіль.

Вирок по «справі 9 березня». Вердикт Апеляційного та Верховного суду

25 грудня 2002 року суд під головуванням Івана Воліка та за участі суддів Федорчука і Валігури постановив вирок у «справі 9 березня». Миколу Ляховича було засуджено до 5 років ув’язнення, Карпюка – до 4,5, Мазура, Зайченка, Гальчика та Мирончика – до 4, Бойка та Горощука – до 3,5, Бурячка – до 3 років, Назара – до 2 років і 3 місяців. Решта підсудних отримала по два роки позбавлення волі, які фактично добігали кінця, адже термін ув’язнення відраховувався з моменту їхнього арешту. Карпюка було взято під варту у залі суду, а Шкіль, який йменувався на ста сторінках вироку «особа, чия справа виділена в окреме провадження», відразу почав кампанію за якнайскоріше звільнення засуджених.

Менш ніж за півроку після першого вироку «справу 9 березня» розглянув Апеляційний суд Києва. Молодий суддя-початківець Сергій Дембовський (що працював у суді лише п’ятий рік) мав намір докорінно змінити вирок. Проте у підсумку покарання засудженим було тільки пом’якшено – в середньому кожному з фігурантів справи відмінусували по року неволі. Чутки про те, що судді Дембовському «зробили зауваження» за недоречну симпатію до «злочинців» підтверджував його несподіваний демарш: Дембовський як головуючий у засіданні відмовився особисто зачитувати ухвалений колегією вердикт. За нього 16 травня 2003 року в залі Апеляційного суду Києва це зробив інший суддя – Олексій Харута. (Свого часу саме Харута розглядав оскарження правомірності утримання під вартою деяких підсудних. І ніколи не виносив рішення на користь обвинувачених).

Попри очевидну заангажованість і цього складу суду, апеляційна Феміда внесла деякі корективи в обвинувачення. “Детально вивчивши матеріали справи”, суд не погодився з рядом ключових моментів, на яких базувався вирок судді Воліка. По-перше, колегія суду відкинула твердження про те, що демонстрантами 9 березня 2001 року використовувалася зброя. Згідно висновків Воліка, “зброєю дробильної дії” проголошувалися курячі яйця, використані маніфестантами. По-друге, суд також заперечив інкримінований підсудним намір вчинити під час протестної акції підпали.

По-третє, судді висловилися проти того, що учасниками акції у розпалі березневих подій нібито знищувалось майно – це обвинувачення з підсудних так само знято, а деякі грошові стягнення з них визнані неправомірними. По-четверте, колегія Апеляційного суду охарактеризувала як “безпідставне” твердження, що обтяжуючою ознакою масових безпорядків, у вчиненні яких звинувачувались підсудні, є “скоєння злочину загально небезпечним способом”. Таким чином, з усього спектру обвинувачень, що входять до диспозиції статті про “масові заворушення” Апеляційний суд залишив хіба що “опір працівникам влади”. Однак і це обвинувачення було надто розпливчастим та позбавленим конкретики. За всіма юридичними приписами та суто людськими законами суд мав би виправдати обвинувачених.

Андрій Шкіль пише «Політв’язням – волю!» на воротах Лук’янівського СІЗО. За його ініціативою Верховна Рада України прийме Закон про амністію, а Верховний Суд – після неодноразових звернень Шкіля до прокуратури та інших інстанцій – переглядатиме у 2006 році «справу 9 березня»

Пізніше, вже за часів «помаранчевої» влади, ще більш обурливим буде рішення Верховного Суду України. Він розглядатиме касацію по «справі 9 березня» у квітні 2006 року. На той час усі засуджені судом першої інстанції вже будуть звільнені, проте потреба у бодай моральній сатисфакції та знятті з них тавра кримінальних злочинців зберігатиме актуальність. З цього питання до Генеральної прокуратури неодноразово звертатиметься народний депутат Андрій Шкіль. Президент України Віктор Ющенко підтримає вимогу переглянути справу про масові заворушення. Відтак прокуратурі доведеться підготувати звіт по даному питанню.

З ним на засіданні Верховного Суду виступить заступник генпрокурора Віктор Кудрявцев, який зазначить, що 9 березня 2001 року у Києві не відбувалось жодних масових заворушень.

«Адже демонстрантами не було нанесено ушкоджень жодній цивільній людині, не було підпалів, знищення будівель, житла, державних установ. Був лише опір представникам правоохоронних органів. За таких обставин ми вважаємо, що підсудні не повинні нести відповідальність за масові заворушення, й вирок підлягає скасуванню», – скаже він. У відповідь на це суд спитає Кудрявцева, чому Генеральна прокуратура не займається розслідуванням фактів фальсифікації справи? Тоді, мовляв, й були б наявні ті нові обставини, які, згідно процедури, робили б можливим скасування вироку. Відповідь на це питання Кудрявцев не дасть, тож і по цей день обвинувачені та засуджені по «справі 9 березня» залишаються із не знятою з них судимістю…