Апостоли піару. Ч.1

…Вочевидь, вони потрібні політикам так само, як цукерці потрібна обгортка. Вони – це консультанти, штабісти, райтери – велика супровідна братія, що ховається за розпливчастою дефініцією «політтехнологи».

За віки, протягом яких існує людство, в методах продукування і поширення інформації докорінно не змінилося нічого. У тебе є мета, а у мене – уявлення про те, як її реалізувати, оформити вербально і запустити у світ у вигляді актуальних тез: «не убий», «не вкради» або «голосуй», «підтримай» тощо.

Має рацію політтехнолог Сергій Гайдай, коли каже, що першими його колегами були християнські апостоли. Монотеїзм став початком великої пропагандистської кампанії для ловців душ. То тільки язичницькі боги почивали на лаврах, пили нектар та вкушали амброзію, відволікаючись лише на прелюбодіяння зі смертними. Меседжів з Олімпу вони не спускали жодних, бо не було для чого: світ і так належав їм.

Відлучений від церкви нобелівський лауреат Жозе Сарамаго у блискучому романі «Євангеліє від Ісуса» описує першу піар-кампанію, яку продумав і запустив Бог-отець. У розмові з Ісусом той пояснює, що в умовах конкуренції з молодою релігією, яка народжується на сході (ісламом), і пережитками греко-римського поганства він просто мусить зважитися на рішучий прорив. А тому приносить у жертву свого сина.

«Ти станеш ложкою, котру я опущу в казан і зачерпну людців, що увірують у мене», – просторікує Бог-отець. А у поміч тобі, веде він далі, дам Іоанна, Симона, Андрея та інших… Можна й далі проводити історичні паралелі (благо, тема вельми вдячна!), проте перенесемось у ближчі до нас часи.

Нема на них Карла Ліннея…

У 1989 році, розповідає «Обозревателю» Дмитро Видрін, саме він придумав і ввів у дискурс поняття «політтехнолог». Політтехнологи пізньорадянської доби працювали зі змістом, тоді як нинішні – переважно з формою, пояснює він. Це означає, що перші представники цієї професії брали на себе роботу зі словом, їхні ж наступники – радше знайдуть журналістів та оплатять «джинсу». Перші, таким чином, фактично замикають виробничий цикл на собі, другі – виступають в ролі медіаторів.

Це – з точки зору складнощів процесу. З точки зору його моральної сторони відмінності між 90-тими та 2010-тими наявні також. Колись, пригадує Видрін, політтехнологи ще намагались виробити певний «кодекс честі», пропонуючи один одному визначитися з ідеологією і не обслуговувати всіх підряд – і радикально правих, і яскраво виражених лівих.

Зараз, констатує Видрін, напрям «їзди» не має значення, має значення кількість нулів на спідометрі, чи то пак на банківському чеку. До того ж, ринок звужується, вважає він, тож середньостатистичний політтехнолог харчами не розкидається – бере ті замовлення, які дають.

Тут, щоправда, Видрін протирічить іншим опитаним «Обозревателем» експертам: і Тарас Березовець, і Сергій Гайдай, навпаки, вважають, що попит значно перевищує пропозицію. Березовець наголошує, що повернення мажоритарної системи розширило ринок праці: «На кожному окрузі буде як мінімум три серйозні кандидати плюс на вибори йдуть партії, отже, маємо 700 кампаній».

700 політтехнологів Україна не нашкребе, говорить Березовець, значить, «будуть залучатися фахівці з-за кордону». До них ми ще повернемося, а поки все таки пошукаємо відповідь на питання, що представляє собою вітчизняний «призов» політтехнологів.

«Ринок доволі хаотичний, – говорить Віталій Бала. – мало структур, котрі працюють комплексно». Авжеж, підхоплює Сергій Гайдай, агенцій, які роблять вибори «під ключ», майже нема. Особисто Гайдай знає лише п’ять таких, з них одна – агенція «Гайдай.Ком» – його власна. «Наше агентство має навіть власну дизайн-студію, щоб створити будь-який візуальний об’єкт», – каже він.

Ті, хто дизайн-студій немає, підрозділяється на політтехнологів і політологів. «Знаєте, в чому між ними різниця? – запитує Гайдай. – Політтехнологи – це ті, хто ставить п’єсу, займаючись її режисурою, а політологи – критики, які оцінюють кінцевий результат і роблять прогнози на майбутнє».

Решта – просто любителі, «які знаходяться в процесі перманентного працевлаштування»; це і журналісти, і прес-секретарі – їм всім знаходиться заняття під час виборів, але вони вже не є кадрами першорядного значення, пояснює Гайдай.

Віталій Бала вдається до більш складних упорядкувань: є політтехнологи, котрі працюють з партіями від каденції до каденції, а є такі, яких правильніше назвати менеджерами виборчих кампаній. Але це вже несуттєво. Головне, що практично ніхто з опитаних «Обозревателем» експертів не побажав зупинятися на конкретних іменах.

Мовляв, корпоративна солідарність не дозволяє називати своїх колег і відносити їх до того чи іншого різновиду, тим паче вдаючись у подробиці щодо того, на яку політичну силу працює зараз ім’ярек.

«Яким ім’ям назвать себе – не знаю…»

За таких умов скласти скільки-небудь виразний рейтинг вітчизняних політтехнологів не є можливим. З однієї-простої причини: для вибудови рейтингу потрібно знати справжні обсяги замовлень від політичних сил, а цього вам не скаже ніхто. Нещодавно одне з видань склало рейтинг консультантів, виходячи з їхньої цитованості у пресі, проте це – хибний шлях. Звертання до політтехнологів зі сторони журналістів і потенційних працедавців – «дві великі різниці».

І все таки, як на смак «Обозревателя», затребуваними політтехнологами можна було б назвати:

1.Сергія Гайдая – вже згаданого власника «соціально-інжінірінгового агентства» «Гайдай.Ком». (В анамнезі Гайдая – робота на Віктора Ющенка (кампанії 2002 і 2004 рр.), керівництво виборчою кампанією Ірини Хакамади (2003 рік), кампанії Петра Порошенка та Миколи Катеринчука (на парламентських виборах 2002 року), керівництво кампанією «Громадянського активу Києва» (блок пройшов у 2006 році до складу Київради).

2.Тараса Березовця – директора компанії стратегічного консалтингу «Berta Communications». (Березовець розпочав кар’єру як прес-секретар Романа Безсмертного, а відтак доріс до започаткування та просування власних проектів. Офіційні дані про Березовця скупо розказують про те, що він брав участь у ряді парламентських кампаній, проте відомо, що в недалекому минулому він тісно співпрацював з Блоком Тимошенко, останнім же часом допомагає першому віце-прем’єру України Андрію Клюєву).

3.Анатолія Луценка – директора Інституту політичних технологій. (Луценко, як і Березовець, також є «птахом гнізда» Безсмертного, і, відповідно, – «Нашої України». Можливо, у Луценка більш скромний послужний список, ніж у його ровесника Березовця, одначе Луценко міг би заслужити схвалення Дмитра Видріна, позаяк з початку своєї кар’єри і по цей день притримується, так би мовити, «нашоукраїнського» напряму. З 2008 року Луценко працює з Анатолієм Гриценком).

4.Дениса Богуша – президента PR-агенства «Bohush Communications». (В досьє у Богуша вказано, що він оволодів курсами по «психотехніці» та «психодіагностиці». У 2004-му Богуш працював на Віктора Ющенка, а за два роки по тому – на блок «ПОРА-ПРП», у складі якого балотувався в народні депутати. Наразі Богуш відійшов від політконсалтингу, працює в регіонах, консультуючи мерів міст тощо).

5.Юрія Левенця – директора Інституту політичних та етнонаціональних досліджень. (Левенець починав як консультант Олександра Волкова – тоді ще лідера «Демократичного Союзу», відтак працював на Леоніда Кучму і, за неперевіреними даними, доклав рук до створення проекту Віктора Балоги «Єдиний центр». Наразі Левенець є близьким до адміністрації Віктора Януковича і, як кажуть, збирається керувати виборчою кампанією Олександра Попова).

Цілком ймовірно, що несправедливо забутими у даній п’ятірці є Віталій Бала (директор Агентства моделювання ситуацій, у 2008-му на перевиборах київського мера консультував Василя Горбаля); Володимир Грановський (консультант Дмитра Фірташа і Валерія Хорошковського, а точніше – куратор інформаційної політики каналу «Інтер», і, як подейкують, консультант Арсенія Яценюка); Ігор Жданов (колишній партієць «Нашої України» і, відповідно, один з консультантів Віктора Ющенка); Олександр Палій (хоч він є радше науковцем, ніж політтехнологом), Сергій Таран (котрий так само є радше політологом, ніж менеджером-практиком) та інші.

Втім, знову ж таки, оцінити затребуваність згаданих персон тяжко через закритість інформації щодо того, хто з провідних політиків звертається до них по допомогу, як часто це відбувається і в яких обсягах така допомога надається. Не беремося судити і про те, як неуспішність політичного проекту, з яким асоціюються політтехнологи, впливає на неуспішність їхньої персональної кар’єри.

Інакше кажучи, чи буде щасливою професійна доля, приміром, Ігоря Жданова після краху «Нашої України»? Аналогічне питання – і щодо Олега Медведєва та «Батьківщини». Найпопулярніший піарник БЮТу та особисто Юлії Тимошенко, вочевидь, де в чому втрачає кваліфікацію, якщо «посадка» Тимошенко, як би цинічно це не звучало, не додала балів самій ЮВТ та її політичній силі.

За даними Центра Разумкова і Фонду «Демократичні ініціативи», рейтинг «Батьківщини» за період з грудня 2011-го по квітень 2012-го року не тільки не виріс, а впав (відповідно: на 2,3 та 2 процентних пункти). «Були б у БЮТу нормальні політтехнологи, вони б не наробили стільки дурниць», – зауважує Віталій Бала. І додає: на гаслі «Юлі – волю!» виборчу кампанію не побудуєш і перемогу не здобудеш. Воно всім набридло і вже давно не працює, вважає Бала.

Тепер – до іншої категорії осіб, котрі знаходяться на межі між політтехнологами та політологами, між «режисерами» та «критиками», виступаючи почергово то в одній, то в іншій іпостасі. Їхня проблема ще й в тому, що багато хто має за спиною «ходку» у владу, що додатково ускладнює ідентифікування таких персон.

1.Першим у цьому списку є вже згадуваний Дмитро Видрін. Одним словом Дмитра Гнатовича ніяк не визначити: був консультантом у президента України (Леоніда Кучми), у прем’єр-міністрів. У 2006 році ненадовго зайшов до парламенту (балотувався по спискам БЮТ), відтак приєднався до антикризової коаліції і втратив депутатство після розпуску Ющенком у 2007-му ВР. У 2009-2010 роках працював заступником голови РНБО, з 2011-го – є позаштатним радником президента.

2.Пішов у владу і не повернувся Андрій Єрмолаєв. Свого часу Єрмолаєв позиціонував себе як політолог, хоч давно і наполегливо намагався вибудовувати партійну кар’єру. Був членом Народно-демократичної партії, а у 2002-му балотувався до парламенту від блоку «За єдину Україну!». У 2010-му призначений указом Віктора Януковича директором Національного інституту стратегічних досліджень.

3.Кость Бондаренко так само поєднував діяльність консультанта і намагання вписатися в ту чи іншу партійну структуру. Був членом НДП, а відтак – ПРП. У 2002-му консультував «Нашу Україну», а потім – блок Литвина «Ми». Був політтехнологом Арсенія Яценюка, після чого трохи відволікся на журналістику (певний час побув шеф-редактором видання «Лівий берег»). Знов повернувся до політології, а заодно й до партбудівництва: у травні 2010-го став заступником голови партії «Сильна Україна»).

4.Вадим Карасьов – директор Інститут глобальних стратегій, консультант (в минулому) Віктора Балоги та Блоку Тимошенко. Член партії «Єдиний центр», при цьому також – політолог.

5.Володимир Фесенко – голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» і чи не єдиний з найбільш розкрученої політологічної братії, хто досі не втратив професійну «цноту» і не подався шукати прохідного місця у партійних списках.

Як і у випадку з політтехнологами, до згаданої п’ятірки можна додати чимало імен: Віктора Небоженка (директора соціологічної служби «Український барометр»); Андрія Окару («політичного філософа», етнічного українця, що живе і працює в Росії); народженого в Росії, але заангажованого в українські справи Володимира Корнілова (повної ідеологічної протилежності «московського українофіла» Окари); Олексія Голобуцького, Євгена Копатько, Михайла Погребинського – кожного з тих, хто з різною долею успіху балансує між незалежністю та заангажованістю, банальністю та обдарованістю, проросійськістю чи «українскістю».

Проте так глибоко у вариво з українських експертів та консультантів ми занурюватись не будемо, адже у другій частині цього матеріалу на нас чекають ще цікавіші речі. Незабаром ми поговоримо про те, чому іноземні політтехнологи є статусною, але некорисною річчю, чому росіян краще не запрошувати взагалі, а також про те, хто саме працює в даний момент на провідні політичні сили – Партію регіонів, «Батьківщину», «Фронт змін» та ін. Слідкуйте за оновленнями сайту і ви знатимете про усе.