Їхня Голгофа: історія Крут

Ця історія гуртує довкола себе як скептиків, так і романтиків. Скептики сумніваються в усьому – цифрах, деталях, доцільності події як такої, доцільності принесеної жертви і загублених життів. Романтики – як і лічить романтикам – захоплюються величчю чину. Фактаж, між тим, є наступним.

На захист столиці

Бій під Крутами відбувся 16 (29 січня) 1918 року на станції Крути у 130 кілометрах від Києва. На той час тривала війна радянської Росії проти УНР. З’їзд більшовиків у Харкові проголосив Україну червоною республікою і делегував на допомогу українським ленінцям 20-тисячний загін під командуванням Антонова-Овсієнка. 4-тисячний загін вів і полковник Михайло Муравйов.

Між тим армія, вірна УНР, поступово танула. З 300 тисяч війська Центральної Ради на початок 1918-го лишилось 15 тисяч. Відтак виступити на захист Києва «благословили» студентську молодь. Як зауважив в інтерв’ю «Обозревателю» Мирослав Попович, в даному питанні не можна мислити категоріями на кшталт «хтось зумисне кинув на ворога необстріляних юнаків».

5 січня 1918-го на зборах київського університету студенти самі зголосилися на створення власного куреня Січових Стрільців. 27 січня перша сотня цього куреня відбула під Київ – захищати підступи до столиці. Студенти були надзвичайно погано озброєні, мали в своєму розпорядженні лише 16 кулеметів.

Командував студентами Аверкій Гончаренко. Від допровадив добровольців до залізничної станції Крути і наказав зайняти позиції. Вони були непогано підготовлені: на правому фланзі мали штучну перешкоду — насип залізничної колії, на лівому — студентська сотня у складі вже наявного там загону почала рити окопи і споруджувати земляні укріплення.

Гончаренко мав у своєму розпорядженні 4 сотні бійців, переважно студентів таюнкерів. Студентський курінь було поділено на чотири чоти (взводи) по 28 — 30 людей. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві.

Ранком 29 січня почався наступ регулярної армії Муравйова. У захисників Києва дуже швидко закінчилися набої й було зрозуміло, що бій програно. Він тривав понад 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких зазнали значних втрат. Коли загони більшовиків почали обходити позиції захисників з лівого флангу, більшості студентів та юнкерів вдалося відступити на потязі, який на них чекав.

Коли близько 17 години зібралися усі українські підрозділи, з'ясувалося, що не вистачає однієї чоти студентів, що стояла найближче до станції: у сум'ятті бою в полон потрапив розвідувальний загін (близько 30 осіб). Відступаючи у сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями.

За свідченнями очевидців, з 28-ми студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли. Учень 7-го классу Григорій Піпський перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», і решта студентів підтримали спів.

Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих.

Post scriptum

Вберезні того ж року,після підписання більшовикамиБрестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР, за рішенням Центральної Ради студентів перепоховали на Аскольдовій могилі. Тіла 28 вояків-студентів було перевезено до Києва.

Протягом десятиріч існували різні суперечливі трактування перебігу подій і кількості загиблих — від кількох до декількох сотень. Павло Тичина присвятив полеглим вірш «Пам'яті тридцяти», хоча до нашого часу збереглися тільки імена тих, кого було поховано на Аскольдовій могилі.

У 90-ті роки письменниця Оксана Забужко написала у своїй збірці есеїв «Хроніки від Фортінбраса», що «нібито в битві під Крутами взяті живцем українські юнаки були перед розстрілом кастровані». «Знаючи норови тієї влади, згодом пишно розбуялі і слідчих тюрмах НКВД, повірити в таке неважко», – додає вона. Всієї правди ми ніколи не дізнаємось – полоненої під Крутами чоти не лишилось жодного вцілілого юнака…