Напиши на паркані коротке слово, і територія твоя!

Ввічливий гість відзначив, що в його країні теж чимало написів на стінах і парканах, але в Києві їх більше. У тому числі – й на перилах славнозвісного місточка кохання. І зміст цих написів не завжди відповідає нормам слововжитку.

На стіні будинку, повз який мені доводиться ходити щодня, – довгий лист Васі до Наді. Молодий чоловік з’ясовує стосунки з дівчиною, яка викликала в нього сильне почуття, але не відповіла взаємністю. Обрати лист паперу чи екран комп’ютера він чомусь не захотів. Маю підозру, що хлопець вихлюпнув свої емоції на стінку, аби всі знали, що “Вася і Надя тут були”, і що Вася за глибиною цих емоцій дає фору всім іншим закоханим – від Ромео Шекспіра до Зайки Кіркорова.

Підземний перехід на Європейській площі слугує своєрідним полігоном для бажаючих залишити свій слід якщо не в історії, то принаймні на стіні. Але якщо Вася в міру своїх знань алфавіту все ж таки склав докупи досить велику кількість слів, то підземні автори пішли далі, в глиб століть. Вони повертаються до символів. Деякі символи зрозумілі, хоча я б утримався від їх розшифровки, аби не повернутися до заклику борця с проституцією в Маріїнському парку.

Інші символи стануть через кілька сторіч об’єктом досліджень учених, попри всі старання двірників. Час від часу написи і карлючки на стінах переходу замазують, стирають, зскрібають... Даремно! Наступного дня на місці старих графіті з’являються нові.

Сергій Олександрович Висоцький, відомий дослідник древніх написів на стінах Софійського собору доводить, що слова “Господи, помози рабу своєму Василию грешному” нанесено на стіні вівтарю рукою Володимира (в хрещенні Василя) Мономаха. Навряд чи серед тих, хто сьогодні гидить стіни підземних переходів і паркани стадіонів, знайдеться людина такого масштабу, як Володимир Всеволодович. Вибачимо старого князя: він не мав під рукою такого письмового приладдя, яке мають наші діти.

Цікавий момент: перехід на Європейській площі погано освітлюється, і там порівняно мало перехожих. Там, де народу й світла більше, написів менше або й зовсім нема. Виходить, настінні автори розуміють, що малювати і писати на місцях, для малювання і письма не призначених, не можна. Але ж пишуть. Чому?

Напрошується досить просте пояснення. Якщо вивести на вулицю собачку, вона негайно починає мітити територію. Тих, кого ми називаємо братами нашими меншими, насправді наші старші брати. І як мільйони років тому, мітять свої володіння ведмеді, залишаючи подряпини на стовбурах дерев. Чия подряпина вища, той і господар на цій ділянці.

Відмітити свою територію там, де маячить міліціонер, не можна – міліціонер вищий за ієрархією. Але міліціонерів, як і великих ведмедів, на всі території міста не вистачає. Тож наші ведмежата й цуценята бронюють за собою місця там, де почуваються господарями.

Утримаймось від спокуси пояснити походження написів, що й досі зберігаються на колоні київського Поштамту від часів Майдану. Якщо це бажання заявити своє право на володіння територією своєї держави, то не засуджуватимемо їх авторів.

Виховання народних мас не є завданням засобів масової інформації. Але як би там не було, час уже відійти від інстинктів наших кудлатих предків, аби стіни, паркани і нещасний підземний перехід на Європейській площі залишалися в тому вигляді, який передбачали будівельники.

…Зрештою, я б не здивувався, якби в якому-небудь конкурсі на найбільш замурзане місто Київ таки пройшов би у чвертьфінал.

Володимир ЗАМАНСЬКИЙ, спеціально для “КИЯН”