Блог | Победу Украине не подарит ни один американский президент. Она требует времени
Будьте первыми в курсе главного – подпишитесь на Новини на OBOZ.UA в Google
Во время поездки по Соединенным Штатам мне посчастливилось встретиться с самыми разными людьми.
Далее текст на языке оригинала.
З колишніми конгресменами та чинними сенаторами. З ветеранами різних війн, які давно вийшли на пенсію. З американцями українського походження – від першого до четвертого покоління. З представниками спільнот університетів Бостона, Гарварду, Коннектикуту та Єлю.
Ми снідали, обідали, вечеряли. Мали короткі публічні зустрічі й довгі приватні розмови.
Америка величезна, строката і як й всі інші країни мінлива. Вона значно більше за свого президента. Я добре розумію: люди, яких зустрів, не можуть представляти всю країну. Моя вибірка суб’єктивна.
Я більше відчув ніж почув.
Серед тих, кого зустрів я майже не почув ані підтримки політики Дональда Трампа щодо України, ані довіри до нього як до людини.
Натомість я відчував сором за те, що відбувається в американській політиці. Розгубленість. Інколи – провину. І водночас щире прагнення допомогти нам.
Лікарі власним коштом їздять в Україну, щоб оперувати наших поранених. Американські ветерани збирають гуманітарну допомогу. Українські громади організовують зустрічі, збирають гроші й переконують політиків не залишати Україну.
Я побачив стільки українських прапорів на будинках у різних американських містах, скільки подекуди не бачу вдома.
Ця підтримка не зникла.
Але сьогодні між готовністю американського суспільства допомагати та здатністю американської держави діяти утворилася величезна прірва.
На горизонтальному рівні зв’язки працюють. Люди знаходять людей. Ветерани підтримують ветеранів. Лікарі — лікарів. Громади — громади.
На федеральному рівні все значно складніше. Рішення, від яких залежать людські життя, можуть змінюватися разом із настроями однієї людини в Білому домі.
Інколи цей генератор випадкових рішень грає на нашу користь.
Але "інколи" — не означає "завжди".
Американська підтримка України ніколи не належала назавжди лише одній партії. Політичний маятник рухався в різні боки.
Вишуканий та освічений демократ Обама під час теледебатів у 2012 році висміяв свого опонента Мітта Ромні, коли той згадав про небезпеку підтримки Росії. На що той відповів, що не варто дивитися на Путіна "крізь рожеві окуляри". Проте Обама вирішив тісно товаришувати з нею.
До нього республіканець Джордж Буш-молодший став одним із найбільш прихильних до євроатлантичних прагнень України президентів. У 2008 році він прямо закликав надати Україні й Грузії План дій щодо членства в НАТО.
Ще раніше, за демократа Білла Клінтона США почали будувати повноцінні відносини з незалежною Україною. З’явилося стратегічне партнерство, розвивалася співпраця України з НАТО, надавалася економічна й технічна допомога.
Демократи й республіканці змінювали позиції, опонували одне одному, ставили внутрішню боротьбу вище за зовнішні загрози.
У цьому є слабкість демократії.
Вона не гарантує мудрих лідерів. Не захищає від популізму. Не виключає катастрофічних помилок.
Але вона залишає можливість ці помилки виправити.
У демократичній системі існують вибори, незалежні інституції, вільні медіа, громадський тиск і горизонтальні зв’язки. Маятник може зайти далеко – але він здатний повернутися. Можливість демократичного прояву є вбудованим запобіжником. Панування громадської думки унеможливлює катастрофічні помилки авторитаризму.
Він може здаватися монолітним протягом багатьох років. Може придушувати незгоду, приховувати втрати й переконувати власне суспільство у своїй непереможності.
Але рано чи пізно приходить мить, коли авторитарні системи втрачають або здатність ефективно управляти, або віру у власне майбутнє, або перше і друге одночасно.
Росія вмирає. Це не відбудеться завтра. Не відбудеться швидко. І точно не без нових жертв.
Її імперська модель виснажується. Нечувана безглуздість нападу на Україну викликала шок. Вона нищить все навколо разом з собою самою.
Тому підтримка України стає впевненішою та сильнішою, попри політичні коливання у Вашингтоні. Люди дедалі краще розуміють: ця війна не лише за території. Вона про те, чи може авторитарна держава силою змінювати кордони, знищувати сусідів і нав’язувати світові право сильного.
Для світу ми – арсенал демократії. Приклад того, що демократія – це дієслово, яке потребує дії.
Наша сила в тому, що Україна залишається демократією, яка протистоїть імперії. Недосконалою, суперечливою, часто несправедливою до власних людей — але живою. Здатною сперечатися, змінюватися і виправляти себе.
Погана новина полягає в тому, що вмираючі імперії особливо небезпечні. Як химерні істоти вони хапаються за останні можливості продовжити власне існування і руйнують усе навколо.
На нас чекає важка зима. Можливо, одна з найважчих. Про це говорять і тут.
Наша перемога потребуватиме часу.
Її не подарує нам жоден американський президент. Її не забезпечить одна зустріч, резолюція чи партія. Вона складатиметься з нашої витривалості, підтримки союзників і тисяч горизонтальних зв’язків між людьми, які не погоджуються жити у світі, де право визначається силою.
