Блог | Государство кочевников: Путину не лишить казахов идентичности

Когда я только начал посещать Казахстан – а это было еще в советское время, в мои студенческие годы, – я пытался интересоваться досоветской историей этой страны, тогда еще советской республики. Ничего особенного в таком интересе не было. В школе я изучал историю РСФСР – разумеется, этот тоненький учебник и сравниться не мог с историей Советского Союза, начинавшейся прямо с Урарту, подумать только!

Далее текст на языке оригинала

Проте сам факт існування історії України не заперечувався – нехай навіть події і подавалися під відповідним ідеологічним соусом. Те саме було і з історією балтійських країн: те, що відбувалося у період буржуазної Латвії або Литви, ретельно замовчувалося, але сам факт існування цих держав не заперечувався.

У Казахстані все було інакше. Купити або хоча б знайти у бібліотеці книгу про історію країни – навіть пізніше, вже за пострадянських часів – було просто неможливо. В Україні – за всієї демонстративної русифікації, свідками якої ми були у 80-ті роки – українську мову можна було вивчити навіть у російських школах, а українська література була предметом, який не поступався за важливістю російській літературі. Вивчити казахську мову у Казахстані було практично неможливо, навіть якщо ти був казахом, про росіян, українців чи німців я вже й не говорю. Простіше кажучи: вивчити казахську мову можна було лише у казахській школі, у російській школі можна було її лише забути. Це був справжнісінький культурний геноцид, помножений на практично неприховане презирство. Багато казахів намагалися вирватися з цього колоніального стану, намагаючись стати більшими росіянами, ніж самі росіяни. Росіяни та представники інших національних меншин взагалі погано розуміли, де вони живуть. У своїй знаменитій роботі "Як нам облаштувати Росію", що стала справжнім маніфестом сучасного російського шовінізму, Солженіцин обізвав Казахстан "роздутим" – простіше кажучи, вважав, що росіяни, до яких він впевнено відносив українців та білорусів, повинні "повернути" собі частину території Казахстану .

Витоки цієї зневаги зрозуміти не так складно. Росіяни просто не бачили казахської історії та цивілізації. Історія України чи Литви була їм зрозуміла саме тому, що це була класична європейська історія – з князями, містами, територіальними війнами та кордонами, що переміщувалися внаслідок цих війн. Росіяни самі хотіли б таку історію, хай навіть історія Москви почалася пізніше, ніж історія Русі чи Литви.

А історія Казахстану була історією кочової цивілізації. Ця цивілізація інтенсивно розвивалася, мала своїх героїв, свої перемоги та поразки – але вона не мала кордонів, як і багато інших тодішніх цивілізацій Азії. Дивно, що Москва, яка як держава склалася саме внаслідок інтенсивного контакту з кочовою цивілізацією – Золотою Ордою – ставилася до кочової цивілізації казахів з такою відвертою зневагою та нерозумінням. Я маю на увазі саме колоніальний комплекс не казахів, а самих росіян – дуже не хочеться визнавати, що твоя власна державність багато в чому базується на традиціях кочової цивілізації, що твої предки протягом століть називали ординського хана "царем", а власні царі з'явилися в Москві лише після остаточного занепаду Золотої Орди, коли вже не так страшно було привласнити собі чужий титул. І виявляється, що набагато приємніше вести свою державну традицію від київських чи литовських князів – бо тоді твоя країна перестає бути далекою провінцією Золотої Орди, що навіть зараз, у ХХІ столітті, намагається імітувати звички своєї колишньої метрополії. Казахи зі своєю кочовою державністю просто виявились заручниками чужих комплексів. Тим більше, що навіть після проголошення незалежності, що запізнилося, – Казахська РСР оголосила її останньою з колишніх радянських республік – пострадянська еліта не поспішала з поверненням власної історії. Назарбаєву просто подобалося бачити себе батьком нації, творцем держави, казахські хани йому просто заважали підніматися на постамент.

Але, як це зазвичай буває з будь-якою країною, яка проголошує незалежність в умовах відсутності імперської політики фальсифікації минулого, власна історія почала проростати, як трава крізь асфальт. Казахи з радянських людей стали просто казахами, вони помітили самих себе. Ось що сталося за ці три десятиліття. І жодні окупаційні війська цього вже не змінять – бо людей, які стали самими собою, неможливо позбавити ідентичності. Путін – як і багато інших людей його покоління, що сформувалися в державі, яка пригнічувала ідентичності як такі, цього просто не розуміє, він вірить у змови та силу. А я вірю в історію. У ту саму історію, яку намагалися не помічати і яка повернулася до відновленої держави – ні, зовсім не до держави Нурсултана Назарбаєва, а до держави казахського народу.