Світоліна: могла залишитись в Ізраїлі, Англії або США, але вибрала Україну

П'ята ракетка світу рішуче налаштована завоювати перший у кар'єрі трофей на турнірі Великого шолома. У нинішньому році українка дісталася до чвертьфіналу Roland Garros, що стало повторенням особистого рекорду Еліни на турнірі.

Відео дня

В ексклюзивному інтерв'ю OBOZREVATEL спортсменка розповіла про теніс в умовах пандемії, власний дитячий тренувальний табір, підсумки сезону, відносини з Володимиром Кличком і своє становлення в професійному спорті.

– Еліно, ви одна з найбільш упізнаваних спортсменок України. Зараз ви на кілька днів приїхали до України. Чи впізнають вас у масці в громадських місцях?

– Так, буває. Але я ходила голосувати в Одесі на місцевих виборах, і мого тата впізнали, а мене ні.

– Вам вже звично ходити в масці?

– Мені звично, тому що у Франції або в Швейцарії всюди потрібно ходити в масці, навіть на вулиці. Тому я вже звикла і це сприймається як частина життя. Та й взагалі, зараз уже похолодало, і в масці навіть тепліше.

– Ви досить комунікабельна людина. Дотримання правил карантину створює вам якісь труднощі під час спілкування з близькими або друзями? Наприклад, відмова від рукостискань або обіймів?

– Я взагалі люблю тримати дистанцію. Наприклад, французи дуже люблять під час зустрічі обніматися й цілуватися, але я віддаю перевагу дотриманню особистої дистанції. І з цього погляду для мене добре, що зараз потрібно дотримуватися цих правил. З іншого боку, є мінуси: не можна вільно пересуватися по світу, що створює дискомфорт. Я не можу вільно приїхати практично нікуди. Зараз я буду летіти до Європи, і проходити пропускні пункти сьогодні не дуже комфортно, оскільки я була в Україні. А наша країна, зараз, на жаль, у червоній зоні.

– Наскільки медичний протокол впливає на ігровий процес?

– Під час матчу нічого сильно не змінилося. Хіба що тепер рушник ти береш сам із гачків, які поруч із кортом. Поза кортами, звичайно ж, потрібно завжди носити маску. Виняток – коли ти їси чи займаєшся у фітнес-залі. Твій тренер завжди повинен носити маску, навіть на корті, якщо він не грає, а просто збирає м'ячі. Крім того, потрібно користуватися санітайзером. Не можна перебувати в якихось місцях, у яких ти звик бути. Фізіотерапевти теж можуть бути тільки в готелі. Загалом, є певні незручності, але зараз це вже частина тенісу. І без цього не проводилися б турніри. Це правила, і потрібно їх дотримуватися.

– Стефан Гуров (менеджер Еліни Світоліної – Ред.) мені розповідав, що під час карантину деякі гравці топ-5 знаходили можливість підтримувати форму у приватних будинках, де є тенісні корти. А як це було у вас?

– Спочатку взагалі не можна було виходити. Тільки в супермаркет. Усі корти були закриті. Навіть стінку не можна було використовувати. Я знаю, що деякі гравці були оштрафовані, бо намагалися пограти на стінці. Тому два місяці я не тренувалася. Виконувала тільки фітнес-програму у себе у дворі. У мене закритий двір, тому ніхто не бачив, що відбувалося. Це було непросто.

У перші два тижні була мотивація, тому що потрібно було тримати себе в формі. Потім уже, коли сказали, що це все триватиме набагато довше, ніж один місяць, мотивація пішла. Були важкі дні, тому що нікуди не можна було виходити. Вже потім я намагалася розслабитися й не думати про те, що буде через місяць, через пів року. Почала планувати собі кожен день. Це дуже важливо, щоб був якийсь графік дня, інакше просто губишся в незрозумілому стані. Забуваєш, де ніч, де день. І персональний графік допоміг мені тримати себе в цих межах.

– Якщо говорити про внутрішні відчуття, вам було страшно, коли пандемія набирала обертів?

– Було не те що страшно, а якось неприємно через те, що немає якоїсь упевненості в подальшому. Було не те щоб страшно, а ймовірніше незрозуміло, що буде далі. Ми сиділи вдома, і начебто нічого поганого не могло статися. Але було дуже сумно бачити, що росли цифри заражених, і досі немає вакцини. Водночас був присутній страх за майбутнє. Тому що незрозуміло навіть зараз: якщо брати тенісний світ, то турніри скорочуються, призові урізаються, деякі турніри скасували навіть на наступний рік. Із цих причин наявна невпевненість у завтрашньому дні.

– Наскільки великі комерційні втрати ви понесли?

– Я не зіграла певну кількість турнірів. Через це в мене за деякими контрактами є втрати. Мені пощастило, що Nike і Wilson – одні з найвпливовіших компаній у тенісі, і їм вдалося утримати себе в середньому стані. Деякі компанії зазнали величезних втрат. Це вплинуло на спортсменів та їхні контракти. У цьому сенсі мені пощастило, однак у мене все одно істотні втрати у вигляді недогравань турнірів. Тому було важливо грати всі турніри, які були цього року.

– Якщо аналізувати цей дивний рік, в ігровому плані ви можете занести його в актив? З одного боку, виграли турніри в Монтерреї та Страсбурзі, а з іншого, знову зазнали невдачі на Roland Garros.

– Закінчила я позитивно – зберегла п'яте місце в рейтингу WTA. Виграла два турніри в цьому році. Це удвічі цінно, тому що я перебувала не в суперформі, коли грала Монтеррей. Також після перерви вдалося добре зіграти в Страсбурзі й набрати непогану форму перед Roland Garros. Це було дуже важливо для мене, там були хороші суперники. Звичайно, завжди хочеться більшого, перемоги на Великому Шоломі, але я на такому рівні і переживаю такий період кар'єри, що завжди стоять завдання перемоги на турнірах Великого Шолома, але ти не можеш сильно засмучуватися.

Адже ще є наступні турніри. Тому потрібно дивитися вперед, аналізувати й рухатися далі. Психологічно важко грати такий турнір, як Ролан Гаррос. Особливо цього року, оскільки я пропустила US Open і потрапила в таке серйозне нервування після тривалої перерви. Напевно, цей рік був більше психологічно важким. Я не сказала б, що він поганий, оскільки я фінішую на п'ятій позиції, втримала рейтинг і виграла два турніри. Це непогано.

– Який найдивніший матч цього року?

– Напевно, це матч із Вондроушовою у Римі. Я відчувала себе дуже добре. І навіть коли почався матч, я показувала хороший рівень гри. Але потім почалися рівні гейми, гра йшла на рівних курсах, але я їх усі програла. І матч взагалі скотився вниз. Я взагалі не зрозуміла, що сталося: відчувала себе добре, але вона діставала всі м'ячі, а я буквально в двох розіграшах помилилася, і це вирішило долю матчу. А рахунок склався так, ніби я відіграла середній за якістю матч. Як так вийшло, це для мене досі загадка.

– Ви втретє грали в 1/4 фіналу Roland Garros. Наскільки психологічно тисне близькість фіналу на таких турнірах? Адже, по суті, залишається зробити лише два кроки.

– Залишається два кроки до фіналу, правильно. Це начебто близько, але одночасно й далеко. Ці два матчі, які потрібно виграти, а разом із фіналом – три, вони найважчі. Ти підсвідомо вважаєш, що ти вже переміг. Але по той бік сітки також є людина, яка хоче перемогти. Ти повинен бути сконцентрований. Це одні з найважчих матчів. Якщо не справляєшся з тиском, то це може зіграти злий жарт, як сталося у мене у двох півфіналах. Я могла відіграти набагато краще і хоча б дати собі шанс зачепитися за результат. Але цього зробити не вдалося.

– Був зворушливий момент, коли вас довели до сліз питанням про талісман, який ви втратили в 2018 році (іграшкове цуценя Бобик – Ред.). За цей час ви не знайшли йому заміну?

– Ні, я не така людина, що відразу взяла і купила новий талісман. У мене був тільки один, про який ви читали. Я взагалі не дуже забобонна людина. Але люблю, коли все систематично збудовано, особливо під час турнірів. Мені важливо розуміти, що в мене все чітко, і тоді є ясність у моїх діях і порядок у голові.

– В одному з рейтингів "Найвпливовіші жінки України" за останніми даними ви посідаєте 32-ге місце. Ви відчуваєте себе впливовою людиною?

– З огляду на те, що я намагаюся якось розвивати спорт в Україні, зокрема теніс, напевно, так. Я не впливаю на процеси з політичного погляду, як, наприклад, Жан Беленюк, перебуваючи у Верховній Раді. Але я намагаюся робити якісь майстер-класи, у мене є благодійний фонд, у межах якого я допомагаю дітям. З цієї точки зору я намагаюся розвивати теніс і давати мотивацію. Якщо це все дозволяє вважати мене впливовою людиною, то, напевно, так і є.

– Я був в Одесі, у тренувальному таборі, організованому вашим фондом, спостерігав, як працюють діти. Це був другий рік проведення такого табору. Наскільки ви задоволені розвитком цієї історії в Україні? І яким ви уявляєте собі цей проєкт наступного року?

– Я рада, що фонд я організувала ще під час ігрової кар'єри. Тому що коли ти завершуєш свою кар'єру, у тебе з'являються інші пріоритети. Я все ще можу ділитися з дітьми досвідом, спілкуватися з батьками. Наразі важко щось говорити щодо наступного року. Ми зараз живемо в умовах пандемії, тому складно щось організувати. У нас були хороші плани з розвитку дітей, яких ми відібрали з минулого табору. На жаль, ми не змогли дати їм те, що було заплановано і обіцяно. Зокрема, попрацювати з іншими академіями і тренерами. Сподіваюся, наступного року це вдасться.

Але за всіх труднощів нинішнього життя нам вдалося провести табір в Одесі цього року. Я вважаю, він пройшов дуже чудово. Діти були в захваті, і я рада, що ми побачили багато нових облич. Це діти з великою мотивацією, які готові грати турніри, хочуть досягти великих результатів. Це надає мені ще більшу мотивацію робити для них щось більше. Коли я бачу багато щасливих дітей, мені хочеться дати їм ще більше можливостей показати себе не тільки в Україні, а й в усьому світі. Тому моє найголовніше завдання в цьому напрямі – допомогти дітям знайти можливість реалізувати себе. Коли я тут росла, моєю мрією був шанс зіграти на великих турнірах, щось виграти, щоб про мене дізналися у світовому тенісі. Це завжди рухало мене вперед і давало мені мотивацію.

Я знала, що мені дуже пощастило, що в мене є Юрій Сапронов, який дав мені можливість потренуватися в інший академії. Як ніхто знаю, наскільки важко в Україні знайти такого спонсора. Тому фокус фонду спрямований на те, щоб дати можливість дітям показати себе з найкращого боку.

– У таборі брали участь діти віком 11-12 років. Зважаючи на пройдений вами шлях: що найскладніше для тенісиста в цьому віці?

– Кожна дитина дуже індивідуальна. У мене були проблеми з технікою. Це був переломний момент, коли мені потрібно було змінювати удар справа, подачу. Вся ця зміна техніки давалася мені нелегко. У 12 років я переїхала до Харкова, що дало мені поштовх уперед. Період із 12 до 15 років, коли я виграла юнацький Roland Garros, був найважчим. Я багато чого змінювала у своєму стилі гри і у своїй техніці. Тоді я думала, що не зможу виграти якісь турніри. Це були найважчі моменти.

Але потім усе поступово налагодилося. Я почала вірити в себе й показувати результати. Звичайно, не всі турніри вигравала, але був рух уперед. З іншого боку, батьки – це теж дуже важливий фактор. У ці роки поруч зі мною завжди була моя мама, яка мені допомагала й завжди намагалася мотивувати. Вона бачила, що мені було дуже нелегко, губилася віра в себе, багато енергії йшло на якісь внутрішні зміни. Все ж таки перехідний вік, ще й поза кортом починають якісь таргани в голові з'являтися. Тому в цьому віці важливо знайти правильних людей поруч, батьки теж повинні допомагати. Десь більше натиснути, десь відпустити, щоб дитина не видихалася. Потрібен індивідуальний підхід для кожної людини.

– Ваші батьки говорили, що коли вам було 10 років, ви вже грали за клуб у Чехії, фактично забезпечуючи себе всім необхідним.

– Так, у мене є старший брат. І буквально з 3-4-х років я була завжди в тенісі. Коли батьки їздили на турніри з моїм братом до Ізраїлю, Чехії або Польщі, то я завжди була з ними. І мене постійно підбивали, щоб я десь із кимось грала, якісь клубні матчі. Через те що я завжди грала у віковій категорії на кілька років вищій, мені давали тренуватися, бачачи, що в мене є якісь задатки. У тих обставинах я завжди була найменшою, тому до мене добре ставилися і були раді, що я можу обігравати якихось дівчаток, які старші за мене. Те, що я їжджу в межах тенісних турнірів уже 23 роки, зараз, звичайно, відчувається. Але це принесло свої плоди.

– Потім, у 13 років, у вас був вибір: їхати до Харкова, до Європи чи США, чи не так?

– У мене було кілька варіантів. Я могла бути в Ізраїлі. Вони пропонували там громадянство. Могла опинитися в Англії або в США. Але ми зупинили свій вибір на Україні, тому що це не так далеко і зрозумілий менталітет. Відверто кажучи, в 12 років не так просто взяти і поїхати до іншої країни. Звичайно, мої рідні переживали за мене. Але коли ми зустрілися з Юрієм Анатолійовичем Сапроновим, нам дуже сподобалася пропозиція. І тоді було прийнято рішення, що я залишуся в Харкові. Якийсь час я була там одна. Мій тренер, Андрій Федорович Луценко, забирав зранку на тренування і привозив назад. Я боялася темряви, тому ніколи не ходила одна.

Це було непросте рішення. Потім було багато років роботи, виконаної в Харкові. Але воно дало свій ефект, і я стала більш самостійною. Пізніше це допомогло мені на корті, я навчилася швидко приймати рішення.

– Повертаючись до тренувального табору. Ви вели переговори з європейськими академіями щодо того, щоб привезти дітей з України і показати їм, як влаштований процес виховання гравців у Європі. Як академії реагували на вашу ініціативу?

– Вони дуже позитивно до цього поставилися. Я знаю дуже багато власників різних академій, які завжди дуже раді новим гравцям і можливості співпрацювати зі мною. Тому я намагаюся підібрати для табору якісь місця, які не так далеко, не за океаном, а десь у Європі. Я вважаю, що в США трошки по-іншому вибудувана вся структура, там інший менталітет. Дітям було б важко. Звичайно, можна з'їздити на один тиждень і подивитися, це добре. Але для роботи варто шукати варіанти у Словаччині, Польщі, Чехії. Там є хороші академії. Якщо подалі, тобто варіанти у Франції або в Бельгії, де працюють професіонали. Там ближчий менталітет і більш зрозуміла схема роботи. Для дітей це хороші місця, де вони можуть розвиватися.

– Ви дружите з Володимиром Кличком. Чого ви навчилися в нього як у спортсмена і особистості?

– Володимир – людина з великої літери. Він багато чого досяг у професійному спорті. Але й поза спортом він чудово веде свій благодійний фонд. Я рада, що він ділиться зі мною своїми секретами, якимись настановами. Коли я створювала свій фонд, саме Володимир Кличко був тим, хто зміг направити мене в потрібне русло. Не так легко створити фонд, щоб він не просто існував, а реально допомагав дітям.

Володимир керує своїм фондом уже дуже багато років і робить неймовірну роботу зі своєю командою. Я була присутня на декількох його семінарах, які він проводить із дітьми. Там усе дуже професійно, прозоро і зрозуміло. Я бачила, як діти дивляться на нього, горять бажанням чогось навчитися. Володимир завжди надає мотивацію людям, які зібрані навколо нього. Він був присутній кілька разів на моїх заходах із благодійного фонду, і я бачу, що люди прямо загоряються мотивацією, перебуваючи поруч із ним. Для мене велика честь, що він мені допомагає, і я дуже рада, що в моєму житті є така людина, як Володимир Кличко.

– Ви запустили лінійку енергетичних батончиків SvitFit. У них досить незвичайний, але приємний смак. Чому ви вирішили зайнятися цим?

– Незвичайний смак, тому що він складається з натуральних інгредієнтів. Адже ми звикли, що в батончиках постійно наявні якісь добавки або все облито шоколадом чи мармеладом. Я дуже захоплююся здоровим харчуванням. Не просто здоровим, а саме корисним. Для кожної людини важливо знати, що ти вживаєш і як це діє на твоє тіло. Тому дуже складно знайти ті перекуси, які були б не шкідливі для тіла, мозку і травлення. З цього і з'явилася ідея створити такі батончики, повністю створені з натуральних продуктів.

– Ми з вами спілкувалися три роки тому, і в тій розмові ви сказали, що хочете відкрити ресторан мексиканської кухні в Україні. Це бажання ще залишилося?

– Взагалі, в той момент було якось більше бажання. Ні, у мене, безумовно, є бажання відкрити ресторан в Україні. Але наразі воно не настільки сильне, не горить. Я була в Одесі, там дуже багато ресторанів, і більшість із них на високому рівні. І я знаю, що якщо потрібно цим займатися, то необхідно зануритися в цей процес на 100 відсотків. Я не можу щось робити на 50-60 відсотків, просто щоб це було. Мені потрібно, щоб те, що я роблю, було найкращим. Інакше я просто це продам або закину.

– Одного разу я помітив у вас у сторіз, що вам подобаються фільми і серіали на Netflix. Якщо у вас є вільний час, що ви зазвичай дивитесь?

– Мій улюблений фільм, який я іноді переглядаю, – це "Престиж". Серіали зараз я дивлюся рідше. На карантині я дивилася цікавий серіал Letter to the King. Ще дивилася Underground. Там цікава сама історія. Із фільмів я б відзначила Uncut Gems з Адамом Сендлером.

Загалом, я зараз переважно дивлюся інтерв'ю. Коли президентом України став Володимир Зеленський, я почала стежити за тим, що відбувається в політиці. Я сама не даю жодних оцінок, оскільки я вже багато років не живу в Україні й не маю уявлення, як живеться звичайним людям тут. Але дивлюся різні інтерв'ю, тому що цікаво подивитися на людей у різних ситуаціях. І дуже люблю дивитися Ted Talks.