"Розуміли безумство російської влади": чемпіон ОІ не може вмовити рідних покинути Одесу і розірвав усі зв'язки з РФ

Один із найтитулованіших спортсменів України каноїст Юрій Чебан у перші дні після початку війни з Росією перебував у ступорі. Проте потім дворазовий олімпійський чемпіон взяв себе в руки і почав активно допомагати – діставав пікапи для військових, вивозив дітей у безпечні місця та переправляв медикаменти до гарячих точок.

В інтерв'ю OBOZREVATEL Юрій розповів про порив вступити до ТрО, родичів, які відмовляються виїжджати з Одеси, вулицю Путін Х*йло та шляхи ізоляції російського спорту.

– Ми з дружиною та дитиною якраз поверталися додому з відпустки та перебували у Португалії. Планували ще заїхати до Іспанії та 26 лютого відсвяткувати там день народження дружини. І коли вранці 24 лютого ми дізналися, що сталося, то сиділи у ступорі. Немов по голові чимось гепнули. Ми не могли повірити і почали телефонувати в Україну, до своїх рідних і дізнаватися, яка там ситуація.

Перші дні ми ходили якісь варені, не знаючи, за що хапатися. Після легкого аналізу воєнних дій, що відбувалися у 2014 році і зараз, ми зрозуміли, що це не просто залякування та розмови, як було раніше. А це вже удари по всіх областях одночасно. Тому з перших днів ми намагалися вийти на родичів і, якщо треба, спробувати надати якусь допомогу.

– Коли почали приходити до тями і активно допомагати українцям, зокрема, організовувати збори для юних веслярів за кордоном?

– Ще першого тижня прийшло усвідомлення, що не можна просто так сидіти і чекати на новини, а треба щось робити. Ми сфокусувалися на гуманітарній допомозі, допомозі нашим військовим та ТрО. Моя мама була пов'язана з волонтерськими організаціями ще з 2014 року, допомагала їм, тому одразу зорієнтувала нас за напрямками, які потрібно закривати. Ми почали з пікапів та бронежилетів. Я перебував у Європі і розпочав пошуки необхідної техніки у Німеччині та сусідніх країнах, щоб зібрати їх в одному місці.

До речі, коли з Німеччини ми переганяли пікапи, їх треба було знімати з обліку і ставити на нового господаря. І в мене досі збереглося фото, коли я ставлю машину на себе на облік і прямо у техпаспорті автівки написано: "Юрій Чебан, місто Одеса, вулиця Путін Х*йло, 8". І я, виходить, номерував машини "Путін Х*йло,1", "Путін Х*йло, 2", "Путін Х*йло, 3" і так далі (сміється). Такий у мене був порив.

Плюс ми попутно почали організовувати вивезення дітей-веслувальників разом із їхніми батьками у безпечне місце. Але це не зовсім збори, а продовження тренувань та навчання у безпечному місці. Це стосувалося лише каноїстів та байдарочників. Оскільки у мене велика комунікація зі спортивною спільнотою, то вони відразу відгукнулися на наш поклик, і ми почали опрацьовувати логістику по Україні та Європі.

У Львові нам велику допомогу надала родина Чичканів. Ми створили там пункт очікування перекидання перед узгодженням з Європою. Бо не всі мали можливість дістатися одночасно. А вони взяли на себе організацію проживання. Групи знаходилися там тиждень-два, поки ми погоджували трансфер і прийом з іншими країнами.

На Одеському напрямі нам допомагали Дмитро та Влад Єфимові, які взяли на себе організацію з проживання дітей із сім'ями поблизу кордону з Румунією, забезпечуючи їм харчування та трансфер. Залежно від віддаленості від точок збору ми направляли людей у той чи інший пункт. Але в одеському регіоні він уже не є активним, оскільки там зараз небезпечно.

Свою частину роботи виконував каноїст Сергій Безуглий, за його допомогою багато дітей перекинули до кордону із Миколаєва. Також вивезли дівчинку із Херсона. Загалом кожен виконував свою функцію. Мій брат підтримував комунікацію з бізнесменами, які надавали кошти на пікапи, бронежилети та всю необхідну організацію. Я підтримував комунікацію зі світовою спільнотою задля вивезення з України спортсменів, їхніх мам та тренерів. Організовував транспортну логістику Європою, зокрема для пікапів.

Підключилися всі, хто міг. Підключився і Сергій Бубка, він передзвонив мені та сказав, що готовий допомогти, чим може.

– Вивозили дітей з усієї України?

– Ми вирішили, що нашим пріоритетом під час вивезення будуть люди, які перебувають у зонах бойових дій. Це Харків, Запоріжжя, Маріуполь, Херсон, Миколаїв, Київська область, Чернігівська. Той напрямок, який був у оточенні і де точилися бої. Ми зосередилися на ньому. Також була частина представників Одеської області. Всім, хто міг вибратися і доїхати, ми допомагали. А через соцмережі запустили анкетування, щоби прискорити збір інформації.

За перші дні ми зібрали понад 250 анкет. Після чого розпочали їхню обробку. У результаті більшість спортсменів виїхала до Португалії – більше 53. Також наші веслувальники перебувають у Франції, Італії, Німеччини, Чехії, Молдові. Частину атлетів прийняли Румунія та Болгарія. Дуже багато спортсменів розкидано клубами Польщі. Є пропозиції з Грузії та Кореї.

Багато часу займає узгодження з європейськими країнами, тому що іноді групи доводиться перекидати з клубу до клубу. Довгий час один клуб не може тягнути на собі плату за перебування веслувальників. Це досить витратно. Але поки що нам всі йдуть назустріч.

– Я чула, що Сергій Безуглий був чи не одним із перших, хто привіз воду до Миколаєва.

– Ми перебуваємо з ним у постійному контакті. Наразі призупинився потік спортсменів, які виїжджали. Ми помітили по людях, що вони вже адаптувалися до життя в умовах вторгнення Росії та військових дій. Тому ми з Сергієм сфокусувалися на гуманітарній допомозі тим, хто цього потребує.

На самому початку було багато халявщиків, які користувалися допомогою, яка йшла від безкорисливих людей. Зараз дуже важко відстежити ту допомогу, яку ми надавали на початку війни. Начебто все пішло на армію, але вже не знайдеш тих людей, немає жодної інформації, кому і чим допомогли.

І ми з Сергієм вирішили створити організацію, яка все фіксуватиме – скільки було направлено допомоги і кому вона йде. Щоб це не було вхолосту. Так з'явилася благодійна організація "Олімпійське коло", куди входять усі спортсмени, які хочуть допомогти – гуманітаркою чи фінансово. І зараз ми активно цим займаємось.

Основна ідея організації – прив'язати її до олімпійського руху. Це коло довірених осіб, які допомагають тим, чим можуть, на тому місці, де зараз вони знаходяться. Але гуманітарну допомогу ми надаємо абсолютно всім людям, які її потребують в Україні.

А історія з водою сталася, коли вони розбомбили трубопровід, Миколаїв сидів без води та почали узгоджувати логістику з Одеси. І оскільки Сергій знаходився безпосередньо у Миколаєві, то включився у цей процес і вже підтримував комунікацію з місцевими організаціями. Ми з Одеси перенаправляли не лише воду, а й доставляємо медпрепарати, провізію – все, що є актуальним на даний момент.

– Чимало українських спортсменів після початку вторгнення вступили до ТрО або ЗСУ. Чи не було такої думки?

– На початку вторгнення РФ я не розумів, чим можу допомогти. На той момент було бажання повернутися до України та вступити до тероборони чи ЗСУ. Але, посидівши та проаналізувавши ситуацію, я для себе зрозумів, що можна бути максимально ефективним, не лише позбавляючи когось життя, а й рятуючи його. Надати необхідну допомогу або просто вивести людину у безпечне місце.

Я не хотів і не хочу нікого вбивати. Тому не впевнений, що на той час було б ефективно, якби я повернувся до Одеси, взяв автомат та на полі бою вбив пару росіян. Є люди, які навчені і є професіоналами своєї справи, і люди, які жодного разу не тримали в руках вогнепальної зброї, не мають тактичної підготовки та військового досвіду. І участь останніх у військових діях могла більше нашкодити, ніж принести користь.

Бути ефективним – є сьогодні завданням кожного українця. І кожен на своєму місці може бути максимально корисним. Але якщо потрібно, щоб я повернувся до України, то я обов'язково це зроблю. Якщо це буде потрібно і принесе користь, то я стану в лави захисників. Тому що я маю обов'язок, я готовий його виконати.

– А ви ніколи не тримали зброю в руках?

– Тільки гладкоствольну. У мене є своя рушниця, бо я колись кілька разів ходив на полювання. Але нарізна зброя вона іншого напрямку та іншої специфіки. Дробовики не потребують точного прицілу. Тому що будова кулі дає можливість, цілячись у напрямку пернатих чи якоїсь дичини, "розпорошувати" дріб. А з прицільною зброєю вже треба працювати та мати певну кваліфікацію. Але якщо потрібно, то цьому також можна навчитися.

– Як реагуєте, коли обстрілюють Одесу? Не намагаєтеся відразу перевіряти, чи на місці будинок?

– Одна частина мене досі знаходиться в Одесі, бо там лишилося багато друзів та родичів, які не мають бажання виїжджати. Вони звикли до цього та живуть, як їм здається, у безпечній зоні. Але, як показує практика, зараз немає безпечної зони на жодному квадратному метрі України. Прилітає всюди – і випадково, і невипадково.

Ми щодня спілкуємось зі своїми рідними, які залишилися в Одесі. Я намагаюся донести до них думку, що треба переїхати до безпечного місця. З одного боку, це важке завдання, а з іншого – я потім звинувачуватиму себе, що не спробував їх переконати. Тому що більшість моїх близьких живуть у районі Одеського припортового заводу. І ще до того, як по ньому вели вогонь, ми розуміли ризики та безумство російської влади.

– Донедавна ви були головним тренером збірної України з веслування на байдарках та каное. Чи продовжуєте підтримувати контакт з українськими веслувальниками? На вашу думку, наскільки це реально продовжувати нормально тренуватися і успішно виступати, коли в тебе вдома вбивають?

– З хлопцями, командою не припиняв комунікацію жодного дня. Особисто приїжджав на перший та другий етапи Кубку світу в Познані, щоб їх підтримати. Нове керівництво федерації та збірної, м'яко кажучи, не зовсім компетентне у цьому питанні. Але команда ще рухається за інерцією, тому ми бачили гарний виступ. Ті хлопці, які у четвірці взяли золоті та срібні медалі у Польщі, вже минулого року вперше в історії стали чемпіонами світу. Цей той самий екіпаж. Тому все, в принципі, є логічним.

Здебільшого виступ команди надихає та дає певне розуміння, як виглядатиме ситуація на Олімпійських іграх-2024 у Франції. Але водночас зауважив, що веслувальники демотивовані через війну. Частину спортсменів змогли залишити у Румунії, щоб вони зберігали свою спортивну форму. Але частина веслувальників таки поїхала до України, і ми не змогли їх утримати.

Звичайно, при цьому спортсмени ведуть важку боротьбу всередині, бо мотивувати на перемоги зараз не так легко, як здається, коли у твоїй країні щодня помирають і солдати, і мирні люди. Але з веслувальниками працюють тренери, намагаються пояснити їм, як правильно перебудуватися.

І хочу підкреслити, коли настане така година, всі ми опинимося в Україні і там стоятимемо... Хто – з вилами, хто – з лопатою, хто – з луком, хто – з веслом. Загалом хто з чим зможе стоятимемо на захисті нашої батьківщини, тому що ми – українці, народжені в Україні і ніде не збираємося програвати Росії – ні в бою, ні в спорті, ні інформаційно.

– Наразі топові українські спортсмени закликають МОК усунути Росію від Олімпіади-2024. Що ви думаєте з цього приводу? І чи реально досягти такого покарання?

– Мені б, звичайно, хотілося, щоб росіяни не представляли свою країну ні під яким соусом. Тому що вже були прецеденти, коли забороняли спортсменам із РФ змагатися під своїм прапором, але вони мали змогу виступати під прапором олімпійського комітету. Я хотів би, щоб санкції були набагато ширшими.

Деяких спортсменів, які підтримують військові дії, я б взагалі довічно дискваліфікував. І засуджував країни, що беруть участь у турнірах у РФ та Білорусі. Ми це обговорювали на комісії атлетів за участю Сергія Бубки, Ольги Саладухи та інших топ-атлетів. Ми розглядали ще один можливий пакет санкцій, який можна доопрацювати та направити на розгляд.

Суть така, що в РФ хочуть обійти всі обмеження та організувати свої заходи, щоб їхні спортсмени брали активну участь і не втрачали форму. І запрошувати на такі турніри сусідні країни, які лояльно до них ставляться. Тому я за те, щоб засуджувати навіть ті країни, які братимуть участь у цих змаганнях, оскільки вони негласно підтримуватимуть руйнівні дії та слова, які несе РФ.

Росія зараз намагається викрутити, що спорт поза політикою. Але це вже давно не так. І ми бачимо спортсменів, які відкрито підтримую російську агресію в Україні. І ту лояльність, яка йде від Міжнародного олімпійського комітету, гадаю, зараз треба поетапно та цілеспрямовано змінювати. Бо якщо росіяни будуть допущені до змагань, це вже розцінюватиметься як певний програш і міжнародної спортивної спільноти, і України.

Я за те, щоб розширювати пакет санкцій, що накладаються на спортивні організації РФ, які укладали спонсорські договори з такими топ-брендами, як "Найк", "Адідас" та інші. Потрібно всіляко обмежити їхні представництва на міжнародній арені, треба дивитися ширше, тому що ми не цілимося у конкретних людей, а прагнемо змінити ситуацію в цілому.

На кожних Олімпійських іграх є можливість обрання до олімпійських комітетів. Якщо росіяни також матимуть змогу обиратися до складу комісії спортсменів, то вже звідти нестимуть поетапне руйнівне слово і руйнуватимуть усе зсередини російською пропагандою.

Ось чого найбільше треба побоюватися: не того, що вони представлятимуть РФ на Олімпіаді, а того, що впливатимуть на ситуацію зсередини. І оскільки до Олімпіади прикута увага всього світу, вони намагатимуться вести інформаційну війну зсередини.

– Які у вас зараз стосунки з російськими веслувальниками? Чи продовжуєте з кимось спілкуватися?

– Після 2014-го відбулося відторгнення росіян, але воно не було таким явним. До повномасштабної війни на змаганнях ми спілкувалися з ними нейтрально, могли спитати, як справи. Намагалися зафіксуватись на тій думці, що ми зараз тут через спорт. Зараз ставлення до всіх росіян змінилося тотально і безповоротно. Нині вже ні з ким не підтримуємо стосунки. Йде розрив всіх зв'язків.

– Ну, а як інакше, якщо практично ніхто не виступив проти війни? Усі боягузливо мовчать.

– В цілому, я з вами згоден, але є росіяни, які вважають, що їх це не стосується, тому вони вважають за краще сидіти тихо і не дзижчати. І уряд РФ передбачив подібну ситуацію і вніс законопроекти та поправки щодо таких висловлювань. Дехто бояться, бо це може привезти навіть до ув'язнення.

Але зі свого боку я бачу, що ситуація змінюється. Ми переламуємо хід цієї війни, і люди починають прокидатися. Ми маємо враховувати, що пропаганда, яка у них працює довгі роки, таки робить свою справу. І не так легко взяти людину і переключити, як рубильник. Але настане час і вони об'єднаються навколо якоїсь ідеї. А зараз їм не вистачає лідера, який міг би повести за собою весь рух, якому не подобається режим Путіна.

Раніше OBOZREVATEL повідомляв, що стрибунка у висоту Юлія Левченко звернулася до російських спортсменів: "Вас не допускають до турнірів? А нас убивають, бо ми українці".

Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі Obozrevatel та у Viber. Не ведіться на фейки!