"У Луганську нас теж добре "звільняли": чемпіонка Європи розповіла про літак над будинком та "тренування" у таксі

Дворазова чемпіонка Європи зі стрибків у воду луганчанка Софія Лискун переживає війну вже вдруге у житті. Але попри всі складнощі у підготовці, 20-річна дівчина виграла срібну медаль чемпіонату світу-2022 у Будапешті у міксті з Олексієм Середою.

В інтерв'ю OBOZREVATEL Софія згадала перші дні повномасштабного вторгнення та гул літака над її будинком, розповіла, як змагатися без росіян і засмутилася, що через одну помилку не потрапила до фіналу у стрибках з вишки в особистих змаганнях.

– Мені дуже шкода, що я не змогла пробитися до фіналу в індивідуальних стрибках, я цього дуже хотіла. Забракло зовсім небагато. Що стосується "срібла" у міксті, то ми з Олексієм не так багато відпрацьовували ці стрибки у парі. Десь за два-три тижні до виїзду до Будапешта стали у синхрон. Але, здається, у 2019 році ми виконували разом один стрибок. Тепер вирішили це повторити та вийшло друге місце на чемпіонаті світу.

Нагородою я задоволена, але хотілося б, щоб цей вид програми був олімпійським. А також хотілося б і в синхронних стрибках із Ксюшею Байло здобути медаль, але для першого чемпіонату світу для Ксюші шосте місце – дуже непоганий результат.

– А щодо психології, як було виступати на цих змаганнях на тлі війни та новин з України?

– Я родом із Луганська, тому для мене все це триває не з лютого, а вже вісім років. І за цей час я навчилася максимально абстрагуватися в басейні від того, що відбувається, щоб зайві думки не лізли до мене в голову.

Луганськ? А що розповідати? Після окупації 2014 року я прожила там ще два роки. І це було не дуже весело, скажімо так… А коли база в Києві відбудувалася, то я переїхала сюди і знову почала тренуватися.

– Як було змагатися без росіян на чемпіонаті світу?

– Насамперед варто зазначити, що їх завжди всі недолюблювали незалежно від конфліктів між Україною та РФ. Усі їх недолюблювали, бо дивишся на людину і зрозуміло, що вона якась какашка. Дивиться на тебе і, начебто, усміхається, а потім три кроки робить і або тренеру, або своїм типом подружкам починає розповідати, який ти поганий.

А потім ти починаєш її обігрувати в якихось дисциплінах, а вона на тебе дивиться, наче ти у неї мільйон вкрала. Чесно, ніхто, мабуть, і не зважив, що їх не було. Хоча стало ще легше і простіше, бо не було цієї зайвої напряги у басейні і взагалі скрізь.

– Загалом, всі зітхнули вільно…

– Ну так. Не те, щоб ми вважали їх якимись суперниками. Просто одна з перших моїх тренерок поїхала туди – до Росії. Туди ж переїхав і наш колишній стрибун Саша Бондар, і вони разом там тренуються. І зрозуміло, що хтось проти когось та й налаштовує. А лізти в це все – все одно, що у смітті копатися.

– Тобто, співчуття у зв'язку з війною вам ніхто з РФ не висловив?

– Співчуття?! Ні. А у Жені Науменка була ситуація, коли спортсмен із Російської Федерації виклав щось із цього приводу. Женя йому відповів у стилі "що ти мелеш, хто тобі брат, а хто не брат?" А росіянин у відповідь почав його матами крити. На що Женя йому написав: "Ти спочатку виведи свої російські війська з моєї країни, а потім вже п'ять копійок свої вставляй".

Знаєте, там зомбування йде таке, що ніхто нічого не розуміє. Ніхто навіть посту жодного не написав. Там люди вже не можуть нічого висловити.

– 24 лютого ви зустріли у Києві?

– Так. Після того, як вся наша команда евакуювалася, я залишалася у місті ще кілька днів. Я все це вже переживала і знала, що потрібно робити в певних ситуаціях. Але справді стало страшно, коли я почула, як над моїм будинком у Голосіївському районі пролетів літак. Тоді я зрозуміла, що треба їхати з Києва, а залишатися тут було не дуже розумною ідеєю.

Після цього я поїхала "гуляти" країною. Потім повернулася до Києва і розпочала підготовку зі своїм тренером. І вже в 20 числах квітня ми виїхали в німецький Аахен до нашої збірної.

– Знаю, що багато жителів Донецької та Луганської області, які пройшли через окупацію у 2014 році, спочатку недооцінили вторгнення Росії у лютому, мовляв, постріляють трохи, пригрозять і на цьому все закінчиться. А що ви думали, коли зрозуміли, що почалася війна?

– Не те, щоб був істеричний сміх, але я була в шоці. Мовляв, хлопці, прокиньтеся, 21 століття на дворі, ви таке творите! Вже є машини, які їздять без водіїв, а ви влаштовуєте якісь розбирання. Якщо у вас проблеми, то йдіть на поле і подеріться, влаштуйте собі турнір змішаних єдиноборств. До чого тут мирні люди, діти та усі жителі українських міст?

Спочатку я думала, що залишусь у Києві і нікуди не поїду. Але після історії з літаком змінила свою думку. Не можу сказати, що мій будинок у "Британському кварталі" такий аж поганий, але якщо прилетить кудись у перший, то він, думаю, теж постраждає. Тому що забудовник не сильно думав, з яких матеріалів його будувати. От я й вирішила, що поки є гроші та можливість, то чому б не поїхати та не подивитися всю Україну.

Я виїжджала через Білу Церкву до Вінниці, потім посиділа у селі Вінницької області, потім до Кам'янця-Подільського. У мене на Хмельниччині є родичі по батьковій лінії. Звідти перебралася до Одеси, де теж почалася паніка, що нас зараз усіх побивають. А з Одеси повернулася до Києва.

– Я розумію, що весь цей час ви практично не тренувалися. Як підтримували фізичну форму?

– У таксі, поки переїжджала з міста до міста (сміється). Я не вмію керувати. Хотіла здати на права, але потім передумала. А зараз гадаю, що треба було їх отримати.

– А чи не страшно було повертатися до Києва і тоді, і зараз після тривалих зборів у Німеччині?

– Я вважаю, що якщо судилося – помремо, не судилося – будемо жити. Я – фаталіст? У мене взагалі немає золотої середини. У мене або все гаразд, або все погано. Але життя одне і його треба прожити ненудно.

– Розкажіть, як підтримували вас на змаганнях іноземні колеги? Чи підходили до вас на чемпіонаті світу?

– Переважно ми перекидаємося з ними кількома фразами, але були дівчатка, які підійшли та запитали, як у мене справи, як мої рідні. Я відповіла, що загалом усе добре. Я ж не буду прямо там розповідати все у фарбах. У новинах постійно кажуть, що відбувається в Україні. Думаю, що цього вистачає всім.

– Ви на якийсь час йшли зі спорту?

– Після Олімпійських ігор у Токіо у серпні 2021 року я приїхала до Києва та звільнилася. Далася взнаки і втома, і проблеми зі здоров'ям. Почала тренувати маленьких дітей. Півроку відпрацювала без особистих тренувань, а потім підключила й особисті, вирішивши повернутись і продовжити свою спортивну кар'єру.

– А чому вирішили повернутись?

– Насамперед, мені стало нудно. День здавався дуже довгим і не могла знайти, чим себе зайняти. А так – о сьомій ранку я вже у басейні на своєму першому особистому тренуванні. Потім у мене перерва у три години, протягом яких я їла і спала. Після чого поверталася на своє друге тренування. А потім увечері займаюся з малечею. Так мені цікавіше живеться (сміється).

– Коли зрозуміли, що боротиметеся за участь у чемпіонаті світу-2022?

– Десь із середини листопада я почала входити в тонус і повертатися до тренувань. У грудні ми мали відбірковий чемпіонат України. Я виступила на ньому з Ксюшею Байло у синхронних стрибках. Не виникло відчуття, що була велика перерва чи якийсь мандраж.

Я вже навчилася абстрагуватися від цього змагального тремору, йти в себе, у свої думки. Я вважаю: навіщо зайвий раз нервувати, якщо вже нанервувався на тренуваннях, набився, наплакався? На змаганнях ти вже маєш вийти і показати ті найкращі стрибки, які в тебе виходять.

– Тобто, на чемпіонаті світу ви не нервували?

– Я нервувала тільки за стійку, яка якраз у мене не вийшла. Це був стрибок із зірочкою, який не дав мені перепустку до фіналу. Найбільше за нього переживала і найгірше він у мене вийшов. Я тепер жартую, що замість мене його стрибатиме тренер, бо він займався гімнастикою. У нього стійка буде краща, ніж у мене.

– А в Луганську залишився хтось із рідних?

– Бабуся. Але, знаєте, це люди того століття, які дуже прив'язані до свого місця проживання, до свого будинку. Це їхня батьківщина. Скільки я пропонувала переїхати їй раніше і знову пропонувала після початку повномасштабної війни.

А потім подумала, що, можливо, краще, що вона залишилася вдома. Їй там безпечніше та спокійніше. А у Києві вона нічого не знає, хоч приїжджала і до мене в гості, і друзі її запрошували. До того ж у Луганську вона не одна, там залишилася ще одна її онука та моя хрещена.

– Чи змогли зберегти гарні відносини? Тому що багато людей з підконтрольних Україні та окупованих територій сварилися між собою після початку повномасштабної війни.

– В окупованих частинах Луганської та Донецької області російське телебачення веде мовлення вже протягом 8 років, а в Росії зомбують людей через телевізор. І 24 лютого бабусі одразу почали розповідати у новинах, що вони приїхали звільняти Київ. А бабуся давай розповідати мені та мамі, що нас нібито звільняють.

Ми їй одразу: "Бабусю, прокинься! Галино Іванівно, ви тут? У Луганську нас теж дуже добре "звільняли". І потім вона трішечки втихомирила свій запал і зрозуміла, що в якихось моментах вона трохи не має рації. І зараз ми особливо не конфліктуємо через цю тему.

– Софія, неможливо не помітити ваші татуювання. Скільки їх у вас і що вони означають?

– У мене їх п'ять. Першим був Сатурн – це моя планета за сумісництвом з Ураном, тому що я – Водолій. Більше мені по гороскопу підходить Уран, але оскільки протягом своєї кар'єри я була дуже працьовитою людиною і вважаю, що посієш, то й пожнеш, то більше мені підходить Сатурн.

Потім після чемпіонату Європи-2017 я приїхала додому до Луганська до батьків, вони тоді ще там жили, і набила собі на нозі трояндку, нікому про це не сказавши. Мама побачила і каже: "Я теж хочу". І ми набили з нею парне татуювання у вигляді гілки. Потім у мене були стосунки, і ми теж вирішили зробити парні тату з написом "Ти сяєш яскравіше за сонце". І ще на нозі набила цей вірш. Я люблю татуювання та, думаю, ще зроблю.

Раніше OBOZREVATEL повідомляв про бунт проти росіянки у Міжнародній федерації плавання.

Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі Obozrevatel та у Viber. Не ведіться на фейки!