"Дівчата... Я помираю". Керівництво СРСР довело великого українського тренера до інфаркту, а його серце зупинилося в роздягальні

30 років тому, у листопаді 1993 року, зупинилося серце найкращого гандбольного тренера всіх часів Ігоря Турчина. Наставник, який зробив збірну СРСР дворазовим олімпійським чемпіоном, а київський "Спартак" – 13-разовим переможцем Кубка європейських чемпіонок, пішов із життя так, як і передбачав, за роботою.

А ЗНАЄТЕ ЩО? Турчин ніколи не був і професійним атлетом, але довів, що це не обов'язково, коли є світла голова і колосальна самовіддача. Він на відмінно закінчив школу, а потім і кафедру фізкультури Кам'янець-Подільського педагогічного інституту. І про гандбол він тоді взагалі не думав, а збирався працювати тренером із баскетболу. Але відповідної ставки у київській ДЮСШ, куди його направили за розподілом, не знайшлося.

Замість баскетболу Турчину запропонували взяти настільний теніс та жіночу секцію з гандболу. Він погодився, і це зумовило не лише його життя, а й багато в чому розвиток світового гандболу. Турчин сам ходив школами та запрошував на тренування дівчаток 12–13 років.

"У нашій школі з'явився молодий, красивий, впевнений у собі. Попросив нашого фізрука підібрати йому бойових дівчат з 6–7 класів. Ну а бойовіших за нас із Галькою Манохою в школі не було, тому ми й опинилися у нього на заняттях. Пізніше я привела до нього весь клас. Розумієте, він – геніальний тренер. Мені здається, його талант проявився б у всьому, за що б він не взявся. Його вихованці з настільного тенісу були чемпіонами України. Він дуже цікаво організовував заняття", – згадувала дружина тренера, найкраща гандболістка 20 століття Зінаїда Турчина.

А у 1962 році на основі цієї дівочої команди створили гандбольний клуб "Спартак" – у майбутньому 20-кратний чемпіон СРСР та 13-й переможець Кубка європейських чемпіонів. 1976 року українця було визнано найкращим тренером світу. За неймовірні досягнення у спорті Турчин та його команда занесені до Книги рекордів Гіннеса.

ЗМОВА. Своє кохання тренер також знайшов у створеній ним команді, але спочатку йому та Зінаїді у дівочості Столітенко довелося ховатися, оскільки весь колектив був закоханий у Турчина. І майбутня велика гандболістка знала, що коли дівчата дізнаються, то розірвуть її на частини від ревнощів.

Проте якось пару помітили у кафе біля ботанічного саду. І вже під час наступного тренування дівчата спочатку шушукалися у роздягальні, а потім влаштували змову проти Зінаїди: "Я стою в центрі і маю тримати гру у своїх руках. Але м'ячі летять повз, ніби мене тут немає... Це тривало досить довго".

Тільки-но Зінаїді виповнилося 18, на чемпіонаті Союзу в Кишиневі на 10 років старший за неї Турчин зробив дівчині пропозицію, а після повернення до Києва прийшов до її батьків і сказав, що хоче одружитися: "Мама в його присутності нічого не сказала. А коли пішов, накинулася на мене: "Зіна, та він же старий!". Я їй у відповідь: "Мамо, та все буде нормально". Я від щастя літала на крилах".

Після весілля ставлення партнерів по команді лише погіршилося. Молода дружина приходила додому і плакала, поки одного разу тренер не витримав і пригрозив, що покине їх і поїде з родиною до Ашгабата. Після цього Зінаїді дали спокій. І як пізніше зізнавалася гандболістка, вони мали дуже щасливий шлюб. Це на майданчику він був суворий, а вдома – "просто лапочка".

"Ми всі в нього сиділи на голові. За Ігорем як за чоловіком можна було сховатись і ні про що не думати. Пізніше він мені зізнався, що був байдужий до дітей. Але коли з'явилися свої, зовсім по-іншому і на чужих став дивитися. Наташку він обожнював, це була улюблена доця. Вона на нього схожа і зовні, і характером. Шкода, ми її рідко бачили, доводилося багато роз'їжджати, і з нею були мої батьки", – розповідала Зінаїда Турчина.

Виховуючись у такій сім'ї, Наталі не було куди подітися від гандболу: "Взагалі це було унікально – мама з донькою грають в одній команді, а тато їх тренує. У нас це якось непомітно пройшло. А за кордоном про це всі газети писали. Куди? би ми не прилітали, біля трапу зустрічали фотокореспонденти та телевізійники".

ПОМРУ НА ЛАВЦІ. Але, як це прийнято, успіх мав і зворотний бік. Гандбол для Турчина завжди стояв на першому місці, він був страшним трудоголіком. Під час змагань наставник був дуже емоційним, проживав із командою кожен епізод, тому сперечався із суддями, кричав на гравців та міг затіяти суперечку з уболівальниками.

Природно, що кожен матч відбирав у Турчина безліч сил та здоров'я. 1973 року тренер переніс перший інфаркт. Усього їх було три. Лікарі попередили, що наступного разу не врятують. Все чудово розумів і сам наставник, але нічого не міг із собою вдіяти: "Якщо помру, то тільки на тренуванні чи грі".

А одна з його учениць, триразова чемпіонка світу Марина Базанова якось розповіла, що тренер прямо пророкував свою смерть: "Я відчуваю, що скоро мені кінець. Знаєш, як я помру? На лавці". Негативно впливало на здоров'я тренера і ставлення радянського керівництва.

"Спартак" Турчина понад два десятиліття був базовим клубом збірної СРСР, яка за цей час виграла олімпійське "золото" (1976-го та 1980-го), була бронзовим призером Сеула-1988, двічі перемагала на чемпіонатах світу. Але після Олімпіади-1988 спортивне керівництво країни вважало третє місце провалом, що дуже засмутило Турчина. Тренер переніс інфаркт та коронарне шунтування, зроблене в Норвегії.

Операцію за 25 000 доларів наставнику запропонував сплатити один із норвезьких клубів, який проводив збори на базі "Спартака". Щоб відпрацювати ці гроші, Турчин змушений був недовго поробити головним тренером у скандинавській команді.

"На тренування Турчина ходили дивитися, як на спектакль. Глядачів набивався повний зал. Не дивно, що зараз норвежки – лідери світового гандболу. Вони, як губки, вбирали все, що він говорив. А нам чомусь його гандбол не потрібен", – нарікала пізніше Турчина.

ОСТАННЯ ГРА. Однак довго жити у Норвегії легендарний тренер не зміг. Після 8 місяців він повернувся до України та свого рідного "Спартака". А 7 листопада 1993 року у Бухаресті 56-річний Ігор Євдокимович провів свій останній матч. Того фатального дня "Спартак" грав у 1/8 фіналу Кубка Європейської гандбольної федерації (ЄГФ) з місцевим "Рапідом".

Представники української команди потім згадували, що вранці, перед матчем, Турчин визирнувши з вікна готелю, в якому зупинилася команда, звернув увагу свого помічника Віктора Карасьова на величезну зграю чорних ворон, що крутилася перед його вікнами. І зауважив: "Не на добро це".

У перерві зустрічі у роздягальні його знобило, але наставник встиг дати гравцям вказівки на другий тайм. Коли гандболістки вже виходили, хотів піти за ними. Підвівся, закинув сумку на плече, але потім повільно опустився на стілець і промовив: "Дівчата... Я помираю".

Телетрансляція з Бухареста велася в Україні "під картинку", тож коли "Спартак" вийшов на другий тайм, коментатор у київській студії не розумів, чому гравці ридають.

Зінаїда Турчина на той матч не полетіла, а залишилася вдома із дітьми. За грою стежила по телевізору. І запідозрила недобре, коли коментатор повідомив, що одному з гравців стало погано. А заплакані обличчя гандболісток "Спартака" підтвердив її здогад: "Я заплакала. Прибіг син Мишко, який був у сусідній кімнаті. "Мамо, що з тобою?"

У результаті матч було перервано. Організатори викликали швидку, але вона приїхала лише за 20 хвилин, коли медики залишалося лише зафіксували смерть від серцевого нападу.

На згадку про видатного тренера з 1995 року у Києві щорічно проводили міжнародний гандбольний турнір "Кубок Турчина", який збирав найсильніші збірні світу. А 1 липня 2016 року було завершено український документальний фільм режисера Дмитра Томашпольського "Виграти все", який відбиває максималістський підхід тренера.

Емоційною кульмінацією фільму стало відтворення загибелі у Бухаресті. "Спортсменки передали мені аматорські кадри з того матчу. Відео знімали їх рідні. Найцінніше – фрагменти гри у відповідь, що відбулася вже після смерті тренера. Є запис голосу Турчина, там він розмовляє, коментує і робить зауваження гравцям. В останній грі проти румунок "Спартак" програвав. Після того, що трапилося, гру скасували. Коли матч перегравали, вони перемогли. Власне, це фільм про те, як він помер, щоб виграти гру", – розповідав режисер.

Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!