"Якби не діти, то з України я б не виїжджала, нинішню ситуацію сприймаю як тимчасову": біженка в Німеччині зізналась, коли планує повернутися

Киянка Марія зараз проживає у Німеччині, біля кордону з Польщею. Вже напередодні широкомасштабного вторгнення розуміла до чого йде, тому 24 лютого разом із дітьми вже була біля кордону.

Жінка розповіла OBOZ.UA, чому, незважаючи на те, що не хоче, продовжує залишатися за кордоном та коли планує повернутися в Україну.

Здавалось, у Польщу переселяється вся Україна

Тоді було доволі страшно і незрозуміло, що робити. Плану в нас не було. Як не було й родичів та друзів за кордоном, які могли б нас прийняти. Ми переїхали кордон у Румунію, сиділи там, думали, що нам робити далі. До нас приєдналися друзі, які їхали до Польщі, і ми вирішили їхати з ними. Але на той момент у Польщу їхали всі, і там реально було страшно. Це вже був початок березня, здавалося, що вся Україна переселяється в Польщу, що там просто не буде де жити. Тож ми вирішили рухатися далі й доїхали до Німеччини.

Коли приїхали в Німеччину, познайомилися з волонтерами. Вони допомогли нам знайти житло. А це було найголовніше, тому що ми там залишилися. У Німеччині є свої плюси і мінуси, як у будь-якій країні. Зараз я вже розумію, що якби не були такими розгубленими, то тут би не залишились. А тоді нам здавалось, що це все тимчасово – ми трішки поживемо тут, а далі щось придумаємо. Але потім стало зрозуміло, що треба якось жити. У мене двоє дітей – одна школярка, а молодшому два роки, йому все одно треба було шукати садочок десь.

Мати в стресі, шоковані, діти не розуміли, що відбувається, чому ми поїхали, чому тепер весь час вдома. Тож довелося швидко влаштовувати дітей у школу та садок. Ми змогли швидко це організувати і це було основне. Були закриті базові потреби в безпеці, житлі та мінімальному побуті, тому вирішили все-таки залишитися.

Фатальна помилка думати, що швидко можна вивчити німецьку

Думала, швидко зможу знайти роботу. Але тут все впиралося в мову: англійською я могла спілкуватися нормально, проте тут проблема в тому, що у великих містах можна обходитися англійською, а десь трохи далі – тільки німецька.

І це друга фатальна помилка. Подумала, як знаю англійську, то за рік точно вивчу німецьку. А виявилось, що це дуже важко, потрапила в замкнене коло. Тому що вчити німецьку на курсах, за правилами, як ми робимо, це одне. Ти можеш все вивчити, але на практиці треба постійно тренуватися, а спілкуватись особливо немає з ким. Тому що люди тут не настільки відкриті, як у деяких інших країнах. Практикуватися можна було б на роботі, але щоб отримати якусь більш-менш нормальну роботу, треба мова. Тобто ти не можеш піти на роботу без мови, а мову ти не можеш вивчити, тому що тобі не вистачає практики.

Звісно, з часом все одно вчиш, але якось повільно, мені більш-менш вдалося. Але зараз все одно дійшли до того, що тут ми залишатись не хочемо, а повертатися ще не можемо. Якось ми з України начебто виїхали, а ще не зовсім приїхали. Такого, щоб відчувати, що тут дім, немає. Усе одно це чужа нам країна.

Рано чи пізно ми повернемось

За ці два з половиною роки я не можу сказати, що ми дуже звикли до Німеччини. Проте діти – навпаки, особливо син. Коли ми опинилися в Німеччині, йому на той момент було два роки, зараз чотири з половиною, він може абсолютно вільно спілкуватися. У нього тут немає українських друзів. У садочку тільки німці, і він абсолютно комфортно почувається.

Я сподіваюся, що ми рано чи пізно повернемось. Але це залежить від багатьох факторів. Виїхала я саме через дітей. Особисто я б із України не виїжджала. Можливо, навіть із Києва не виїжджала. А коли на тобі відповідальність і ще малі діти... на той момент було дуже страшно там залишатись. І коли вже у нас вийшло виїхати, ми вирішили, що поки не стане безпечно, то ми повертатися не будемо. Зараз я все одно сприймаю наш нинішній дім і ситуацію як тимчасову, скільки б вона не тривала.

Але я бачу, що діти звикають. Молодший взагалі не пам'ятає Україну, після того, як виїхали він там не був. Він знає, що у нього в Україні є дім, є іграшки якісь, йому сестра розповідає, йому це дуже цікаво, хочеться туди поїхати. Але він абсолютно не ототожнює всі розповіді з домом. А старша пам'ятає, хоче, звичайно, з'їздити. У нас всі родичі залишились там, бабуся до неї приїжджає, але вона теж хоче до них у гості.

І, звичайно, я за всім сумую. Приїжджала туди тричі за весь цей час. І щоразу це було дуже емоційно. Я дуже надихалася щоразу. Я знаю, що там мій дім, я це відчуваю. І мені ці поїздки завжди були дуже приємними. Я знаю, що там мені буде комфортніше, попри якісь недоліки, негаразди. Я маю на увазі небезпечну ситуацію взагалі.

Якщо брати родину, то, звичайно, ми будемо враховувати інтереси всіх членів. Про це доведеться думати в майбутньому. Але в будь-якому разі ми не поїхали назавжди. Ми не порвали, у нас є цей зв'язок...