Блог | Як ми в баню під обстрілами ходили
З книги "Грані Граніту", яка не скоро побачить світ.
Баня.
Одного чудового четверга зійшла до нас блага вість: ми поїдемо до бані!
Український солдат не бруднуля. Він хоче митися, і миється, навіть якщо для цього треба змочити рушника в льодяній воді та витиратися попід одягом.
Ми чинили ще краще. Був на заправці туалет. Стандартний, цегляний, з бетонною підлогою та на два входи. От один вхід ми і прилаштували під баню.
Метр на метр, висота два. Відро води, нагріте на саморобній кухні на вулиці, стільчик, вішак для рушника. От і вся баня.
Митися треба швидко і непомітно. Бо якщо спостерігачі запасуть, що хтось пішов митися – необмінно повідомлять ворогів, і ті кинуть кілька мін. Дуже вже хочуть, падлюки, застукати голяка, знеславити козака...
І ось нас покликали в справжню війьково-польову баню.
Є таке авто на платформі ЗІЛа. У нас банщиком Серьога водій був. Забрали його з підрозділу з кінцями, ми його майже не бачили, але по штатці все ще числився стрільцем відділення.
День був теплий, весняний. Сонце світило, сепари мовчали. Красота! Підібрали нас колеги з 72-ї своїм "кунгом", та й поїхали ми до штабу. Баня була там.
Баня – казано сильно. Занадто сильно. В Сальковому це була палатка зі стояками, з яких текла вода. То холодна, то кип’яток, тож емоцій та гарних слів вистачало.
В Гранітному душові зробили в приміщенні старої бурси.
Уявіть собі коридор з виламаними дверима, що ведуть до кімнат з вибитими вікнами. На дворі зима, мороз. В коридорі теж. Десятки роздягнених мужиків чекають своєї черги до одного з чотирьох душів в спільній кімнаті, що колись була мабуть учбовим цехом для навчання школярів.
Роздягаєшся, накидаєш бушлат на голе тіло, чекаєш поки хтось вийде з переповненої кімнати, завішеної в дверях брезентом. Заходиш, милишся, позичаючи в долоні воду з понад голови когось з побратимів. Та швиденько займаєш місце того, хто відволікся. Змиваєш бруд, піт, що тхне димом та землею. Трешся, немов хочеш шкіру з себе здійняти.
Читайте: Навіть "аватари" були кращими вояками, ніж вони
Головне тут не нахилятися, бо дуже тісно. А ще дуже не хочеться неочікувано притулитися до чиїхось голих сідниць. Два десятки мужиків під десятком лійок. Тісно, та що зробиш...
Але це все-таки справжній душ! Виходиш мокрий на холод, поспішаєш витертися та вдягнутися. І радієш чистоті, змитому бруду.
Що св’яте після бані? Вірно. Пивко, аби поповнити рівень рідини в тілі, що вийшов з потом. Але тут мене чекало розчарування.
Хлопці лиш почули за пиво, аж руками замахали.
"Ти чого! Ти що!!! Гєна як взнає – п.зд. всім!"
Я поважаю сухий закон. Але пляшечка пива в законний відпочинок... Сухий закон для тих, хто скуштував – та йде у всі тяжкі, буянити починає. Як Ярик, наприклад. А що мені буде від пива? Випив та забув.
Довелося відбитися від непитущого колективу та тихенько приєднатия до тих, хто собі дозволяє. Приєднався до знайомих хлопців з Білоцеркцівської, та й подалися до магазину. Дорогою намилувалися поглядами місцевих – по звичці видивлявся, хто свій, а хто ні. Це було цікавим заняттям, бо більшість людей гарно вміє вгамовувати емоції та посміхатись тим, кого б з радістю бачили мертвими.
А ще я заздрив тим побратимам, чиї опорники ближче до села. Тут можна було ходити на весь зріст, не перебігати від ямки до стовпчика. Сюди рідко залітали снаряди чи міни, хоч правда і таке бувало – вибиті вікна, закриті фанерою; подовбані осколками стіни, пробиті дахи свідчили про небезпечні для мирних мешканців моменти обстрілів. Відсутність електроенергії. Та при всьому цьому, при цій розрусі та постійному очікуванню небезпеки, дивувало те, що життя продовжується як ні в чому не бувало. Жінки сиділи на лавці, обговорюючи сусідку; двоє мужиків пили пиво біля магазину, дідо проїхав велосипедом. Десь рохкала свиня, дорогою проїхала цивільна автівка, розлякавши курей. Все, як колись, все як в мирні часи. Тільки дітей майже не було видно. Дітей вивозили при першій же можливості, хто міг. Бо попри зовнішній спокій, тут була війна.
Що й підтвердили далекі звуки мінометних залпів. Першим поривом було скочити під стіну, впасти. Сіпнувся... і заспокоївся, бо на залп уваги ніхто не звернув. Знали – не сюди летить.
А я подумав – якщо знову бомблять Полуторку, які мої дії? Перечекати чи бігти на допомогу пацанами? А що допомогти? Ховатися від мін? Смішно. Але якщо після обстрілу атака? Якщо видивилися гади, шо третина нас покинула позиції?
Вирішив – якщо буде тріскотня, бігтиму до своїх. Але не дорогою – городами. Сховаюсь на крайньому подвір’ї та вдарю ворогу з флангу. Аби тільки своїх помилково не підстрелили.
Але цього разу минулося. Бомбили не по нам, по сусідам.
Пляшку легкого пива я все ж випив, і то була справжня насолода. Давно не дозволяв собі розслабитися, та чому б не після баньки? Хлопці таки застукали за цією справою, та я й не ховався. Ніхто нічого не сказав.
А потім повернулися ми до брудних буднів.
