Блог | Як би тут не було важко, але ми на своїй землі. І через кордон наш шлях не вгледіти
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
"Ви не даєте вивезти Гошу з України, ви його не любите. Ви не батько", – пише мені дама з Польщі, куди вона евакуювалася від жахів війни з Центральної України в березні 2022, десь в той час, коли ми вивозили дітей з Антонівки.
Так, я не вивожу Гошу з України. Ба більше – з Києва. В його приватній школі Гоша навчається під землею, як і його однокласники. З класу в клас переходять вони під землею. З року в рік.
Перший з шалених обстрілів, присвячених ідеї зробити Київ непридатним для життя, наприкінці травня, проспали з усього класу тільки Гоша та двоє його однокласників. Вони приїхали до нас на святкування останнього дзвоника заздалегідь та залишилися в нас ночувати перед святом. Так вони й спали за двома стінами, бо ми спустили їх вниз з верхніх спалень та вклали там.
Так, я не батько. Й навіть не людина, за думкою шляхетних пані з Європи, які ogniem i mieczem виборюють своє право на Zezwolenie na pobyt stały та Karta Polaka, бо не планують повертатися до України. Так, нас тут багато таких не-людей, які не дозволяють виїздити з України та вивозити дітей. Ну й звісно, побоями та рекетом ми утримуємо наших дружин від виїзду до благословенної Польщі з привітними та гостинними поляками. Щоб вибити з них думки про виїзд з України, ми щодня б’ємо їх тими самими ланцюгами, якими вони та діти приковані в нас до батарей. Бо ми так хочемо, така чоловіча примха.
Так, мільйони батьків в Україні не люблять своїх дітей та свідомо утримують їх у небезпеці в середині країни. Наче заручників. Звісно, чому: через чоловіче прагнення, щоб ніхто в родині не жив краще за них. Утримують в заручниках чоловічого его, замість того, щоб відправити їх до щасливих та безпечних країн, де все життя – безкінечний казковий сон.
А от якщо серйозно. Ризикую здивувати багатьох євро-пані, але в Україні, й навіть в Києві, є життя. Тут є діти. В дітей тут є друзі, яких також ніхто не вивозив. Діти тут навчаються в школах, та навіть в гуртках та секціях. Вам буде важко повірити, але тут є вчителі та керівники гуртків, і тренери. Тут багато хто залишився. Й саме вони і є педагоги. Діти гуляють просто неба на вулиці! Грають в футбол на спортмайданчиках! Ніхто не непритомніє, зачувши звуки сирен. Щоб почало зупинятися серце, потрібно, щоб вибух був ближче, ніж за 50 метрів. Тоді – так, та ще як! До іншого звикли. Для найменших діточок, яким не пощастило з батьками, що навмисно залишили їх у небезпечній Україні, працюють дитсадочки, й особливо прохавані й натреновані з вихователів вже вміють за 30 секунд завести дітей з прогулянки до сховища.
Так, я не вивожу Гошу з України. Навіть більше – на старшу доньку, яка багато років навчається в Англії, вдома завжди чекає її кімната, кожного дня приготована до її приїзду, хоча дитина давно вже проводить в Україні кілька тижнів на рік. В дочки є право не приїздити додому, ми не вимагаємо цього. Є право навіть забути і Україну і нас – ми все одно не проживемо за неї її життя. Але ось що дивно: вона відчуває себе насправді вдома тільки в ці кілька тижнів на рік.
Я не вивожу Гошу. Саме через те, що люблю. Через те, що в дитини має бути своя кімната, свій дім, своя вулиця з друзями, своя школа з однокласниками, свій район, своє місто, своя країна. Його країна. Де Гоша не почуватиметься ані зайвим, ані білою вороною, ані чужинцем. Своя земля під ногами. Не чужина, не плювки та образи.
Країна, де говорять на мові дитини, а не дитина має вчити мову місцевих. Де не треба підлаштовуватися та прогинатися під чужий лад життя. Де вчитель не скаже дітям на уроці "Я вам покажу, хто такий поляк", а після уроку їх не відлупцюють старшокласники за те, що діти – українці. Де дитину не смикатимуть за волосся зі словами "Українська курво". Де не вмикають на телефоні звуки вибухів та сирен зі словами "Час ховатися!", просто щоб поіржати. Де не нападатимуть ані в трамваї за розмову українською, ані на мосту з ножем, ані на вулиці з мачете, ані в крамниці. Де не битимуть, примушуючи співати польських пісень. Де patrole obywatelskie не увірвуться в хостел з українцями. Де до кінця життя не залишишся чужинцем, що б ні робив.
Як би тут не було важко, але мої діти тут на своїй землі, в своїй країні. Й вони відчувають це. Їм ніхто не скаже, що вони – другий гатунок. Ніхто зненацька не оголосить про депортацію. Ніхто не вважатиме чужинцями, жебраками, сараною. Тут важко, але принаймні вони тут вдома. В себе вдома, не в когось. Вони не мусять вклонятися місцевим та бути безмежно вдячними за все, бо вони самі і є місцеві. Вони ходять по вулицях та живуть не через чиюсь благодійність чи добру волю. А за правом народження. Вони тут в своїх правах. Навіть без аусвайса чужої, а тепер вже, чим далі, тим більш ворожої країни. Бо там, де вони "покинуті у небезпеці" – це їхня країна, як була колись, в юності, моєю, власною, вся Україна – від Криму до Карпат, від Житомира до Києва, від Бердичіва до Дніпра, і я, 18-річний, відчував, що все це належить мені й вільно їздив з кінця в кінець. Й жодна інша країна ніколи не належатиме мені так. Але це неможливо пояснити людині, в якої немає почуття рідного краю.
Родини тих, хто виїхали, розірвані протягом чотирьох з половиною років. Це занадто великий строк для того, щоб вони колись воз’єдналися. Це так не працює. 99% розколотих сімей не стануть знову єдиним цілим. Бо за ці роки змінилося все. Бо їхали на пару місяців, а вийшло – на роки. Після такого разом можуть жити одиниці. Мало хто уявляв собі навіть півроку на чужині – про таке боялися думати. Але вийшло все не так.
На початку війни, коли ми гастролювали фронтом з підрозділом рідкісних тоді ударних дронів, Ксюша приїздила до мене у найвіддаленіші та найбурлескніші місця, де ми були, хоча я був проти. Вона приїздила, бо їй необхідно було бачити мене. Величезним досягненням тверезомислення було те, що вона приїздила без 9-річного Гоші. Але я уявляю собі, що б було, якщо б я почав відправляти її біженкою за кордон. Важко уявити собі ту роздачу, під яку б я потрапив. А заодно, під гарячу руку – й особовий склад підрозділу, включно з командиром та капеланом, хоча капелан взагалі не наш, а сусідів і йшов повз випадково.
Тут важко, так. Іноді небезпечно, хоча частіше – просто безглуздо й безнадійно тупо. Але для багатьох людей своя родина поряд й своя земля важливіші за примарні переваги Європи. Бо Європа не є ми. А ми не є Європа. В нас свій шлях. Але через кордон цей шлях не вгледіти. З усією повагою.
