"Уперше в житті працювала на роботі, яку не любила, мені ніколи не було так погано": історія Анастасії, біженки в Німеччині
До початку великої війни ветеринарна лікарка Анастасія з чоловіком та сином жили в Запоріжжі. Коли 24 лютого над їхнім будинком почали літати винищувачі, жінка не розмірковуючи вирішила виїжджати. Каже, охопила паніка і реакцією на стрес було – бігти. Закрила власну ветеринарну лікарню, віддала всі корми у притулок і вже в березні 2022 року родина була в Німеччині. Анастасія розповіла OBOZ.UA, які труднощі постали перед нею та які переваги життя за кордоном вона бачить.
Виїжджати ми вирішили одразу, потім оголосили загальну мобілізацію і ми поїхали на дачу. Думали, що за кілька днів усе минеться, все вирішать. Посидівши на дачі, замерзнувши й захворівши, зрозуміли, що треба їхати кудись далі.
Дитина має інвалідність, тому був шанс, що чоловіка теж випустять за кордон, але ми не були впевненими в цьому. Тому їхали з друзями двома машинами – думали, якщо його не пропустять, то він сяде до друга в машину і вони повернуться. А я сяду в машину з дитиною, подружкою та її дитиною і поїдемо кудись далі.
Плану жодного не було. 4 березня ми були на кордоні. Чоловіка все-таки випустили, він показав документи, що дитина з інвалідністю, до того ж він був давно знятий з військового обліку через операцію. На кордоні ми простояли 22 години, коли нарешті перетнули пункт пропуску, була вже четверта ранку. У Польщі переночували, а потім колеги з Німеччини сказали, що в них є вільна кімната. Так ми потрапили до Німеччини й досі залишаємося тут.
У Німеччині нас прийняли мої колеги, ветеринарні лікарі, сімейна пара. У них була окрема кімната на підвальному поверсі, де ми й були. Що робити далі, було абсолютно незрозуміло. Це зараз, коли люди виїжджають, вони знають, що в них будуть соціальні виплати, житло. А ми були розгубленими. Стали на реєстрацію 6 квітня.
Ми з чоловіком, з дитиною щодня кудись їздили, вигадували собі якісь справи, щоб не сидіти в них вдома. Вони спілкуються англійською, яку я знала дуже посередньо, а німецьку від слова "зовсім" не знала, і щоб не справити поганого враження, ми їздили здебільшого в якісь центри, де приймали біженців, збирали інформацію щодо подальших дій.
Намагалися дізнатися про роботу. Нам здавалося, що терміново треба знайти роботу (в Німеччині без знання мови, без жодного диплома, який би тут підходив). Але ми ще не знали про соціальні виплати, тому нам це здавалося логічним. Також намагалися знайти якесь соціальне житло, бо люди, у яких ми жили, – дуже хороші. І мені здавалося, що треба якнайшвидше від них з'їхати, щоб не залишити поганого враження. До того ж у нас мала дитина, яка по-різному може поводитися, а літні люди вже давно відвикли від дітей. Словом, був комплекс "відмінника".
Десь у середині березня мені колеги знайшли роботу в іншому місті, теж у Баварії, у Бад Кіссінгені. 19 квітня я вже була з роботою. Але скажу чесно, на першій моїй роботі було дуже тяжко.
В Україні я ветеринарна лікарка, дерматолог, я мала свою ветеринарну вузькопрофільну лікарню, я була лектором на всеукраїнських конференціях, організатором конференцій, така собі ветеринарна українська зіронька. А в Німеччині працювала перший рік у ветеринарній лабораторії. Тобто це був абсолютно інший досвід, я з 16 років звикла працювати у ветеринарних клініках, де є тварини, лікарі, медикаменти, а тут – відчуття як на заводі, зовсім інша специфіка роботи, до якої я була не готова.
Я, наче така вся розумна, чотири години на день розпаковувала проби, які приходили зі всього світу. І чотири години я робила мікроскопію осаду сечі. Так проходив мій восьмигодинний робочий день. Я вмію працювати з мікроскопом, знаю, який вигляд мають певні кристали, бактерії. Тобто я цю роботу знаю. Але, окрім цього, я знаю, що робити, якщо у тварини ось такий осад, знаю, чим це лікувати. Я знала і вміла більше, але ж не мала змоги продемонструвати свої навички.
Я вперше в житті працювала на роботі, де мені було нецікаво. Просто вісім годин треба відбути. А ще це інше мовне середовище, ти не можеш ні з ким поспілкуватися. Вісім годин ти "маринуєшся" у своїх думках про втрачене життя та новини війни.
До того ж тут я зіткнулася з хейтом. В Україні було зрозуміло, хто ворог, а хто друг. А в Німеччині, наприклад, "пізні переселенці", люди, які в 90-х приїхали в країну, несуть російські наративи (звичайно, не всі). І, з одного боку, це єдині люди, з ким ти можеш поспілкуватися, тому що ти ж не знаєш німецької й вони, проживши тут багато років, можуть підказати тобі щось. А з іншого боку, до тебе прилітає таке: "Ой, добре, що ти виїхала, от я бачу, що ти людина хороша, але ж там в Україні самі нацисти, я тільки бачу в новинах – це ж жах якийсь", бо російське телебачення дивляться. І тобі треба доводити: "Ні, люди, це Росія на нас напала, та не було в нас ніяких проблем з російською мовою, ніхто не збирався вступати в Росію, ніхто не просив зробити Запоріжжя чи Харків російськими". А вони цього не розуміють.
Іноді деякі німці до мене ставилися як до чергового емігранта – от були емігранти з Сирії, з Туреччини, а тепер і з України. Ти відчуваєш себе "другосортною" людиною, яка була кваліфікованим лікарем, мала клієнтів, а тут ти приїхала – тебе звати ніяк, ти не можеш два слова зв'язати, нікому не потрібно, що ти там вміла і робила в Україні, через незнання мови ти здаєшся дурнішим, ніж ти є насправді. Тобі важко сходити з дитиною до лікарні, донести свою думку, розв'язати якісь питання.
Також і свої українці хейтили в соціальних мережах, бо "чому не державною" або "чому чоловік поруч". У перший рік війни я відвідувала мітинги, допомагала ветеринарним лікарям, які виїхали, донатила, віддала робоче обладнання, організувала збір 400 кг корму для тварин в Оріхові, організувала закордонне стажування для наших лікарів, зробила всі консультації безплатними, але всього цього було недостатньо. Нам казали, щоб ми не поверталися, що з нами ніхто за один стіл не сяде. Що б ми там не робили, ми це робили із-за кордону, і це "не дуже рахується".
З нас зняли всі виплати, оскільки я ж працюю, а той факт, що в нас на родину виходило навіть менше, ніж якби ми просто сиділи на соціалці, нікого не цікавив. І я не мала змоги вчити мову на інтеграційних курсах, бо вісім годин на день працювала, а ще в мене є маленька дитина. Перший рік було дуже важко.
Важко було тому, що і ставлення інше, і немає колективної соціальної підтримки. Це повністю "обнулило" наш соціальний статус. Кожна родина "маринується" у своїх проблемах. Інколи ми можемо зустрітися, щось підказати одне одному, допомогти. Але все одно ти розв'язуєш свої проблеми сам, у бюрократичній системі, в якій ти нічого не розумієш, мовою, якою ти нічого не можеш сказати.
Жалітися в соцмережах ти не можеш, тому що "ти ж у безпеці, ти не маєш права на щось скаржитися", "щось не подобається – повертайся". Чимось радісним поділитися також не можна, бо "не на часі". Багато хто із нашого оточення реально думав, що якщо ми поїхали в Німеччину, у нас все добре: "ми ж під бомбами сидимо, а у вас-то все в шоколаді". До речі, деякі родичі з нами так і не спілкуються, тому що ми "зрадники", виїхали.
Через рік роботи в лабораторії я знайшла роботу в ветеринарній лікарні, працюю асистентом. Я не лікар, тому що мені треба ще скласти іспити і отримати дозвіл на таку роботу. Але колеги-ветеринари ставляться до мене зовсім по-іншому, вони розуміють, наскільки глибокими є мої знання в дерматології і цитології. Я працюю на посаді асистента, але роблю набагато більше цікавої роботи. Коли є дерматологічні пацієнти, то вони мене кличуть, кажуть людям, що я ветеринарний лікар, дерматолог з України, тут дуже поважне ставлення до ветеринарних лікарів, і навіть з недосконалою німецькою зі мною всі клієнти ввічливі та вдячні. Я спілкуюся з людьми, збираю та роблю аналізи, допомагаю колегам з веденням дерматологічних пацієнтів. Також я допомагаю українцям з тваринами комунікувати з лікарями, консультую щодо документів тощо.
Наразі ми маємо стабільну роботу, син пішов до школи, я маю змогу, комунікуючи з закордонними колегами, покращувати знання українських ветеринарів, проводимо сумісно в європейськими дипломантами конгреси в Україні для лікарів. Тому поки залишаємося тут.
Наразі в Запоріжжі немає нічого. Клініку я свою закрила. Обладнання все віддала, продала. Моя родина тут. Моя мама тут. Моя собака тут. А у квартирі в нашій зараз живуть родичі чоловіка, у них розбомбили дім в Оріхові. То й вертатись нікуди.
І плюс у дитини є інвалідність, тут сину з цим набагато комфортніше і безпечніше жити. Він народився глухим, прооперований, має імпланти. Наприклад, в Україні, якщо щось трапилось з цим обладнанням для слуху, придбати нове – це близько 8 тис. доларів. Тут з цим простіше, тому що за ці 2 роки йому вже поміняли 2 мовних процесори. Я розумію, що це не безплатно, а ми платимо за це податки. Але якщо ти прокинувся і тобі терміново треба 8 тисяч доларів десь знайти, то тут це спокійніше виходить. Якщо щось зламалося, ми знаємо, куди звернутися. Це буквально за один день все вирішується. Тут дуже хороше ставлення до людей з інвалідністю, дуже багато надається можливостей.
У Німеччині є плюси, і є певні мінуси. Хтось морально не витримує і їде назад. Моя колега нещодавно повернулася в Запоріжжя і каже, що не так страшно, коли прильоти, ніж за кордоном, коли тобі треба розв'язувати проблеми буквально щодня. Хтось не хоче починати все спочатку. У когось рідні залишилися, і вони мають вертатися.
У певних питаннях тут краще, у якихось гірше. Кожен сам для себе оцінює перспективи.