Блог | Я помер в той день, коли загинули товариші

Не чіпайте мене. Я помер.

З війни не повертаються такими, як колись...

І мова не про птрс, 93% чи щось інше. Мова про перенародження.

Там як ніде розумієш, як близько ходить смерть. Щодня, щохвилини, щосекунди. Смерть забирає товаришів; твоїми руками вона забирає і чуже життя, як завтра може забрати твоє.

Саме тому ти вчишся цінувати життя. Не на словах, не в голові – а всим, що в тебе є. То ніхто не пояснить, то треба відчути. Як біль. Ми співчуваємо чужим стражданням, але ніколи не зрозуміємо як то, поки не відчуємо самі.

На війні помирають всі, але ті, хто виживає – перенароджуються, мов Фенікс. І вже ніколи не зможуть бути такими, як раніше; вони стають іншими. Бо знають ціну життю, спокою, свободі.

Тож не судіть інших своєю міркою. Не кажіть, що хтось мусить жити, як всі. Бо мертві живуть в своєму світі, який не зрозуміти тим, хто не вмирав

Я помер давно. Не тоді, коли оперували, коли витягали з мене нутрощі та мили їх дистильованою водою. Не тоді, як завис без страховки над прірвою і не зважувався зробити рух, що міг стати останнім.

І не тоді, як тонув в глибокому озері, повільно опускаючись в темінь та холод брудної води...

Я помер в той день, коли загинули товариші.

Коли я стояв в ямі, яка раніше була домом, і кликав їх. Можливо, ще живих тоді. Живих, як я. Кликав - та не отримував відповіді. Бо хто почує тебе, як немає голосу? Коли ти кричиш: "Сєрий... Юра... Хлопці!..", але сам не чуєш себе, бо замість слів - хрипкі вигуки, важке дихання.

Бо ще не осів пил вибуху; повітря немає, кисень вигорів. Тільки запах розпеченого металу, мов присмак крові - ти пам'ятаєш, як то. Колись доводилося битися, і смак крові в розбитому носі здавався присмаком іржі...

І тепер смердить іржею. Дим всідається чорним пилом на сніг, горілим озоном стратосфери, падаючим нічним небом...

Щойно стояв на посту; був мороз, мерзли пальці, парувало дихання.

А тепер гаряче, спина мокра від поту... І ноги ледь тримають.

Бо було три вибухи... Три.

Перший перед твоїми очима; але ти ще живий, бо снаряд певно зрикошетив від асфальту; а може він не протипіхотний, не має ні шрапнелі, ні купи осколків.

Другий вибух далі, хоч ти гадав, що цілять в постамент пам'ятника "Полуторці", під яким твій бліндаж. САУ з легкістю рознесе його, завалить наївних, котрі надіються на те укриття... Ховатися до всіх? Чи впасти в окоп, щоб було кому розібрати завал, врятувати побратимів?

Але наступний вибух далі від нас, ніж перший. Здригнулася земля, прогуркотіла вибухова хвиля, понеслася селом.

Може й виживемо...

Та був і третій вибух. Після якого ми померли...

Читайте: Як ми в баню під обстрілами ходили

Я не чекав закінчення обстрілу. Щойно прибіг Федя, закривавлений, глухий, я зрозумів - влучили. І можливо секунди розділяють життя та смерть. Життя та смерть моїх побратимів, якщо я не встигну вчасно; моє життя та мою смерть, якщо встигну невчасно. Ніхто не казав, що не буде четвертого вибуху. Командир це знав, і намагався мене спинити; він не хотів втратити більше бійців.

Схопив джгут, свій та запасний, і кинувся туди, де всідався пил.

Я теж тоді ще хотів жити. Але я хотів, щоб жили й мої товариші. Для того мав встигнути вчасно.Якщо Федір вижив - може, й інші?..

Та в це не вірилось. Те, що я побачив... Не могли вони вижити. І Федор Сирук не міг. Бо та купа цегли, що була колись домом... Ніхто б не вижив.

Я гукав, шукав, метався руїнами... Кричати не було сил, як і рухатися. Мов під водою, мов у важкому сні...

"Хлопці... Пацани!"

Тоді я все ще був живий, але вже тонув. Та ж темінь, сіре в очах, легені стискає без повітря...

А потім я почув голос. З під землі; з того світу:

- Вася...

Голос! Серьога! Живий!!!

Я кинувся розгрібати завал. Зтягнув лист профілю, побачив сіре від пилу обгоріле волосся.

- Серьога! Держись, я витягну тебе!

Обличчя сіре, брудне, обпалене. Але впізнав мене, значить, все добре?

Я вхопив його під руки, потягнув з ями, в якій він був. Мені здалося, що його засипало по пояс, що він провалився в погріб...

Пластикова вагонка, привалена камінням, не давала підвестися, розпрямитися – тисла плечі, а змістити її не міг. Підпирав спиною, обома руками взяс побратима під руки. Я потягнув, сумніваючись що зможу його витягти. Сподівався зможу, встигну - і скоріше далі, в укриття, поки не пролунав четвертий вибух.

Напружився, потягнув, і надто легко...

Тоді я помер. Серце моє померло. А може, скам'яніло?

Я витяг Серьогу. Фрола. Нашого Фрола...

Ніг в нього не було. Майже по пояс.

Я вмер, бо більше не відчував себе. Віднялися руки, я впустив побратима на землю.

Щоб він не бачив...

Я не міг дихати і кричати. Безгучно кликав на допомогу товаришів, бо сам вже не міг діяти. Всі сили пішли у рвану землю, в чорноту холодної ночі...

Нарешті прибігли хлопці. Виктор Анисимов разом з Андрієм Харчеко витягли Серьогу – я тримав пластикову вагонку, що притискала нас до землі. Довга, пружиняча, вона була надто важкою, хоч насправді важила лиш кілька кіло.

Ми поклали товариша на землю. Комвзводу, Харченко зробив укол; разом ми перев'язали джгутами те, що лишилось від ніг... Руки Андрія почорніли від крові та пилу, тремтіли від холоду і хвилювання, але він справився... Навіть написав записку з часом перев'язки. Невідомо для чого...

Хлопці тим часом шукали Юру та другого Серьогу. Я не хотів бачити, як помирає Фролов.

Наш Фролик...

Саня Корчемний лишився з ним.

- Сань, вкрий мені ноги, холодно...

Я не міг того чути. Не хотів...

Приєднався до товаришів. Вітя, Сергій Гринюк, Геннадій Волошин, Вова Коваль, ще хтось - шукали інших.

І знайшли.

Анісімов знайшов Юру Панасюка. Я був поруч.

Нога Юри була вивернута п'ятою вперед, а голова...

- Не дивись, Вітя...

- Що?

- Голова... Надто...

Але я помилився. Просто тіло було так скручене... Вибуховою хвилею його зламало, мов ляльку.

У Юри була маленька донечка. Не старша року.

Потім і Ковтуна знайшли.

...

Відправили тіла. Серьогу Фролова не довезли. Діма, наш медик, зробив все, що міг. Тим паче, Сергій був його давнім другом.

Але не в силах повернути до життя тих, хто вже помер. З такими ранами неможливо вижити, і я не знаю, якими надлюдськими силами тримався Серьога за життя... Можливо тому, що мав маленьку доньку...

*

Всі, хто там був - ми всі загинули в той день. В тій чи іншій мірі.

І я помер. Бо побачив смерть, відчув її холодний подих, іржавий присмак...

З тих пір мене немає. Немає того життя, що було раніше.

Але є нове. Переродження. Другий шанс?

Його я не змарную. В хлопців його немає, відібрав третій вибух. В мене він є.

Тому не вчіть мене жити, якщо самі не знаєте, що таке Життя. Не вчіть горбатитися на пана на заводі чи орати города на полі; не вчіть сидіти вдома та годувати свині. Коли мені то буде до вподоби - я робитиму то сам. Але не зараз, не сьогодні...

Не вчіть, бо самі не знаєте, що то - Жити, і як то - Померти...