Блог | Антон Сененко: Викопували небіжчиків на кладовищах і їли: Голодомор очима мого прадіда

Викопували небіжчиків на кладовищах і їли: Голодомор очима мого прадіда

Власне, я добре пам'ятаю час, коли тема Голодомору перетворилася з перешіптування нащадків тих, кому пощастило вижити, на тему загальнодержавного рівня.

Відео дня

Коли про масове сплановане вбивство мільйонів громадян, про кордони між селами і трупи на вулицях - почали говорити.

Саме тоді - в середині нульових - я, студент університету, вперше виклав на папері то, що мені розповідали батьки про ті лихі часи.

І історія лише доводить, що від повторення такої трагедії не врятують міжнародні договори, меморандуми, папірці, стурбованість і акції підтримки.

Врятує лише своя державність, зброя і народ, який не просто не згоден мовчки помирати по-домівках.

А який пам'ятає тих, хто помер такою жахливою смертю, і не бажає подібної долі власним дітям.

"Моя бабуся Філіпова Раїса Федорівна (ненька моєї мами Сененко Наталії Борисівни), у 1932-1933 роках проживала на Чернігівщині, у Семенівці. Їй тоді було лише 5 років, тому пам`ятає вона мало.

У ті часи велику родину (6 чоловік) рятувала корова – єдина годівниця. Маленька дівчинка ходила у колгоспний дитсадок. Ненька Анастасія Михайлівна щоранку наливала у півлітрову пляшечку молока і давала з собою, щоб там зварили їй кашу та нагодували. Хліба у сьогочасному розумінні не було. Склад цього продукту був доволі різнобічним: сушене та перетерте лушпиння від картоплі (якщо було), отруби та трохи борошна. Інколи варили на усю родину відро щавлю з двома картоплинами. Коли на полях з`являлися квіти, маленька Рая висмоктувала медок з настурції, їла калачики, жувала квітки конюшини. У 1933 році, коли їжі не стало зовсім, родина виїхала у Білорусію, де з харчами було легше. Батько шив черевики і вдень, і вночі. Коштів вистачило на те, щоб дожити до кращих часів. Там родина і вижила. Коли вони повернулися у рідне село, то узнали, що за цей час не було хати, де б хто –небудь не помер від голоду. В основному, то були чоловіки, які лишали їжу своїй родині.

Чоловік бабусі Раї, Борис Миколаєвич Філіпов, народився і виріс на Волзі, у самому серці Росії, с. Рамєн’є, що на Рибінщині. Там не було офіційного голодомору, але й йому довелося пережити нестачу їжі. Вижили тільки завдяки лісу (гриби, ягоди, полювання).

Мій прадід Сененко Петро Васильович 1906 року народження, що є батьком мого діда Євгена Петровича, у той страшний час був у поїздці (він працював машиністом). Після повернення розповідав, що коли йшов по потягу, щоб висаджувати "зайців", побачив у тамбурі жінку, яка тримала на руках мертве немовля. У неї була з`їдена половина власної кисті, і це у той час, коли люди їли власних мертвих родичів та викопували небіжчиків на кладовищах. Жінка зійшла з розуму, але дитину не чипала. Прадід так і не висадив жінку з потяга, а де вона зійшла він не дізнався. Це було страшне людське горе. Проте воно було у мільйони разів менше за його власне, що підстерігало його тут, удома, у Полтаві...

Його дружина Марія з сином (моїм дідом) Євгеном, якому було лише 2 роки, голодували. Щоб якось прогодуватись, Марія зібрала у хаті останні речі та пішла на Дублянщину з подругою Настею, щоб їх обміняти на якісь харчі. Настя пішла по правій стороні селища, а Марія з лівої, але в кінці вони не зустрілися – Марія зникла. Петро пішов на пошуки дружини, але так і не знайшов (хоч він був корінним полтавчанином і на той час у невеликій Полтаві був знаною та шанованою людиною).

Пройшло багато десятиліть. Є декілька версій, щодо зникнення нашої прабабці, є навіть підозри щодо скоєного злочину, бо в той час був поширений канібалізм, але достатніх доказів не було, а ті люди, які щось знають, бояться розповідати правду. Петро Васильович на протязі усього свого життя так і не вступив до рядів партії більшовиків, не дивлячись на неодноразові запрошення з боку партійних органів. Він був видатним машиністом: при відвідуванні Хрущовим М. С. України він керував потягом (одного разу Микита Сергійович підписував якісь документи і навіть не відчув, як паровоз причепився до потяга, почав нервувати, коли ж подадуть локомотив, а прадід подавав локомотив так, що чай у склянках не хитався). Він за всіма показниками заслуговував звання Героя Соціалістичної Праці, але у зв`язку з принциповою відмовою від вступу у комуністичну партію його нагородили тільки "Орденом Ленина" та "Орденом Трудового Красного Знамени". Петро Васильвич все життя на питання: "Чи є ви членом партії?" знайомих та родичів, жартував: "Я – Б/Б". Коли запитували, що це означає, казав: "Я безпартійний більшовик".

Мої родичі пережили ще й голод 1946-1947 років. За їх свідченням, людей вмирало менше, ніж у часи голодомору, але "пухлих" людей було багато.

Мені дуже прикро і болісно, що наша родина та інші люди пізнали велике горе втрати близьких від голоду в країні, яка займає перше місце у світі по кількості орної землі на душу населення та коли світовим еталоном чорнозему є наша земля...".

Нація, яка не знає своєї історії, приречена ходити колами.

Сподіваюсь, нині ми назавжди засвоїли цей урок.

Переможемо.

disclaimer_icon
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...