УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

"Війна закінчиться нашою перемогою": харків'янка під обстрілами пише дитячу книгу і допомагає людям похилого віку

8 хвилин
13,4 т.
Харків обстріли

Незважаючи на те, що Харків щодня зазнає ракетних ударів та артилерійських обстрілів армії Росії, місцеві жителі не падають духом. Найважче, звичайно, безпорадним старим, проте під час війни вони знайшли рідних людей. Не по крові, за покликом серця. Зараз Харків, з гіркотою і гордістю кажуть місцеві, став "столицею турботи та взаємодопомоги".

Про простих харків'ян, завдяки яким люди виживають під час війни, читайте у матеріалі OBOZREVATEL.

"Паніка та жах – це перший місяць"

Харків'янка Марина Діденко із чоловіком Олексієм початок повномасштабного вторгнення зустріли у Харкові. Вони живуть на Салтівці – у районі, фото зруйнованих будинків якого облетіли, напевно, усі світові ЗМІ.

Того страшного дня 24 лютого Марина прокинулася від пострілів. "Я сказала мамі, що війна почалася, і побігла дзвонити своїй близькій подрузі, тому що в неї ще не було чути – вона живе в центрі міста. Пам'ятаю, як вона суворим голосом сказала своїй мамі: "Виходь у коридор, зараз усі переміщаємось, тому що небезпечно". І почався місяць божевілля", – поділилася Марина.

За словами харків'янки, такого вона не передбачала. Втім, як, мабуть, і більшість українців. Хоча на тлі новин про всяк випадок проговорювали, "що буде, якщо".

"За день до війни ми замовили в офіс суші. Я із якимось тривожним передчуттям сказала моїй подрузі: "Навіщо ж ми витрачаємося, можна ж було макаронів поїсти?", а вона у відповідь: "Може, востаннє – якщо війна буде". Ось такі жарти, було смішно. Після цього суші ми не їли, дійсно", – згадує жінка.

Марина Діденко від першого дня повномасштабного вторгнення залишається у Харкові.

Перший місяць, за її словами, був найважчим: "Я пам'ятаю вибухи, плач дітей, люди збираються, вихоплюють речі, кидають квіти, забули кішку... Дзвонять: "Приходьте, годуйте"... Якась спільна паніка та жах – ось це перший місяць.

Крім обстрілів, харків'яни дізналися і що таке побутові проблеми. Місто, в якому в мирний час робота комунальників була як фетиш і все працювало як годинник, в один день дізналося, що тепер все по-іншому.

У висотці, де живе Марина з рідними, відключили електрику, не було гарячої води та опалення: "Було холодно, ми не могли приготувати собі їжу, не знали, де що купити, не працювали магазини. Відразу почалися сильні обстріли, і вони тільки посилювалися. Спочатку було дуже чутно, потім уже стало прилітати до сусідніх будинків – і стало зовсім страшно".

У родини Марини дві квартири на Салтівці, між якими вони "курсували", щоби приготувати їжу. Якщо в одній не було електрики, то могла бути в іншій. Одне житло згодом постраждало під час обстрілу. Щоправда, не критично – балкон.

Через сильні обстріли російськими окупантами в Харкові було зруйновано багато будинків. Серйозно дісталося і Салтівці, особливо – північній.

Зруйнована зупинка у Харкові

За словами Марини Діденко, під час обстрілів вона не спускалася у сховище: "Підвали – це не бомбосховища, вони не обладнані, але люди були впевнені, що якщо вони в підвал йдуть, то це безпечніше. Я підвалу боюся більше, тому краще не треба".

За її словами, тоді у підвалах стали жити ті (і живуть досі), у кого зруйновано квартири/будинки на Північній Салтівці.

Тоді, на початку повномасштабного вторгнення, згадує Марина, було холодно і страшно: "По вулиці йдеш – стріляють. Вдома здається якось безпечніше, хоч і сумнівно, а на вулиці здається, що ось воно у тебе над головою летить, хоча може бути це й далеко".

Крім відсутності опалення та інших звичних благ, виникли труднощі з їжею. Маленький базарчик був повністю розгромлений, супермаркет закрився, один день працював маленький продовольчий магазин біля будинку Марини. "Викликали спеціально продавчиню, вона прийшла, і ми гребли практично все. Я, наприклад, взяла великий батон ковбаси. Навіщо він мені був потрібен? Тому що треба щось їсти", – згадує жінка.

За її словами, на початок вторгнення вдома особливих запасів не було, хіба що якісь крупи. Але не було ні консервів, ні м'яса. Марина каже, що пам'ятає те відчуття паніки: це зараз з'їмо, а що завтра?

Крім житлових будинків, зруйновано і магазини

Потрібно було годувати і собаку, а під час війни родина Марини підібрала ще одного песика.

"Його привів чоловік із нашого будинку, але не взяв собі. Собака – хлопчик, ми назвали його Тимка. Побитий, зі зламаними ребрами, нещасний, трохи закривавлений... Спочатку я не хотіла брати, у мене собака – дівчинка, а тут ще хлопчика не вистачало, а потім уже без варіантів. Це війна, ми змушені допомагати", – розповіла жінка.

Зараз із псом усе гаразд. Незважаючи на те, що ніякої ветеринарної допомоги на Салтівці не було, Тимко одужав – ребра, щоправда, зрослися неправильно. От тільки почав боятися гучних звуків – пес настраждався, коли російська авіація запекло бомбила Харків. Нині він на дачі у батьків Марини.

Підібраний пес Тимко.

"Я прийшла до тями"

За словами харків'янки, вона почала допомагати людям – саме це не дало "провалитися".

"Я взялася допомагати людям, які зовсім безпорадні, і мені це допомогло, я прийшла до тями – у мене була справа. А почалося все із сусідів, але не лише ними опікуюся, якщо вистачає мого ресурсу на це. Чоловік возить на Холодну Гору ліки та їжу одній жінці", – каже мешканка Салтівки.

У перший тиждень війни з її шістнадцятиповерхового будинку виїхало багато мешканців, всього залишилося близько 40 осіб. Більшість – безпорадні люди похилого віку. Серед них і самотні, і ті, у кого діти в інших містах чи в Росії. А звідти, каже Марина, допомоги жодної.

"Мої батьки, з якими ми разом жили, поїхали. Дуже хотіли, щоб і я з ними, але я вже відчувала себе зобов'язаною перед мешканцями будинку. Крім того, я не була впевнена, що в Нововодолазькому районі їм буде безпечно і вони зможуть себе забезпечити. І я залишилася, щоби тут якось добути їжу в разі чого і їм передати", – поділилася харків'янка.

З їжею та ліками було справді важко, і якби не допомога волонтерів – люди просто не вижили б.

"Проблема була на Салтівку все це привезти, ніхто не хотів, та я можу їх зрозуміти – нормальна людина не поїде на Салтівку, це просто пекло. Я дуже вдячна тим людям, які приїжджали до мене: це було одне подружжя, мабуть, більше ніхто не наважувався", – згадує Марина.

Будинок на Салтівці

За словами жінки, все привезене сходами затягували в її квартиру на 7 поверх (ліфти не працювали). Це було фізично важко, але жінка боялася паніки, що люди будуть гребти все підряд і навіть нападатимуть. "Вони були у поганому психічному стані", – каже Марина.

Вона ділила продукти: якісь одразу розносила людям похилого віку, з інших готувала гарячу їжу. Коли була електрика, але не було газу в одній із квартир – у мікрохвильовій печі варила суп.

"Волонтери привозили і те, що можна було з'їсти і без варіння. Був якийсь чудовий сир-намазка, італійський, всі від нього були в захваті, якось ми всі справлялися", – усміхається жінка.

Вона завела зошит, у якому вела облік мешканців будинку, які залишилися. З'ясувалося, що є і неходячі, і ті, котрі погано ходять. Була й родина, в якій мати-пенсіонерка та два лежачі сини. Марина їх особливо опікувала, приносила їжу та ліки. Завдяки волонтерській допомозі та друзям, які допомагали фінансово, переказували гроші на банківську картку, вдавалося все це добувати.

В аптеку ходив тільки чоловік Марини – це було далеко і дуже небезпечно. У продуктовий магазин, розташований через дві трамвайні зупинки, робили "вилазки" удвох. Кожен вихід – ціла справа. За словами Марини, просто так за булочкою чи сиром, як раніше, – не варіант.

Родина Марини – справжні патріоти – допомагала безпорадним людям похилого віку, хоча деякі з них мають протилежні погляди. Напевно, цим ми також відрізняємося від росіян.

"Різні погляди мали, але загалом були, як кажуть, зовсім "ватні" люди похилого віку, при цьому саме вони були найбезпорадніші. Я нічого не могла зробити, та все одно надавала допомогу. Мені подруга говорила, щоб я їх там перевиховувала. Але це люди за 80, як їх перевиховаєщ? Єдине, я навідріз відмовилася підключати російські канали, я сказала ні – ось на такі прохання я реагувала відповідно... Зараз я знаю, що з деякими краще не говорити на ці теми, але проукраїнськи налаштованих набагато більше, ніж проросійськи", – поділилася жінка.

Повернулися під обстріли

За її словами, після короткотривалого затишшя до її багатоповерхівки з різних причин повернулося ще близько 40 мешканців – незважаючи на ракетні удари та артилерійські обстріли російської армії.

Харків'янка каже, що не дуже сподівалася на те, що стане краще: "Ми весь час у тривозі. Навіть якби зараз уже настав мир, я все одно очікувала б якоїсь підлості від Росії".

За її словами, люди змушені справлятися: "Це прозвучить жахливо, але вони звикли. Порівняно з тим, що було, коли вони їхали, зараз все більш схоже на "облаштоване" життя: запрацювали магазини, аптеки – не всі, але багато. У нас біля будинку роздають гуманітарну їжу – кашу, суп щодня. Ми розкладаємо все по мисочках із великих 12-літрових відер, відносимо тим, хто сам не може вийти і взяти".

Марина Діденко весь день "крутиться", допомагаючи сусідам. І хоча під час розмови більше скромно мовчить, на своїй сторінці у Facebook періодично ділиться подіями того чи іншого дня. З любов'ю та теплотою розповідає про сусідів, яких відвідує та кому допомагає. А допомога не обмежується їжею. Поговорити, підбадьорити, дати надію – під час війни це життєво важливо.

Харків'янка зараз практично без роботи. Вона співробітниця фірми, яка займається додрукарською підготовкою книг, потім зв'язується з видавництвами та з їхньою допомогою друкує та продає. З цим зараз, ясна річ, не дуже.

Але незважаючи ні на що, Марина не сумує. Вона безкоштовно допомагає Ротарі клубу "Харків Надія", а також пише книгу.

"Я пишу зараз книжку, я вірю, що війна закінчиться. Війна закінчиться нашою перемогою, а нашим дітям потрібні книжки", – переконана харків'янка.

Нині будь-яка допомога важлива. На думку Марини, під час війни люди перейшли на такий рівень життя, коли допомога не монетизується, просто всі допомагають один одному – їжею, морально, вирішенням якихось питань: "Це зараз закон нашого світу – всі всіх підтримують. Вчора дівчина принесла мені парасольку, тому що в мене нема, а в неї дві. Просто так. Раніше таке було б неможливе".

Росія щодня завдає ударів по Харкову – і про нормальний сон, як і забуте відчуття безпеки, поки що можна лише мріяти. Проте місцеві жителі вірять у краще і те, що наша армія впорається з цією ордою. А поки що допомагають і нашим воїнам, і своїм сусідам. Чим можуть.

Публікацію підготовлено в рамках проекту "Ми з України!", ініційованого Національною спілкою журналістів України.