"Війна і мир" Дмитра Ландара: як ветеран почав створювати шедеври у стилі стімпанк

Старий карбюратор. Дірява каструля. Годинник, який давно зупинився... Те, що для більшості з нас є купою мотлоху, у руках майстра може перетворитися на справжній шедевр. Ветеран війни на Донбасі Дмитро Ландар після повернення до мирного життя відкрив у собі талант: створювати приголомшливі годинники і лампи у стилі "стімпанк" і химерних фантастичних риб з металу. І збирається зробити це справою свого життя.

Про війну і мир, перемогу і натхнення, а також те, як творити прекрасне з буденного, Дмитро Ландар розповів OBOZREVATEL.

Війна

Коли почалася війна, киянин Дмитро Ландар, як і багато інших юнаків та чоловіків, пішов до військкомату. І з подивом дізнався: у часи загальної мобілізації, коли на фронт забирали, не зважаючи особливо ні на вік, ні на стан здоров’я – відмовити у призові добровольцеві з чудовою фізичною формою, бажанням захищати батьківщину і досвідом служби у десантних військах можуть через відсутність печатки у військовому квитку.

Тож Дмитро взявся обдзвонювати мобілізаційні штаби добробатів, які на той час масово створювалися. І зрештою таки потрапив до складу новосформованого батальйону МВС "Золоті ворота". Втім, шлях на передову виявився довгим.

- На фронт потрапив тільки у 2015-му. До того – купа формальностей, тяганина, полігони, оформлення документів… Я не один такий був. Хтось не витримав, плюнув, пішов до ЗСУ – у кого нормальні документи були. Я ж цього зробити не міг. Наші хлопці у цей час були на Донбасі, під Луганськом, з оточення виходили, у Щасті стояли… А мене ніби щось не пускало туди – стільки перепон було… Та й потім було кілька випадків, коли я дивом лишився живим. Мабуть, у мене дуже пильний янгол-охоронець.

Обидва найяскравіші випадки, згадує боєць, трапилися з ним в Авдіївці, де його батальйон виконував бойові завдання у 2016 році. Перший – коли під час нічного обстрілу 120 мм міна влучила прямісінько у бліндаж, в якому Дмитро спав після чергувань останні півтора місяці. Це трапилося у час, коли він точно перебував би всередині – якби не кількаденне відрядження, з якого Дмитро мав повертатися вже наступного дня.

А іншого разу він разом з товаришем міг загинути під час обстрілу з гранатометів – коли побратими вийшли надвір покурити, одна з гранат влучила у стіну у двох метрах від них – на рівні людського зросту. Якби чоловіки стояли, а не присіли – для них цей перекур міг стати останнім. Той день Дмитро вважає своїм другим днем народження.

Війна – це інший світ. Там все інакше. Інакше тече час. Інакше вибудовуються пріоритети. Інакше сприймається дійсність.

- Там все інакше. Ти кожен день там живеш у якомусь напрязі. Особливо, якщо підрозділ стоїть у полі – і нема можливості ні виїхати, ні відпочити, ні розслабитися. Ти лягаєш спати – і не знаєш, а чи не прилетить тобі вночі. Чи прокинешся ти зранку… Оце відчуття близькості війни, близькості небезпеки спершу не усвідомлюєш. Потім воно обрушується на тебе з усією гостротою. А потім – воно не притуплюється, ні. Ти просто стаєш більш професійним. Чуєш, звідки вихід. Розумієш, куди летить міна – до тебе чи ні. Ти вивчаєш, коли ворог починає стріляти і що передує обстрілам. В Авдіївці, наприклад, стріляти зазвичай починали о 9 вечора – і крили безперестанку по 6 годин, до 3-ї ночі. Тут в наш бік постріляли, тут вже сусідній ВОП обстрілюють, тут промзону криють… Ми знали, що якщо прилетів бензиновий безпілотник – значить, скоро почнеться обстріл. Міни – це не так страшно. Їх чути. А от САУ – це зовсім інша річ. Бо коли ти чуєш вихід – вона вже прилетіла. У тебе 1-2 секунди. І за цей час ти нічого не встигнеш зробити… Хіба молитися. І ця напруга накопичується, накопичується… Я колись все думав, що то вигадки, що люди повертаються з війни – і починають заїкатися. Тепер знаю: це правда. По 6-8 місяців сидіти під обстрілами – яка психіка це витримає?

Одне з давніх захоплень Дмитра – історія – підготувало його до того, аби реально оцінювати ворога, якому нині протистоїть Україна. І обережно ставитися до бравурних заяв на кшталт "дійдемо до Москви".

- Я ніколи не думав про те, що війна буде недовгою. Коли йшов, думав лише про одне: маємо якось стримати навалу, аби вона не пішла далі. Чесно кажучи, я навіть не вірю в те, що ми можемо зараз відвоювати свої землі. Війна – це дуже дорого. У нашої держави немає таких коштів. І головна складність у війні з Росією – в тому, що вона тут наробить біди, а далі – відкотиться за Урал, кувати зброю. А у нас навіть палива не вистачить, щоб до того Уралу на танках доїхати. Цей "сусід" у нас буде завжди. Хіба перетікатиме з форми у форму, як уже було в історії не раз, коли на руїнах Російської імперії постав СРСР, який, у свою чергу, трансформувався в РФ… І вони будуть і далі роздмухувати у нас локальний конфлікт, щоб виснажувати Україну фінансово, щоб розхитувати країну, роздмухуючи невдоволення в народу. Ми ж можемо тільки їх стримувати. Як Ізраїль.

У 2017-му Дмитро вирішив повернутися до мирного життя. На той момент його підрозділ вже не так активно брав участь в АТО, поступово перебираючи на себе все більше функцій поліцейського підрозділу. Та й війна наче завмерла, остаточно закопавшись в окопи. Хотілося повернутися до родини. Бачити, як росте донька. І будувати мирне життя – тримаючи глибоко в шафі зібраний тривожний рюкзак.

- Я впіймав себе на думці, що не можу дивитися новини. Надто сильно тоді видна різниця між тим, чого я очікував, коли йшов воювати, і тим, що спостерігаю зараз. Бачу перед собою тільки два виходи. Якщо ми воювали за демократію, то у разі, якщо 51% населення хоче жити у Радянському Союзі чи його осучасненій реінкарнації – я мушу скоритися. Або не скоритися і почати громадянську війну, відстоювати своє бачення. Тоді, у 2014-му я думав, що Україна потрібна всім українцям. Зараз бачу, що ні. Що значна частина населення з полегкістю зітхне, коли загинуть всі патріоти. Бо більшість українців, як виявилося, живе холодильником. І я навіть у чомусь їх розумію. Кому потрібен патріотизм, якщо нічим нагодувати дітей?

Я дивлюся на те, що відбувається в державі, в парламенті, в уряді – і ловлю себе на думці, що не знаю, що буде завтра. Піти знову воювати за Україну? Але ж вона самим українцям не потрібна. Вона потрібна тобі, твоїм побратимам, які йшли воювати за неї в 2014-му, йдуть в 2019-му… Тоді, на початку війни, ми всі стояли пліч-о-пліч. У нас були різні політичні погляди, різний життєвий досвід, різні ідеали і різні герої. Але це не заважало. Бо ми воювали за свою землю. За землю, на якій століттями, а то й тисячоліттями жили наші пращури. За землю, на якій житимуть наші діти й онуки. Ми не прийшли сюди звідкись – ми жили тут споконвіків. Це наша земля. І якщо прийшов загарбник – за неї треба воювати. Але, я так розумію, далеко не всім це потрібно. На жаль.

Але у кожного з нас вдома стоїть зібраний рюкзак. І якщо на фронті почнеться двіж – швидше за все, знову піду. Навіть попри те, що бачу, як мало тих, кому це потрібно. Хоча часом і проскакує думка: а може зібрати речі – і поїхати звідси? Якщо вже більшості українців так хочеться жити під москалями, якщо їм не потрібна своя держава…

Читайте: Я ж кров'ю тебе захищав, Україно! Імена та історії воїнів, що загинули на Донбасі у січні

Мир

Чим займатиметься вдома, Дмитро зрозумів ще на Донбасі. Почалося все з того, що в інтернеті він наштовхнувся на новий для себе стиль – стімпанк.

- Я вже вирішив, що буду звільнятися. Восени 2017-го був на ротації у Новгородському (Донецька область – Ред.). Тоді в мене вже була думка почати робити якісь лампи чи щось подібне. Словом, щось майструвати і продавати. І от я сидів в інтернеті і випадково наштовхнувся на прикольну лампу. Вже потім дізнався, що виготовлена вона у стилі стімпанк. Зацікавився, почав вивчати, лазити по сайтах, дивитися – і зрозумів, що теж можу таке робити.

А коли під кінець 2017-го приїхав додому – потихеньку почав робити майстерню у себе в гаражі. Пів року стояв на біржі, отримував сякі-такі гроші – їх вистачало на комуналку, їжу і деяке обладнання. І потроху почав пробувати щось робити

Близько 8 місяців Дмитро перебував у пошуку власного стилю. Почати вирішив з так званої "сантехнічної групи", характерною особливістю якої є використання різних водопровідних труб та сантехнічного приладдя. Але досить швидко відмовився від цієї ідеї: каже, стало просто не цікаво. Хотілося робити щось складне. І зрештою це "щось" було знайдено.

- Почалося все з лампи зі старого карбюратора – на замовлення знайомого. Я її потім удосконалив – і пішов з нею на виставку. Інший знайомий попросив зробити йому рибу у ресторан. Зробив. Мені сподобалося – я зробив ще одну, і з нею теж пішов на виставку… Кожного разу, коли я йшов на виставки – я обов’язково щось продавав. Але якщо коли я ще до війни займався художньою ковкою, виходив на виставки – і потім мені ще довго дзвонили з замовленнями, то тут це не працює. Тут ти щось продаєш тільки коли виставляєшся. І я згодом відмовився від цього. Участь у виставці коштує немалих грошей. І виходить, що ти свою роботу віддаєш просто щоб відбити кошти. Хтось так робить, а я – не хочу.

Довелося майстрові відмовитися і від ідеї робити щось на замовлення.

- Стикнувся з проблемою, що людина щось замовляє, я роблю – а потім починається: "а можна отут переробити? А додайте тут таку детальку, а тут приберіть. А пофарбуйте дощечку в інший колір…". Зрозумів, що не можу так працювати. Я зробив роботу. Подобається – купуйте. Не подобається – не купуйте. Але на замовлення я більше не роблю. Крім, хіба, тієї першої лампи з карбюратора. У мене рука вже "набита", можу робити її відносно швидко – і збільшувати чи зменшувати кількість "наворотів" у ній, виходячи з того, яку суму людина готова заплатити за роботу. Якщо вам дорого – можу прибрати манометри, все інше і залишити карбюратор і сітку. Досі роблю також риб на замовлення – але за умови, що людина довіряє моєму смаку.

Вже два роки Дмитро Ландар шукає способів поєднати творчість з бізнесом. Стверджує: основна складність полягає у тому, що йому не цікаво робити швидкі примітивні роботи. А дозволити собі шедеври, на виготовлення яких йде купа сил, матеріалів і часу, більшість українців собі просто не можуть: дорого.

- У мене був годинник, який я робив 2 місяці. Дуже складна робота. На виготовлення однієї деталі йшов, в середньому, один день. Багато часу пішло також на те, щоб його вигадати. Бувало, по кілька годин сидів і думав, як зробити ту чи іншу детальку, аби вона гармонійно вписувалася у загальний задум… Якщо я виставлю його на продаж, скажімо, за тисячу доларів – в Україні покупця шукатиму до кінця життя. Та й за кордоном такі дорогі речі не так просто продати. Тим більше, що попри всі запевнення влади у європейському курсі України, в нашій державі досі немає PayPal – на відміну від тієї ж Росії. Тож на міжнародні торгові площадки українці можуть виходити тільки через фірми-посередники, які беруть 23%. Хіба за таких умов ми можемо конкурувати з майстрами з інших країн, які платять PayPal 3-7%?

З іншого боку, навіть якщо я продав би цей годинник за тисячу – вийшло би, що за місяць роботи я заробив 500 доларів, працюючи кожного дня і не маючи практично можливості заробляти гроші деінде. Якщо це хобі, можна робити його і півроку, і рік. Тоді – може бути. Але це точно не бізнес.

І при цьому мене не цікавлять якісь мільйонні проекти. Заробіток – не самоціль. Моя мета - заробляти гроші, займаючись творчістю. Мені багато не треба – просто аби вистачало на елементарні потреби і на те, аби закупити ще деяке устаткування. Бо маю купу планів – і знаю, чого мені не вистачає, аби робити дійсно вражаючі речі. Мушу балансувати. Якщо на початку я працював над тим, аби те, що я роблю, було все краще і краще, постійно щось намагався вдосконалити. Зараз я розумію, що можу зробити все, що завгодно. От тільки купити його люди не зможуть. Тому зараз я перебуваю у пошуках того, що я можу робити. Щоб воно було, з одного боку, красиво, оригінально, досить швидко – і з іншого, у доступному ціновому сегменті.

Не так давно тимчасовий вихід було знайдено: Дмитро Ландар почав робити оригінальні кулони у стилі стімпанк. Часу робота над ними забирає небагато, та й ціна – цілком доступна як для хендмейду: від 200 до 500 гривень.

Зароблені на продажу прикрас гроші дають можливість приділяти час і більш серйозним роботам. Втіленню у життя задумів та ідей, яких у Дмитра – більш ніж досить.

Більше робіт Дмитра Ландаря можна побачити тут.