Блог | Вибору "какаяразніца" не має існувати в Україні, інакше все, проти чого ми воюємо, за якийсь час повернеться знову

Було це ще весною 2022. Повз мої вікна щоранку мама водила дівчинку років п'яти до садочка. І щоранку це було дуже драматично, бо дитина туди йти не хотіла.

– Мама, я нє хачю в етат садік!

Увечері драма повторювалась, тільки дівчинка, так само голосно, вимагала завтра не вести "в етат садік. Там всьо на украінском, я нє панімаю!"

Та мама мала залізні нерви й витримку, бо щоразу повторювала, що вони "нє дома, нє в Харькавє. Хто Тєрнополь і здєсь всьо на украінском".

Якось через зайнятість дівчинка та її мама випали з мого поля зору. Але ось минуло кілька місяців і одного вечора я їх побачила й почула знову.

Дівчинка захоплено розповідала мамі українською як вони робили витинанки і вчили пісеньку про волошки.

– А ти папі її заспіваєш? – запитала мама.

– Заспіваю. Набирай тата!

Я згодом довідалася, що тато на війні, а того вечора вони присіли на лавку і дівчинка співала татові про волошки сині-сині, наче небо в Україні.

Я про що? Я про те, що: крапля води камінь точить. Важливо: щоби краплі стали системою і без варіацій. Вибору "какаяразніца" не має існувати в Україні, інакше все, проти чого ми воюємо, за якийсь час повернеться знову.