Блог | Українці хочуть сильної руки, або Чому виборець не прийме канцлера

Чому український виборець не прийме канцлера та парламентську республіку

Відео дня

Напередодні президентських виборів ми знову повертаємося до "старих лозунгів про головне": мова про обмеження повноважень президента та перехід до справжньої парламентської республіки. Подібне українському суспільству пропонувалося не раз. З більш свіжих прикладів – пропозиція "Народного фронту" Петру Порошенку зробити щось подібне і однозначна негативна відповідь президента Порошенка щодо цього. Багато хто пов’язав таку пропозицію з фактичною відсутністю шансів у Арсенія Яценюка самому балотуватися на найвищу посаду і намагання таким чином повернутися до великої політики. Разом із тим, подібна ініціатива тепер зазвучала і від претендента на президентське крісло – Юлії Тимошенко. Ряд експертів вже поспішили навіть вказати на це, як на можливу точку дотику між "Батьківщиною" та "Народним фронтом" у підтримці пані Тимошенко в її кампанії.

Дійсно, логіка в подібній пропозиції є – кожен з президентів закінчував (планово чи достроково) свою каденцію з величезним дисбалансом довіри-недовіри в сторону останньої. За вже усталеною традицією всі президенти у новітній період проходять чотири фази: фаза довіри, яка триває від кількох місяців до пів року, фаза паритету довіри-недовіри, яка триває ще менше, фаза деградації довіри – триває кілька років і демонструє поступове, з деякими коливаннями, однак невпинне зниження довіри до голови держави і його підтримки і нарешті "термінальна" фаза, де баланс недовіра отримує абсолютні величини.

Тож, навіщо нам "цар", який постійно виявляється "поганим", навіщо віддавати такі великі повноваження в руки однієї людини, яка з великою долею вірогідності (поки, як демонструє досвід, зі 100%) втрачає підтримку більшості виборців за перші кілька років?

Довіра, а точніше її відсутність, стає головним аргументом урізання президентських повноважень. Однак ця пропозиція лунає на фоні недовіри до усіх політичних партій – більшість громадян вважають, що нині немає партій, які представляють їхні інтереси і яким вони можуть довіряти*. Більше половини виборців вважають, що Україні не потрібно так багато політичних партій: вистачило б двопартійної системи або 3-5 партій. За систему із понад десятьма партіями – тобто нинішню – виступає лише кілька відсотків громадян.

Більше того, впродовж всієї Незалежності половина громадян виступали і виступають за сильну президентську владу, по типу повноважень президента США. Кількість тих, хто виступає за розподіл повноважень між президентом та прем ’ єр-міністром з 1994 року збільшилася удвічі, однак все одно становить лише 20%. А от кількість прихильників прем ‘ єра, обраного парламентом, який має усю повноту влади, сягає лише 13-15%. Ця тенденція зберігається останні кілька десятиліть і не зазнала особливих змін навіть після кількох майданів та численних розчарувань виборців у президентах.

До того ж, незмінною залишається більшість тих, хто погоджуєтеся з твердженням, що декілька сильних керівників можуть зробити для країни більше, ніж усі закони та дискусії.

Сюди слід додати впевненість громадян, що саме президент, а лише потім уряд та парламент, має підняти економіку, зупинити війну та побороти корупцію.

Читайте: Склянка наполовину повна: що знають жителі Донбасу про децентралізацію

На фоні недовіри до політичних партій та виразного патерналізму, лише кілька відсотків громадян є членами політичних партій. За таких умов та малої уваги до програм партій, їхніх чітких ідеологічних платформ, голосування і досі залишається скоріше харизматичним, аніж раціональним або ціннісним. Тож постать лідера, його особистість, а не програмні засади, досі грає ключову роль. Відтак пропозиція обмежити президентські повноваження, перекласти все на коаліцію на чолі з канцлером може викликати нерозуміння не тільки у більшості громадян, а й у самих прихильників Юлії Тимошенко. Адже для багатьох із них відразу викликають не великі можливості президента, а сама постать, яка обіймає цю посаду. Будучи класичною лідерською партією, побудованою на харизмі своєї голови, цілком зрозуміло, що вона привертає уваги не до програми як такої, а до постаті Тимошенко. І обмеження її можливостей, в разі обрання, не видається виборцю логічним.

З іншого боку, використовуючи вже описані настрої – бажання сильної руки, відповідальної особи-політика, а не різношерсної Верховної Ради, яка і війну повинна зупинити, і економіку підняти – Петро Порошенко може спробувати привернути на свою сторону тих, хто ще вагається. Його послання може бути простим: на відміну від Тимошенко, я не боюся відповідальності і у тяжкі часи брав і готовий брати її на себе. За умови відсутності успіхів в економічному аспекті, відсутності реальних результатів боротьби із корупцією, а не процесу боротьби, така головна теза могла б стати ключової у його кампанії. Поряд із тезою, що війна триває, російська загроза реальна і обезголовлювати державу в такий період – не можна.

* Тутідалі дані моніторингу Інституту соціології НАН України

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...