Відео дня
Українського письменника росіянам видали односельці: що відомо про загибель Володимира Вакуленка
У Харкові поховали 49-річного українського письменника Володимира Вакуленка. Кілька місяців після того, як окупанти викрали чоловіка, про його долю нічого не було відомо. Знайшли тіло чоловіка у братській могилі під Ізюмом під номером 319. Мама загиблого каже, що її сина росіянам здали односельці.
Докладніше про це читайте у матеріалі OBOZREVATEL.
"Чекатиму на своїх"
Володимир Вакуленко після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну вирішив нікуди не їхати із рідного села Капитолівка на Харківщині. Він так і сказав своїм рідним: "Я залишусь тут і чекатиму своїх". Тоді він думав, що війна швидко скінчиться.
Мама письменника Олена Ігнатенко розповідає, що сина вмовляли залишити село. Тут добре відома була його проукраїнська позиція. Він завжди виступав за українську мову і не міг терпіти російське телебачення.
Рідні відчували, що Володю здадуть ворогові, так воно й сталося.
Волонтерив разом із сином
Спочатку Володимир Вакуленко займався волонтерством. Він збирав гроші через свою сторінку у Facebook, закуповував цигарки, ліки, продукти для українців, які стояли на блокпостах та служили у теробороні.
Щоб передати посилки, вони разом зі своїм 14-річним сином Віталіком ходили до блокпостів по 5-10 км пішки, жодної машини у них не було.
Віталік – особлива дитина, у нього складна форма аутизму, хлопчик не розмовляє. Але батько завжди міг порозумітися із сином і все вони робили разом. Навіть на сторінці Вакуленка у Facebook складно знайти фото, де б не було сина поряд.
Востаннє на блокпости Володимир із сином сходили 3 березня, а вже 7 числа до Капитолівки увійшли російські війська. Саме село дуже обстрілювали, російська авіація бомбила територію. Зникли вода, газ та світло, люди змушені були жити у підвалах.
Володя жив у будинку разом зі своїм літнім батьком, вони зробили у дворі великий таган (обруч на ніжках, на якому в казані готують їжу. – Ред.). А біля будинку стояв російський блокпост та БТР.
Щоденник закопав під вишнею
Вперше до Вакуленка окупанти прийшли 22 березня. Запитували у батька: "Де тут ваш націоналіст?" Володю забрали разом із сином та відвезли. Надвечір вони повернулися додому.
Наступного дня письменник взяв свій щоденник, який вів із 24 лютого, загорнув його у целофановий пакет і разом із батьком закопав під вишнею. Батькові він так і сказав, що якщо з ним щось трапиться, то після того, як у село прийдуть ЗСУ, викопати і передати.
І як у воду дивився – вже наступного дня за ним прийшли, забрали в чому був – у капцях та старому светрі. Більше живим його ніхто не бачив.
"Я точно знаю, хто з місцевих жителів видав мого сина. Зараз цього чоловіка в селі немає, кудись поїхав. Але не лише він був стукачем. Тижнів через два-три після того, як Володю відвели, до будинку знову прийшли двоє військових. Їх привів вже інший житель села, вони теж хотіли забрати мого сина. Де зараз цей зрадник, я теж не знаю", – розповідає мама письменника.
Нині щоденник письменника знаходиться у Харківському літературному музеї.
Могила за номером 319
Мама Олена Ігнатенко, її чоловік (вітчим Володимира) Василь Ігнатенко, а також рідний батько письменника довгий час шукали Володю. Їздили та писали в різні окупаційні "інстанції" – "прокуратуру", "міліцію", "комендатуру". Але щоразу їм відповідали, що жодної інформації немає.
Іноді доходили чутки, що Володя нібито десь у Бєлгороді, там його можуть судити.
Проте тіло українського письменника рідні знайшли лише восени після визволення Ізюма, в одному із братських поховань. Спершу не знали, що це він. Проте експертиза підтвердила, що це останки 49-річного Володимира Вакуленка.
Як з'ясувала родина, тіло Володимира ще у травні підібрали волонтери, які збирали загиблих на вулицях. Він лежав неподалік від техніки росіян, що палала. Потім його поховали разом із іншими у лісі під номером 319.
Армія відплатила інвалідністю
Володимир Вакуленко прожив коротке, але складне життя. Як розповідає його мати, писати вірші він почав ще в середній школі. "Спочатку чотиривірші, потім більші вірші. Писав про природу. Він любив зачитувати мені свої твори, щоб я висловила свою думку. Я робила зауваження, він виправляв", – каже Олена.
Після школи Володя не пішов навчатись далі, казав, що все одно його заберуть до армії. Закінчив училище на кухаря, працював у лікарні.
"Він міг взагалі не йти до армії, у нього був компресійний перелом хребта. Але патріотизм і борг батьківщині у нього проявилися дуже рано. Він сам пішов у військкомат і попросився до армії. А армія потім йому за це відплатила", – зітхає мама.
Були 90-ті роки, служив Вакуленко у Полтавській області. Вже коли служба сина добігала кінця, серце матері відчуло недобре. Олена приїхала до частини і побачила, що син сильно побитий і перебуває у лазареті.
"Величезне розпухле вухо, яке вони обробляли перекисом. Я відразу ж забрала його і перевела до цивільної лікарні. Там йому зробили операцію, але після цього він погано чув на одне вухо. Його не раз били в армії, і на цьому тлі в нього була сильна депресія", – розповідає мама.
З армії Володимир повернувся інвалідом.
Писав для дітей
Але Володя продовжував писати вірші, поеми. Щоправда, хлопця із села тоді ніхто не друкував. Пізніше вже з другою дружиною Ірою Новицькою він переїхав жити на Львівщину, там почав писати прозу. Перший свій альманах вони надрукували практично власним коштом, він називався "Ізюмська гора".
Коли у подружжя народився син Віталік, Володя почав писати дитячі книжки – вірші, казки. І це в нього виходило найкраще. Ймовірно, тісне спілкування із сином підштовхнуло його до цього. Він писав і для сліпих дітей.
Багато виступав, їздив до дитячих таборів, інтернатів, брав участь у конференціях. Вакуленко – автор понад десяти дитячих книжок, прозаїк, перекладач, лауреат літературних премій.
Серед його творів – "Татусева книга", "Інфаркт для ґурманів. Щоденник вар'ята", "Святославова Сварґа", "Три засніжені історії". А також серія книг проєкту "Зірки на долонях", створена для дітей з важкими порушеннями зору (рельєфно-крапковим шрифтом і звичайним шрифтом для людей з вадами зору).
Вакуленко був і учасником Майдану, його поранили 18 лютого 2014 року у Маріїнському парку тітушки.
Олена Макарчук, письменниця та перекладачка із Сум, познайомилася з Вакуленком у листопаді 2018 року. "Тоді мені зателефонував знайомий і сказав, що до Сум приїжджає одна людина із сином, їм треба десь переночувати. У мене три кімнати, одну з них я здаю творчим людям. Так ми познайомилися з Володимиром", – каже Макарчук.
Тоді Вакуленко приїхав на презентацію своєї поетичної книги, заразом подивився місто, поспілкувався з людьми. Через три дні він із Віталіком поїхали, але часто дзвонив, ділився своїми творчими планами.
"Якщо він дзвонив, то розмова була на дві години мінімум. Він мав просто фонтан ідей, здавалося, що він ніколи не спить, весь час працює", – каже Олена.
Вона зазначає, що Володимир був непримиримий до російської мови та дуже поважав тих письменників, які переходили у своїй творчості на українську мову.
"У нас був спільний проєкт, ми перекладали білоруську поезію українською мовою. Тоді йшов 2020 рік, у Білорусі були протести, і Володимир дуже вірив у Білорусь. Потім була книга "Білоруські казки". Там є казки про зубрика, про мишку, яка їла картоплю, про бегемота, який любив балерину. Деякі казки перекладав Володя, деякі – я. Також ця книжка серед тих, які він підготував для дітей з проблемами зору шрифтом Брайля", – продовжує Олена.
Востаннє Володя виходив на зв'язок 1 березня. Тоді він написав: "Ліно, що у вас? Хвилюємося. З грошима як?" У своїй Капитолівці він переймався іншими людьми. Після цього зателефонував. А вже у квітні Олена прочитала на сторінці його колишньої дружини Ірини, що він зник.
Поховали письменника не в рідному селі, а у Харкові. Його мама вважає, що через те, що жителі села видали її сина ворогові, Капитолівка не варта того, щоб її син лежав там.