Блог | Цей російський тюрко-фіно-угорський світ
Залишається історичним скелетом етнічне походження росіян. Зараз вже точно відомо, що перші слов’янські племена на території сучасної Росії з’являються лише у середині 8-го ст. Вони приходять з північної (кривичі та словене) та східної Польщі (в’ятичі та радимичі) на території де багато століть проживали фіно-угорські та балтські племена.
Отже, первинну основу етногенезу сучасних росіян створили слов’янські племена, що прийшли з Польщі – кривичі (Псков, Смоленськ), словене (Новгород), в’ятичі (регіон Москви-ріки та південніше) та частково радимичі (невеликий ареал на межі Смоленської та Брянської областей), які змішалися з частиною балтських племен (їх прямі потомки литовці та латиші) та багатьма фіно-уграми, які були автохтонними на сучасній європейській частині РФ. Таким чином, кривичі та радимичі змішалися з балтами, а словене та в’ятичі з фіно-уграми (меря, весь, мокша і т.д.).
Ось власне перший етнічний субстрат росіян, який вже в 11 ст. називав себе "русскими", тобто народом, що проживав на теренах великої держави – Русь з центром в Києві. При цьому треба розуміти, що титульним народом Русі були руси, яким "русские" платили данину. До русів відносяться племена полян (Київщина), сіверян (Чернігівщина, Сумщина, частково Полтавщина, південь Брянської області та майже вся Курська обл.), деревлян (Житомирщина), волинян (Волинська та Рівненська обл.), уличів (спочатку проживали на Черкащині і трохи північніше та південніше, а потім переселились на середню течію Буга – Вінниччина), білих хорватів (верхня течія Дністра – Чернівецька, Тернопільська, Львівська, Івано-Франківська обл.), тиверців (сучасні Одещина та Молдова), дреговичів (це частина волинян, що переселилася на південь сучасної Білорусі).
Руси були споконвічні слов’яни, які проживали століттями на своїх територіях. Вони прямі потомки перших слов’янських об’єднань в історії слов’янства – склавинів та антів, тобто з 4- го ст. н.е. Поляни, деревляни, волиняни та білі хорвати відносилися до склавинів, а уличі, тиверці, сіверяни є потомками антів. При цьому склавини взяли активну участь у переселенні слов’ян до Чехії, Словаччини наприкінці 5 ст., а анти слов’янізували Балкани в 6-му початку 7 ст. У 18-19 ст. руси у своїй більшості переходять на назву українці.
Цікаво, що в Київському, Чернігівському, Переяславському князівствах місцеве населення Пскова, Новгорода, Смоленська, Суздалі, Твері ніколи не називали навіть "русскими". Це самоназва. А от коли з Пскова, Новгорода чи Смоленська хтось їхав до Києва, Чернігова чи Переяслава, то говорив, що їде на Русь.
В принципі територія Володимиро-Суздальського князівства та регіону річки Москви стали первісною територією формування самобутніх росіян. Це в’ятичі, які змішалися з місцевими фіно-уграми - меря та мокшею. Там сформувався свій культурний менталітет, що сильно різнився з культурою життя автохтонних слов’ян Київського, Чернігово-Сіверського, Переяславського та Галицько-Волинського князівств. Київський князь ледь розумів слов’янську мову в’ятичів, бо вони не були потомками ні антів, ні склавинів.
Треба пам’ятати, що сини Великих князів Київських правили в усіх регіонах Русі. Від’їжджаючи на князювання вони брали з собою з Києва та Чернігова військову дружину, священників та деяких бояр. Тому, коли В.Путін в Москві заявляє, що в 11 ст. на Русі говорили всі однією мовою, то це майже вірно. Вся політична еліта Русі, що проживала в Смоленську, Пскові, Суздалі, Твері говорила мовою Києва, як фактично державо утворюючого міста. Але місцеве населення – представники широких народних мас говорили своєю мовою, що значно відрізнялася, і були носіями своїх культурних традицій. Наприклад, у жодного слов’янського народу нема бань, це традиція фіно-угрів, що завжди проживали північніше і східніше, де клімат був значно холоднішим. До традиції фіно-угрів також відноситься кокошник та косоворотка та музичний інструмент балалайка. Все це слов’яни з Польщі, які прийшли на нові території сучасної Росії, перейняли у місцевого населення.
Коли у 1240 р монголо-татари знищили Київ як політичний центр Русі, дотік князівської крові з Києва, як і будь-які зв’язки з Суздалю, Смоленськом, Москвою (заснована в 1147р.), що майже на 700 років молодша за Київ (заснований в 482 р.), припиняються. Поступово політична еліта поповнюється виключно вихідцями з місцевого населення, яке говорило своєю мовою та мало інші культурні традиції, що поступово стають панівними. Після навали монголо-татар, території, на яких проживали руси, стають частиною Великого князівства Литовського, де їх мова стає однією з державних, тоді як землі, населені русскими стають васалами Золотої Орди. Відтоді руси та русские розвиваються ще більш відокремлено. Треба визнати, що до етногенезу русів приєдналися залишки тюркомовних печенігів та половців. А от в другій половині 16 ст. Велике Московське князівство захоплює величезні простори колишньої Золотої Орди – Казанське, Астраханське та Сибірське князівства та території Великої та Ногайської орди. Це настільки значні території, які з часом були русифіковані, що часто європейські мапи Московську державу називають Великою Тартарією. Тому не дивно, що річку Волгу, де в нижній та середній течії завжди проживало тюркомовне населення, а у її верхів’ях фіно-угорське, в нових піснях називають "Волга – русская река". Отже, величезний тюркський компонент доповнив етногенез сучасних росіян, які мають одне з найменших слов’янських корінь серед більшості слов’янських народів, особливо українцями та поляками, які є автохтонними слов’янами.
З русами-українцями, росіян поєднують лише сіверяни, що жили на півдні Брянської області та Курщині та трохи раніше - предки сіверян – анти, які у невеликій кількості переселилися до річки Ками. Ну і, звісно, залишки київських князівських родин та військових дружин, що переселилися до нового місця проживання, як і постійні протягом століть міграції українського населення до Центрального чорноземного району, Кубані, Сибіру та Далекого Сходу та окремі політичні міграції до Москви-Петербургу, остання з яких була після втечі з України В.Януковича.
