Блог | Країна стікає кров’ю, а українці продовжують цілувати руки московським попам

Скільки ще українців має померти, щоб українчики нарешті перестали цілувати руки московським попам?

Я питаю це без особливого бажання когось переконувати, бо, здається, тут уже давно не про аргументи, не про документи, не про канони і навіть не про віру, а про якусь хворобливу звичку стояти на колінах перед тими, хто десятиліттями привчав українця бути меншовартісним у власній країні.

Ви вчора в Драчинському монастирі цілували руку не просто архієрею, не просто людині в рясі, не просто "духовному отцю", як вам зручно себе заспокоювати.

Ви цілували руку митрополиту, який у 2015 році демонстративно не встав під час вшанування пам’яті героїв АТО.

Ви цілували руку людині, яка закінчила московську духовну семінарію, має російське громадянство, отримувала російські державні нагороди, перебуває під українськими санкціями і, за даними української розвідки, є наближеною до патріарха кіріла, тобто до людини, яка благословляє війну проти України не метафорично, а цілком буквально.

І після цього ви ще маєте нахабство говорити про "розкол", про "гоніння на церкву", про "не чіпайте віру"?

Ні, дорогі мої. Віру тут якраз чіпають не ті, хто говорить правду. Віру чіпають ті, хто під виглядом смирення роками тримав українців у духовному підвалі московської імперії, де головна чеснота - мовчати, терпіти і цілувати руку тому, хто завтра благословить ракету на твій будинок.

Мені не цікаво сперечатися з людьми, які плутають Христа з московським патріархатом, бо Христос ніколи не вимагав від людини цілувати руку представнику імперії, яка прийшла її вбивати.

Мені цікаво інше.

Скільки ще має бути похоронів?

Скільки ще має бути вдовиних очей, дитячих могил, ампутованих тіл, спалених міст, зґвалтованих жінок, зниклих безвісти, катівень і братських могил, щоб до частини наших людей нарешті дійшло, що московська церква в Україні - це не про молитву, а про владу, підкорення і право імперії заходити в українську душу без стуку?

Бо коли ти цілуєш руку людині, пов’язаній із тими, хто благословляє вбивць, то не треба потім розповідати, що ти "просто віруючий".

Ти робиш політичний вибір.

Можливо, сам того не розуміючи.

Можливо, ховаючись за бабусиною традицією, церковнослов’янським співом і страхом перед "новою церквою".

Але вибір від цього не перестає бути вибором.

І найгірше в цій історії навіть не те, що московські попи роблять свою роботу. Вони її робили завжди. Найгірше те, що в країні, яка стікає кров’ю через російську війну, досі знаходяться українці, готові добровільно ставати на коліна перед символами цієї самої імперії.

Потім вони підуть додому, увімкнуть новини, поплачуть над черговим прильотом, напишуть "Господи, збережи Україну" і знову скажуть, що церква тут ні до чого.

Ні, має.

І ще як має.

Бо не можна одночасно молитися за Україну і цілувати руки тим, хто все життя служив системі, для якої України не мало існувати.

Колись нам доведеться чесно сказати собі дуже неприємну річ: Москва тримається в Україні не тільки танками, ракетами і агентурою.

Вона тримається ще й нашою звичкою вклонятися тим, хто нас зневажає.