Що насправді відбувалося в ніч прийняття Конституції, чому Левко Лук'яненко критикував її та як війна забрала його онука. Інтерв'ю з вдовою політика

28 червня Україна відзначає День Конституції. Одним із тих, хто працював над його ухваленням у легендарну "конституційну ніч" 1996 року, був Левко Лук'яненко – Герой України, автор Акта проголошення незалежності України, багаторічний політв'язень радянських таборів, дисидент і народний депутат кількох скликань.

Напередодні Дня Конституції OBOZ.UA поспілкувався з вдовою Левка Лук'яненка – Надією Лук'яненко. Вона прожила поруч із ним 28 років, була його найближчою соратницею. У інтерв'ю пані Надія згадала їхню історію кохання, життя поруч із людиною, яка майже три десятиліття провела в радянських таборах, розповіла про драматичні події "конституційної ночі", сімейні традиції, а також поділилася особистим болем – її онук Антон загинув, захищаючи Україну від російських окупантів.

– Пані Надіє, наше інтерв’ю вийде в неділю, коли вся країна святкуватиме День Конституції, яка була прийнята 30 років тому. Ваш чоловік був одним із тих, хто працював над Основним Законом України та брав участь у його ухваленні в історичну ніч 28 червня 1996 року. Що він вам розповідав про ті часи?

– Насправді шлях до Конституції розпочався ще з проголошення незалежності України. Держава вже стала незалежною, українці підтвердили це своїм голосуванням на референдумі. Але Основний Закон залишався радянським. До нього постійно вносили зміни, додавали нові статті, але він вже не відповідав новій демократичній Україні. Левко Григорович дуже багато працював над Конституцією. Пам'ятаю, у нього був звичайний зошит, який він розділив навпіл (ще донедавна був в мене, а потім передала в один музей), там він власноруч переписував практично кожну статтю. Не просто робив позначки – заново формулював положення, думав над кожним словом. Я навіть не знаю, чи багато теперішніх депутатів так працюють. Причому він не мав команди помічників, усе робив сам.

Розповідав, що ухвалення Конституції давалося надзвичайно важко. За його словами, далеко не всі політичні сили хотіли якнайшвидше прийняти Основний Закон. Опір був і серед комуністів, і серед соціалістів, та навіть частина депутатів із демократичного табору мала застереження. Лук'яненко пояснював це просто: Конституція – це ж уже оформлення держави, а це влаштовувало не всіх.

Коли настав вирішальний момент, депутати майже 24 години не виходили із сесійної зали. Відомо, що це була так звана "конституційна ніч" – шукали компроміси, голосували за статті. Левко Григорович розповідав, що тоді в парламенті була дуже напружена атмосфера. Президент Леонід Кучма вже оголосив про намір винести проєкт Конституції на всеукраїнський референдум. Депутати розуміли: якщо ВР не ухвалить закон самостійно, це може кардинально змінити весь конституційний процес. Левко Григорович казав, що це була виснажлива, але водночас історична ніч. А коли Конституцію нарешті ухвалили, депутатам дали тиждень відпочинку. Лише після цього вони змогли роз'їхатися по домівках.

Водночас Левко Григорович не приховував, що не всім у прийнятій Конституції був задоволений. Казав, що документ ухвалювали в надзвичайно складних умовах і поспіхом, тому деякі речі залишилися недопрацьованими. Найбільше його непокоїла стаття 15 Конституції, яка проголошує, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Він завжди говорив, що кожна незалежна держава повинна мати власну державницьку ідею, яка об'єднує народ. Казав, що після розпаду Радянського Союзу ми правильно відмовилися від комуністичної ідеології, але водночас так і не сформували власної. Через це в Україні ще довго співіснували радянські, російські й українські погляди, а це, на його думку, послаблювало державу та робило її вразливою до зовнішнього впливу.

– Разом з Левком Григоровичем ви прожили 28 років. Цікаво, що ваша історія кохання почалася вже у зрілому віці. Як ви познайомилися?

– Ми познайомилися в 1989 році. Мені було 47 років, а Левкові Григоровичу – 62. Познайомилися, коли він балотувався до Верховної Ради від нашого округу в Івано-Франківську. Тоді я була секретарем обласної організації Української Гельсінської спілки, яку він очолював. Народилася на Західній Україні й добре знала нашу історію. У моїй родині багато людей постраждали від радянських репресій. Рідного брата мого батька, який був і моїм хрещеним, убили енкаведисти. Тому боротьба за незалежність України була для мене особистою справою. На той час працювала начальницею експериментального цеху Івано-Франківського швейного об’єднання. Це був важливий підрозділ підприємства, де працювали конструктори, технологи й майстри, які створювали нові моделі жіночого та дитячого одягу. У нас був чудовий колектив. Діти вже виросли: старша донька Люба навчалася в Москві, а Ірина – в Києві, в театральному інституті мені Карпенка-Карого. З їхнім батьком ми на той час уже розлучилися.

Коли Левко Григорович приїхав до Івано-Франківська, ми почали працювати разом. Пізніше я стала депутаткою міської ради, тому добре розуміла, чим живе громадська й політична діяльність, і могла бути йому корисною. Він бачив мою активність, уміння організовувати роботу. З часом почав запрошувати до Києва, бо мав дуже багато справ і потребував помічника. Спочатку працювала поруч із ним як секретар, а згодом це партнерство переросло в особисте: стала його дружиною.

Пам’ятаю, приїхала якось до Києва на ярмарок – вибирати фурнітуру для нашого швейного об’єднання. І поки була в столиці, вирішила заїхати до Левка Григоровича, як до нашого депутата. Привезла якісь документи, обговорювали справи, ситуацію в області. Здається, він навіть машину по мене прислав. Сидимо в нього вдома, розмовляємо, і тут приходить журналіст із газети. Почав ставити запитання, а потім показує на мене і питає: "А це хто?". І Левко Григорович абсолютно спокійно: "Це моя дружина". Я аж розгубилася. Ми тоді ще не були парою, стосунків між нами не було. Але що мала сказати? Заперечувати не було як: я в нього вдома, журналіст дивиться, а Левко Григорович говорить це так упевнено, ніби все вирішено. Тож промовчала.

Через кілька днів приходжу на роботу, а мене кличуть дівчата з цеху: "Надю, йди сюди, подивися!". Показують газету. А там – фотографія: я і Левко Григорович. І підписано, що я його дружина. Ось так несподівано мене "видали заміж" ще до того, як це сталося насправді. У нас тоді були лише телефонні розмови та ділові зустрічі. Коли я приїжджала до Києва, бачилися, обговорювали роботу. Левко Григорович часто просив щось передати з Івано-Франківська. Наші стосунки були суто робочими. Але після тієї газетної публікації чутки Івано-Франківськом розлетілися швидко. Люди почали обговорювати, будувати здогадки.

А далі все сталося ніби само собою. Наприкінці червня я пішла у планову відпустку і поїхала до Києва. Там, у Біличах, жила моя донька Ірина. Вона ще навчалася, була заміжня й уже мала маленьку дитину. Звісно, мені хотілося побути з нею. Я зупинилася в доньки, а вже перебуваючи в Києві, час від часу зустрічалася з Левком Григоровичем. Спершу це були звичайні розмови, прогулянки, спілкування. І якось непомітно ці зустрічі стали чимось більшим.

– А яким ваш чоловік був у побуті? Господарем чи людиною, повністю зануреною в роботу?

– Насправді він поєднував у собі і те, й інше. Виріс у селі, а сільські хлопці вміють усе. Між людьми, які виросли в місті, і тими, хто виріс на землі, є велика різниця. У селі треба і господарство доглянути, і худобу, і город, і хату полагодити. Тому він умів практично все: і будувати, і ремонтувати, і працювати на землі. Але його життя складалося непросто. Навіть після повернення із заслання радянська влада продовжувала його обмежувати. Наприклад, йому не дозволяли жити ближче ніж за 100 кілометрів від Києва.

Він намагався купити житло у різних місцях, але щойно ставало відомо, що воно призначене для Лук'яненка, одразу втручався КДБ. До господарів приходили, тиснули на них, і угоди зривалися. Так було, зокрема, в Ніжині. Лише почули, що будинок купує Лук'яненко, як одразу почалися проблеми, і продаж скасували.

Зрештою будинок у Хотові вдалося придбати через підставну особу. Одна жінка оформила купівлю на себе, і ніхто не знав, що насправді хата призначена для Левка Григоровича. Але коли всі документи вже були оформлені й він приїхав туди жити, КДБ швидко про все дізналося. Тоді викликали голову сільської ради, де оформлялася нотаріальна угода, та колишнього власника будинку. Господареві пропонували заплатити вдвічі більше, аби він скасував угоду. Але той виявився принциповою людиною: "Ні, так я не можу". Тим часом секретарку сільської ради, яка оформляла документи, звільнили з роботи. У ті часи це було серйозним покаранням, адже знайти нову роботу було непросто. Так через Левка Григоровича під удар потрапляли ті, хто просто допомагав йому оформити житло. Але, попри всі перешкоди, будинок у Хотові залишився за ним. Саме туди згодом приїхала і я.

То був дуже скромний будинок – типовий радгоспний, одноповерховий. Дерев'яні вікна, старі, перекошені, такі, як колись ставили в колгоспних будинках. Коли я вперше побачила цей будинок, була трохи вражена. Деякі вікна були навіть заклеєні газетами, усередині все було дуже скромно. Я казала Левкові Григоровичу: "Давайте вам допоможу, треба ж потроху все впорядковувати". А він лише відповідав: "Так, зробимо, буде". У хаті майже не було меблів. Пам'ятаю, в одній кімнаті лежав просто матрац. Ліжко було в іншій кімнаті, там він і спав. Було видно, що людина весь час живе роботою. Побут його тоді майже не цікавив.

Та водночас він був дуже уважним. Одного разу я приїхала до Києва у відрядження і, як завжди, заїхала до нього з документами з Івано-Франківська. Зайшла в будинок і помітила, що підлога аж блищить. Кажу: "А хто це підлогу помив?" А він: "Я. Знав, що ви маєте прийти". Ми тоді ще довго були на "ви". Взагалі дуже довго придивлялися одне до одного, багато спілкувалися, але все було стримано й делікатно. А потім настав той переломний момент. Я приїхала до Києва у відпустку, а він раптом потрапив до лікарні. Викликав швидку, його госпіталізували. Пам'ятаю, він питає: "Ви ж не поїдете?". Я відповіла: "Не знаю, мабуть, поїду. Ще повернуся". А він каже: "Ні". Таке було коротке, але дуже промовисте спілкування. І врешті я не поїхала. У Франківську тоді пошуміли з цього приводу, але з часом усе вщухло. Люди перестали обговорювати, а ми зажили своїм життям.

У нас була дружна сім'я, майже не сварилися. Нам справді було добре разом. Ми з Левком Григоровичем дуже добре розуміли одне одного. Були, як то кажуть, на одній хвилі. Я читала його спогади, де він писав і про свій перший шлюб. Там були певні труднощі, бо дружина, теж Надія, хотіла насамперед звичайного сімейного життя. А Левко Григорович жив громадською діяльністю, Україною. Я ж до такого життя була готова. Мені була близька його справа, я допомагала йому в роботі. Пам'ятаю, якось кажу: "Може, купимо швейну машинку? Треба ж фіранки пошити, щось для дому зробити". А він: "Ні-ні. Факс, друкарська машинка – оце твої інструменти. А якщо треба щось пошити – тут є швейна майстерня, підеш, замовиш, заплатиш, і все зроблять". Для нього завжди на першому місці була справа.

– Ви ж самі чудово шили?

– Так. Я закінчила Львівський технікум легкої промисловості. Та й шити мене навчив батько. Він був кравцем у нашому селі. Взагалі в нашій родині дуже шанували освіту і книжки. Попри те, що тато був простим сільським кравцем, вдома – велика бібліотека. На стінах висіли портрети Шевченка та Франка. Ми багато читали. Я змалку любила літературу, добре знала українську поезію, могла напам'ять цитувати чимало творів Шевченка, знала мало не половину "Кобзаря". Пам'ятаю, як після недільної служби в церкві тато збирав нас, дітей, перевіряв, що ми прочитали, що запам'ятали. Стежив, щоб ми знали історію, літературу, розуміли, ким ми є. Мабуть, саме тому мені були близькі й погляди Левка Григоровича. Ми виросли в різних родинах, але нас однаково виховали в повазі до України, її історії та культури.

Я дуже любила книжки. Навіть мріяла вступити до педучилища чи інституту, але тоді були інші часи. Це був 1959 рік, сільську молодь не дуже охоче відпускали на навчання, паспорти не давали. Батьки вирішили, що мені треба здобути практичну професію, тому я вступила до Львівського технікуму легкої промисловості. Після його закінчення продовжувала навчатися, здобула ще одну освіту. Хоч вона й не була безпосередньо пов'язана з моєю спеціальністю, але дала мені хорошу загальну підготовку. Усе життя я працювала на інженерних і керівних посадах. А коли переїхала до Києва і стала помічницею Левка Григоровича, моє життя змінилося кардинально.

Щодня йому надходили десятки листів від людей з усієї України. Ми працювали практично без вихідних. Це були 90-ті роки – складний час. Одні писали слова підтримки, інші просили допомоги, треті – претензії чи критику. Усі чекали відповідей, усі хотіли бути почутими. Ми намагалися реагувати на кожне звернення. Я допомагала Левкові Григоровичу вести листування, розбирати кореспонденцію, готувати відповіді. До цієї роботи долучалася навіть молодша донька, бо самотужки впоратися з таким потоком листів було неможливо.

– Я читала, що на день народження Левка Григоровича у вас могло збиратися по 70-80 гостей. І всі приготування були на вас?

– Левко Григорович допомагав – міг привезти продукти, щось занести, щось підготувати. Але основна організація, звісно, була на мені. Бувало, що я від ранку до вечора крутилася на кухні. Інколи навіть не встигала як слід присісти чи поїсти. Люди починали приходити ще зранку, одні йшли, інші приходили. Так тривало до самого вечора. І так було не лише на дні народження. Наша хата взагалі завжди була відкрита для гостей.

Ми одружилися 1 вересня 1990 року, і відтоді через цей дім пройшли сотні, якщо не тисячі людей. Це були дуже цікаві особистості: політики, економісти, вчителі, письменники, науковці, громадські діячі. Левко Григорович мав дивовижну рису – він умів знайти спільну мову з кожним. Його слухали, поважали. А в побуті він був напрочуд вправним господарем. У 90-ті роки багато чого просто неможливо було купити. Пам'ятаю, якось потрібна була сковорідка, а знайти її було ніде. Кажу: "Що ж будемо робити?" А він відповідає: "Не хвилюйся, я зараз склепаю". Знайшов метал, власноруч виготовив сковорідку, і вона служила нам дуже довго. Я потім навіть не хотіла її викидати, коли вже з'явився інший посуд. Він умів практично все: міг полагодити замок, провести електрику, відремонтувати щось у будинку, зробити необхідну річ своїми руками.

– Під час одного із заслань Левко Григорович працював електриком – згадував про це в одній зі своїх книг.

– Так, дечого життя його навчило вже в ув'язненні. Електрикою до арешту практично не займався, він же закінчив університет імені Ломоносова у Москві, був юристом. Але в таборах люди допомагали одне одному виживати й опановувати різні професії. Там він познайомився з чоловіком із Чернігівщини, який працював електриком. Той запропонував: "Давай я тебе навчу, це завжди знадобиться". Так Левко Григорович освоїв цю справу. Згодом він уже сам виконував електромонтажні роботи, розбирався в проводці, міг знайти несправність і полагодити її. Вдома часто все ремонтував власноруч. Бувало, дивлюся – знову щось із проводами возиться. Кажу: "Та не мучся, що ти там тулиш докупи – давай викличемо майстра або купимо нову деталь". А він лише відмахувався: "Я сам усе зроблю".

– У Левка Григоровича не було своїх дітей, ваші доньки стали для нього рідними. А згодом він став гарним дідусем для онуків. Ви розповідали в інтерв’ю, що вони, телефонуючи, насамперед запитували не про вас, а про нього: "Як дідусь? Що в нього болить? Куди він пішов?".

– Він дуже їх любив. Мені хотілося, щоб вони були обережні, щоб нічого не наробили. А Левко Григорович завжди вмів знайти до них підхід. Пам'ятаю один кумедний випадок. Це було на Новий рік. У будинку були онуки – то Ганнуся Іри, то Любині хлопці приїжджали на канікули. Діти бігали по хаті з бенгальськими вогнями. І раптом одна розпечена паличка впала на пластмасовий телефон. Телефон почав плавитися. Я, звісно, злякалася: "Хлопці, що ви наробили?!" А Левко Григорович лише посміхнувся. Подивився на дітей і каже: "Та я ще не таке в дитинстві виробляв, нехай бабця не кричить".

І почав розповідати: "Коли був таким, як ви, ми знайшли десь гранату. Я кинув її в пічку, вона вибухнула, і тоді від мами мені добре дісталося". Потім повернувся до онуків: "Нічого страшного не сталося. Ідіть собі, бо зараз бабуся буде кричати". Ми жили однією великою, дружною родиною. Разом святкували Новий рік, Великдень, дні народження – мої, Левка Григоровича, дітей, онуків. У нас була традиція збиратися всім разом. Це були дуже теплі сімейні зустрічі.

– А як склалося життя ваших доньок? Вони зараз поруч із вами?

– Доля розвела нас по різних країнах. Старша донька Люба вже близько десяти років живе в Америці. Один її син зараз із нею, а двоє залишилися в Україні. Ірина теж зараз живе не в Україні. Її син навчається в Англії, а донька теж закінчила театральний виш, стала режисеркою й працює в Україні. У кожного тепер своє життя, свої турботи, свої радощі. Але, незважаючи на відстані, ми залишаємося близькими. Постійно телефонуємо одне одному, підтримуємо зв'язок і, коли випадає можливість, збираємося.

– Ви зараз мешкаєте сама?

– Так. Мені 83 роки. Виглядаю молодше? Дякувати, мабуть, треба генетиці – моїм батькам. Уже вісім років живу одна без Левка Григоровича. Але, знаєте, в селі набагато легше, ніж у місті. Я тут уже 35 років, усіх знаю, маю добрих сусідів. Є наша церковна громада, ми спілкуємося, підтримуємо одне одного. Тому не можу сказати, що мені самотньо. Ні, усе добре. Рідні приїжджають, навідують мене.

Та й сама не сиджу без діл. І траву кошу в саду, і город обробляю – він зараз невеликий. Колись у нас було господарство – садили чимало картоплі, зараз менше: десь 15–20 кущів. Ростуть цибуля, часник, петрушка, кріп. Є полуниця, смородина. Усе це мене дуже радує. Роботи вистачає. Від самої весни борюся з мурашками, бо вони розносять попелицю, а та нищить дерева. Найбільше страждають черешні та сливи. Якщо не доглянути, можна залишитися без урожаю. Потім переходжу до хатніх справ. Люблю читати, щось пишу. Публікую свої думки чи спогади у Facebook – сама веду сторінку.

Люблю вийти в сад, пройтися між деревами, побути наодинці з природою. Далеко вже нікуди не ходжу, але до церкви навідуюся, в магазин теж їжджу. Вже не за кермом, хоча колись водила. У нас була машина, їздила. Ми тоді розбудовували наш будинок. Якщо треба було купити цемент, привезти якісь матеріали чи речі – сідала за кермо і вперед. Левко Григорович у той час був повністю занурений у роботу, займався важливими державними справами.

– Він жартував в інтерв’ю: "Доки я будував державу, жінка збудувала дім. У неї це краще вийшло".

– Так, я завжди була його надійним тилом. Це в нас дуже добре виходило.

– Я прочитала, що троє синів вашої доньки Люби стали на захист України.

– Так. Один уже повернувся з фронту. Він прослужив понад три роки, демобілізувався, проходить реабілітацію. Антон, на жаль, загинув... Ще один зараз служить помічником капелана. Він ще навчається в семінарії, тому поки що не є капеланом, але вже допомагає військовим і час від часу виїжджає на фронт.

– Пані Надіє, що сталося з Антоном?

– Спочатку нам повідомили, що він зник безвісти. Ми дуже довго жили надією. А потім прийшло підтвердження: експертиза ДНК встановила, що знайдені останки належать йому. Тепер його вже офіційно виключили зі списку безвісти зниклих. Але вся документація перебуває в Міністерстві оборони. Поховання ще не було. Ми досі чекаємо – уже третій місяць. Це дуже важко... Знаєш, що його вже немає, але не можеш провести в останню путь. На жаль, сьогодні таких родин багато. Дуже багато загиблих, скалічених людських доль. І майже кожна сім'я проходить через свій біль.

– Як ваше село пережило перші місяці повномасштабної війни? Окупації, на щастя, не було?

– Ні, до нас не дійшли. Але було дуже страшно через постійні обстріли. Але найважчою, мабуть, стала ця зима, коли були масовані атаки по енергетиці. Ми залишалися без світла, були перебої з теплом.

– Як ви справлялися? Будинок же у вас великий.

– Будинок справді великий, але на другий поверх я тоді майже не піднімалася. Жила лише на першому. На щастя, газ у нас ще був, тому якось пережили той період. Витримали. І знаєте, з часом найважче ніби відходить, не згадується вже так гостро. Людина не може постійно жити минулим. Треба жити майбутнім.

– Але для вас це вже друга війна...

– Так. Я народилася у 1943 році, під час Другої світової. Звісно, тих подій не пам'ятаю, але добре знаю їх із маминих розповідей. Нашим селом проходили німці. Коли ставало небезпечно, всіх мешканців евакуювали. Недалеко від села була гора, приблизно за п'ять кілометрів, укрита лісом. Туди й ховалися люди. Мама розповідала, що все село перебралося в той ліс. Вона несла мене зовсім маленькою на руках. Так люди рятувалися, чекали, поки небезпека мине. Виходить, що моє життя почалося під час однієї війни, а на схилі літ довелося пережити ще одну.

До школи я пішла в 1949 році, і ті повоєнні події добре закарбувалися в пам'яті. Хоч війна вже закінчилася, радянська влада продовжувала боротьбу з українським підпіллям, тому в селах розміщували гарнізони військових. У нашому селі теж було неспокійно. Поруч із нашим будинком жила родина мого родича – його батько був рідним братом мого дідуся. Їх силоміць виселили з власної хати, а в будинку розмістили гарнізон радянських солдатів. Вони стояли в селі довгий час, проводили облави, контролювали людей.

Пам'ятаю, як одного разу люди почали говорити, що вбили уповноваженого радянської влади на прізвище Шишкін. Після цього почалося справжнє полювання. Солдати ходили по всіх хатах, проводили обшуки, шукали тих, хто це зробив. Вони були переконані, що десь у селі переховуються партизани. Я й досі пам'ятаю той страх. До кожної оселі могли зайти будь-якої миті, усе перевертали, допитували людей. Батьки дуже берегли нас, дітей. Коли до хати приходили сусіди чи родичі й починали говорити про щось серйозне, нас одразу відправляли надвір: "Ідіть гуляйте". Вони боялися, щоб ми ненароком не почули зайвого, а потім десь не повторили. Такі були часи. Здавалося, усе це давно залишилося в минулому. Але сьогодні Україна знову змушена боротися з російською агресією.

– Ви допускали в думках, що Росія може розпочати повномасштабну війну?

– Я не думала, що Росія наважиться на таку велику війну. Після 2014 року, коли почалися бойові дії на сході, мені здавалося, що все залишиться в тих межах і далі не піде. На жаль, сталося інакше. Вони принесли на нашу землю стільки горя, стільки руйнувань, забрали стільки людських життів... Це дуже болить. Але, попри все, я не втратила віри, що Україна вистоїть. Ми вже пережили багато випробувань у своїй історії й переживемо це.

– Пані Надіє, ми зараз із вами розмовляємо, а я у вікно дивлюся на сусідній будинок – і це вулиця Левка Лук'яненка. Вона зовсім поруч із моєю – Героїв полку "Азов" у Києві. Ви буваєте в місцях, які сьогодні носять ім'я вашого чоловіка?

– Так, буваю. Кілька разів їздила до Чернігова – там є музей Левка Лук'яненка. Один підприємець виділив для нього дві кімнати у власній будівлі. Для мене було дуже зворушливо побачити, що люди зберігають пам'ять про нього. У Чернігові також є вулиця Левка Лук'яненка. Колись вона носила ім'я радянського маршала Рокоссовського. І це дуже символічно. І в інших містах теж буваю. Нещодавно мене запрошували на зустрічі з читачами до однієї з бібліотек. Сказали: "Обов'язково приїжджайте, наша бібліотека розташована на вулиці Левка Лук'яненка". Такі моменти дуже зворушують.

– Як ви проводите два особливі дні – 7 липня, день пам'яті Левка Григоровича, і 24 серпня, коли він народився?

– У день його пам'яті я обов'язково йду до церкви, замовляю панахиду. Потім люди збираються вже в нас удома. Приходить священник, друзі, знайомі. На жаль, колишніх політв'язнів, його побратимів, із кожним роком все менше. Але ті, хто може, приїжджають. 24 серпня теж завжди відкриваю двері для гостей. Кажу всім: "Приходьте". Готуюся до цього дня, накриваю стіл. Останніми роками мене також запрошують на пам'ятні заходи. Інститут національної пам'яті щороку проводить зустрічі до Дня Незалежності й водночас згадує Левка Григоровича. Запрошують музеї, бібліотеки, громадські організації. Я завжди із задоволенням погоджуюся. Якщо можу розповісти людям про Левка Григоровича, про його життя, боротьбу, про те, яким він був насправді, – значить, маю це робити. Тож життя триває, і мені є заради чого жити.

Раніше OBOZ.UA писав, куди зник найменший "довгоносик" Василь Бендас: дружба з Роговцевою, життя в будинку на колесах в Києві і переїзд у село.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та у Viber. Не ведіться на фейки!