"Роздягали до трусів": мешканці Маріуполя розповіли про звірства російських окупантів і фільтрацію

Жителі Маріуполя розповіли про звірства російських окупантів, які їм довелося пережити, коли місто захопила армія країни-агресора. Багато людей перенесли фільтрацію.

Слова потерпілих наводить видання "Полігон". Зазначається, що тисячі людей загинули, а населення міста скоротилося вдвічі – із 450 до 212 тис. осіб.

При цьому, незважаючи на жахливі звірства, всі ці місяці російська пропаганда стверджувала, що армія РФ бомбардувала виключно військові цілі, а в обстрілі драмтеатру та міської лікарні, де загинули сотні людей, звинувачувала "українських націоналістів".

Але колишні жителі Маріуполя, які на власні очі бачили бомбардування міста, розповіли правду про те, хто зараз грабує залишені квартири та як маріупольці проходять фільтрацію в "ДНР".

"Наш будинок розташований у приватному секторі Приморського району, поблизу Азовського судноремонтного заводу. У 2015 році, коли були прильоти з боку "ДНР", ми дуже добре чули ці звуки завдяки морю. Там немає жодних будинків та інших будівель, які б перекривали луну. І в ранок 24 лютого теж почули звуки вибухів. Увімкнули телевізор. А там уже йшли новини, в яких розповіли про обстріл українських міст", – згадала 59-річна мешканка Маріуполя Ольга Бакалясова, яка до війни жила разом із чоловіком у приватному будинку з чотирма собаками та шістьма кішками.

Війська РФ почали обстрілювати Маріуполь у перший день вторгнення. Вже тоді, внаслідок прильотів по східному району міста, було поранено 26 людей, деякі залишилися без даху над головою. Бакалясові допомагали постраждалим мешканцям, серед яких були пенсіонери. Вони на якийсь час селили людей у своїй однокімнатній квартирі. Наступного дня російські снаряди поцілили в квартиру друга Бакалясових. Житло повністю згоріло.

"Ми зрозуміли, що все набагато серйозніше, а ми до цього були взагалі не готові й сподівалися, що це дуже швидко закінчиться, що це якесь непорозуміння. Можливо, це було безглуздо, але ж ти завжди сподіваєшся до останнього. На той момент ми точно нікуди не збиралися їхати", – додала жінка.

Незабаром зникло світло, а потім і вода, на початок березня зник і телефонний зв'язок. Виїхати з міста родина ніяк не наважувалася, але сусіди розповіли, що снаряди прилітають уже по центру міста, а російська армія обстрілює житлові будинки, в яких мешкають мирні люди.

"Води та світла у нас уже не було, але залишався газ. І ми дуже раділи цьому, бо було холодно. У мене в будинку була дров'яна грубка та запас дров, тому ми мали можливість грітися. А у багатоповерхівках люди просто замерзали. Це було страшно. Над нами весь час літали ці літаки, але на нас снарядів не скидали, вони бомбили центр. І "Азовсталь" – її бомбили з перших днів війни. Вибухи долинали кожні п'ять чи десять хвилин. Це був жах", – сказала маріуполька.

За її словами, люди чітко знали, хто їх бомбить.

"В України не було своїх бомбардувальників, а літаки, що обстрілювали нас, летіли з боку Єйська через море. Це все було чудово видно, ми ж жили прямо на березі моря", – заявила українка.

Потім до маріупольського порту припливли російські військові кораблі. Але зайти вони не змогли, бо підходи до берега моря замінували. У цей момент обстріли ставали дедалі серйознішими. На початку березня російські ракети поцілили в багатоповерхівку, яка стояла навпроти будинку Бакалясових, і тоді місто опинилося в оточенні російської армії. Причому місцеві дізналися про це досить швидко завдяки "сарафанному радіо".

Люди почали втікати від російських окупантів, на виїзд із міста потяглися колони автомобілів, на багатьох із яких були сліди обстрілів, частина була без шибок. Бакалясови не змогли виїхати з міста, оскільки вони не мали бензину.

"Багато людей пішки йшли з міста, деякі були на милицях, поранені. Одного разу ми побачили інваліда з церебральним паралічем, який ішов і штовхав свій візок, намагаючись покинути місто, – це одне з найжахливіших видовищ. Відстань там пристойна, пішки я б не дійшла, напевно", – розповіла вона.

Тож сім'я зрозуміла, що потрібно йти зі свого будинку. У центральному районі біля місцевої митниці утворилося бомбосховище, де ховалися місцеві жителі. Спочатку там оселилися люди з довколишніх дев'ятиповерхівок із дітьми. Приблизно 50 людей жили у великій кімнаті поряд із виходом, у глибині будівлі розташовувалися гвинтові сходи, за якими було ще кілька кімнат. У бомбосховищі була каналізація, але вона практично одразу забилася.

Щоранку о 6:00 Бакалясові ходили додому, щоб погодувати тварин. Але одного дня Ольга захворіла й вирішила переночувати в рідному домі.

"Я залишилася і зрозуміла, що не зможу заснути, бо кожні 10 хвилин шмигали літаки. Вони летіли у бік міста, скидали бомби та летіли у зворотний бік. І, знаєте, у мене було таке відчуття, що ось зараз вони кинуть на мене. Я дивилася і думала: Господи, навіщо моє життя, робота? Тварини були в такому жаху, вони бігали, скиглили. А ми не знали, що робити. У бомбосховище їх не взяти. Єдине, що ми могли – нагодувати, закрити цю хвіртку та втекти", – розповіла жінка.

28 березня Ольга із чоловіком уперше потрапили під обстріл.

"Ми почули вибух, а потім за нами ніби летить цунамі. Хвиля землі, цементу... Ми перелетіли на інший бік за багатоповерхівку. І кілька хвилин лежали, тому що було настільки страшно, що ми не могли поворухнутися. Чоловік сказав: "Усе, досить бігати, треба йти в сховище". І ми пішли назад. Воду набирали в декількох джерелах із землі – приблизно за 200-300 метрів від укриття. Продукти закінчувались – ті, що залишилися в бомбосховищі, їли один раз на день, в основному макарони. Виходили на вулицю та смажили їх із цибулею на багатті. Ні про яке м'ясо й не йшлося. Тільки одного разу після дощу виповзли равлики – і їх приготували на тому ж багатті. Наприкінці березня чоловік пішов на розвідку в пошуках продуктів. Так він дістався до місцевого ресторану "Оба-На", який був популярним серед маріупольців. У дворі він побачив труп жінки з обгризеними ногами. Безпритульним собакам теж не було чого їсти. "Це видовище я ніколи не забуду", – сказав він мені", – згадала жінка.

У місті не було зв'язку, в бомбосховище постійно приходили люди, вони навіть не знали про бомбардування драмтеатру та лікарні, де загинули сотні маріупольців.

Незабаром її чоловік пішов додому, а назад повернувся у пригніченому стані. "Все, у нас більше нічого немає", – сказав він.

Житло було повністю знищено через обстріли.

Так пара зібрала речі та вирішила поїхати з міста. Вони йшли пішки, берегом, який на той момент практично не обстрілювався, і бачили перед собою зруйнований Маріуполь, спалені будівлі, трупи людей, які загинули під обстрілами. Деякі сиділи на лавках, мертві. На виїзді з міста лежали тіла восьми мирних жителів із білими пов'язками.

Евакуацією людей переважно займалося "МНС" "ДНР", тому людей вивозили виключно у той бік. Бакалясовим вдалося виїхати лише четвертого дня – 19 квітня. Автобус їхав через Оленівку – до Донецька, і саме там на сім'ю чекало нове випробування.

"Відкатали наші пальчики, перевірили всі наші мобільні телефони, але ми їх почистили, бо нам сказали: "Жодних зйомок зруйнованих будівель". Нас люди попередили: якщо, не дай боже, щось знайдуть, то не вдасться виїхати. У Донецьку нас привезли в якесь відділення міліції і всіх там фотографували, потім довго перевіряли мобільники, записували наші дані, а з Донецька повезли на пункт пропуску з Росією, там нас перевірили капітально, чоловіків завели в окрему кімнату, жінок із дітьми пропустили. І там із ними "працювали". По одному всіх викликали до кабінету, роздягали до трусів, перевіряли наколки", – розповіла маріуполька.

Окупанти змушували людей заповнити анкету, де було кілька запитань. Зокрема: "Як ви ставитеся до Росії?", "Як ставитеся до Путіна?", "Як ставитеся до "спецоперації"?" Маріупольцям довелося брехати, щоб вирватися із справжнього пекла. Але виїхати з "ДНР" вдалося не всім. Одного чоловіка відмовилися випускати попри вагітну дружину.

Інших людей завантажили на автобус і відвезли до Таганрога. Там їх розмістили у великій спортивній залі, де були розкладачки з одноразовими ліжками. Людям допомагали волонтери. І, як не дивно, але Бакалясова каже, що ставлення до біженців було добрим. Потім сім'я відлетіла до Грузії до друга чоловіка.

Те, що було в Маріуполі, Ольга порівнює з романом Стівена Кінга "Імла", в якому одне з американських міст поринуло у туман, сповнений різних монстрів.

У Грузії жінка намагається налагодити своє життя. Її чоловік поїхав на заробітки до Європи, але всупереч усьому, пара сподівається повернутися до рідного Маріуполя.

"Розумієте, Маріуполь завжди був російськомовним. І останнім часом місто відбудовувалося, у нашому районі був найкрасивіший пірс, фестивалі проводилися молодіжні. І молодь з усієї країни з'їжджалася до Маріуполя. Ми не готувалися до війни, у нас не було нацистів, не було протистояння. Ми не чекали на "русскій мір", але тепер усе наше життя, яке ми собі створювали, воно зруйноване повністю", – підсумувала Ольга.

Ще одна мешканка Маріуполя Людмила Єрмак зізналася, що про початок війни вона дізналася із новин по телевізору.

"Поки ми мали світло, було все: вода, інтернет, телебачення. І ми просто дивилися на картинку, але думали, що це швидко закінчиться. Як у 2015-му – постріляють по околицях, і все. Але потім дуже швидко вимкнули світло, воду, газ, інтернет, у нас нічого не було. Досить стрімко почали спускатися вниз, готували їжу на багатті", – згадала вона.

Разом із чоловіком Юрієм вона жила у п'ятиповерхівці на проспекті Металургів. Вибухи поряд почали лунати в перші ж дні, місцеві були змушені ховатися в підвалі: з ліхтариком, термосом. Але, як би люди не ховалися, гуркіт ставав дедалі ближчим.

"Третє, четверте, п'яте число. 8 березня, до речі, також "вітали" нас бомбами", – розповіла жінка, додавши, що не бачила українських солдатів, які могли б бути потенційними цілями для російських військ.

За її словами, путінська армія просто бомбила житлові будинки. Продуктів харчування у сім'ї було мало, а прилеглі магазини на той момент уже пограбували мародери. Хоча жінка впевнена, що ними хтось командував.

"У Маріуполі було багато зрадників. Так, я вважаю, що вони були підготовлені. Саме вони й створили хвилю ось цих знищень магазинів, пограбували у результаті все... Коли відключили газ, ми зрозуміли, що треба їхати з міста. У той момент у під'їзді залишилося всього п'ять сімей, ми отримали вісточку – мовляв, "зелений коридор" буде 16 березня. Досить швидко зібрали речі, взяли із собою кішку, сіли в машину і виїхали до місцевого райвиконкому. Тільки тоді я побачила зруйнований і розбомблений Маріуполь – місто, у якому провела майже все життя. Це було жахливе видовище. Проводи висіли, все було розбито. Усюди стояла розбита військова техніка: танки, БТРи. Міський транспорт уже не ходив, люди просто йшли пішки з міста", – згадала маріуполька.

Як виявилося, коридор таки був. Але через затори люди їхали 30 кілометрів цілий день. У підсумку дісталися селища Мангуш у Донецькому районі, але там уже господарювали росіяни.

"Всюди були машини з літерою Z, працювали російські журналісти, які підходили до машин із біженцями, але ніхто їм інтерв'ю не давав. Ми під'їхали до кругового перехрестя, яке розташоване в самому кінці Мангуша. По колу тоді їздили російські БТРи. Я нахилилася погладити кішку, яка у мене на колінах була... І все. Більше я нічого не пам'ятаю ", – розповіла Людмила.

Вона отямилася вже в Донецьку зі зламаними ногами. Виявилося, що по їхній машині проїхався танк. На капоті навіть залишилися сліди гусениць. Чоловік опинився у лікарні у критичному стані, лікарі не змогли його врятувати. Жінці зробили операцію, і наступні чотири місяці вона жила в "ДНР" разом із родичами, які підтримують "спецоперацію".

"Чотири місяці я шукала, як виїхати з Донецька. Зрештою, знайшла. Але треба було заплатити 3 тис. доларів. Зв'язалась з адміністратором цієї групи перевізників і запитала – чи можуть мене на візку взяти з милицями? Мені сказали – зможуть. І наприкінці червня я сіла і поїхала. Поїхала до Варшави, де мене зустріла жінка, яка знає мене давно. Вона сама з Маріуполя родом. І потім відвезла до Німеччини. Ось я зараз у неї", – згадала Людмила.

Родичі маріупольки живуть у Чернігові, тому вона дуже хоче повернутись до рідної країни. Але не до Маріуполя.

"Раніше всі користувалися благами Маріуполя, тому що це місто розквітало, воно справді перетворювалося останніми роками. У нас такий транспорт хороший був із кондиціонерами, тролейбуси, трамваї, все було класно, все було по-європейськи. А зараз я бачу, як там із помпою відкривають світлофори, і про це розповідають пропагандистські смітники", – підсумувала жінка.

Ще одна мешканка Маріуполя Світлана Шмідт, яка застала повномасштабне вторгнення у своїй квартирі, залишила красномовний коментар під пропагандистським відео про Маріуполь на YouTube:

"Привіт від мешканки роздовбаного Маріуполя. Вже я точно бачила на власні очі ці літаки, які літали над моїм містом, як у себе вдома, кидали бомби по наших будинках, ми в цих вирвах ховали загиблих".

Її будинок розташовувався біля ринку на вулиці Бахчіванджі. Поруч жили її мати й син. Ці будинки були біля військової частини на Бульварі Хмельницького, тому саме цей "квадрат" найбільше постраждав від російських обстрілів. Люди ховалися у підземному паркінгу біля будинку Світлани. У квітні бомби поцілили в нього. Дивом ніхто не загинув. Хоча місцеві жителі вмирали щодня через обстріли й уламки.

"Ми довго не вірили у те, що відбувається, і щодня сподівалися, що прийде допомога. Зв'язку ж не було, ми не знали, що нас нема кому рятувати. Ми з чоловіком їздили набирати воду на набережну, де тече струмок. Майже щодня відвідували родичів, які жили біля драмтеатру. Їхали з відчиненими вікнами і прислухалися, побоюючись прильоту снарядів. Як тільки щось починало свистіти, вилітали з машини і падали на землю", – розповіла вона.

Тоді літаки один за одним залітали в місто з боку моря, скидаючи по два снаряди і повертаючись додому.

"Пологовий будинок реально розбомбили з літака. Моя близька людина була всі ці дні в теробороні та брала участь в евакуації породіль", – сказала Шмідт.

За її словами, в людей поступово здавали нерви.

"У наш будинок було вже кілька влучень, поряд лежали трупи. До мами в квартиру на кухні залетів снаряд. Терпець урвався. Ми терміново рано-вранці схопили теплі речі та, не піднімаючись у квартиру, де залишилося багато цінного, виїхали. З нами того дня ще група сусідів виїхала", – розповіла маріуполька.

Але вижили не всі члени родини. Свекруха померла через відсутність інсуліну.

"І навіть напад Росії на нас нічого в їхньому мисленні не змінив. Вони ненавидять Україну та владу в Україні. Вірять Путіну й хочуть до Росії. Сепари, яких я знаю особисто, всі залишилися в місті чи передмісті. Вони свято вірять, що Росія все відбудує – і вони заживуть чудово", – резюмувала жінка.

Як повідомляв OBOZREVATEL, напередодні в Telegram-каналах поширилося відео з одкровеннями жителя Бурятії, який брав участь у штурмі військами РФ міста Маріуполь на Донеччині. Він зізнався, що окупанти без розбору розстрілювали там житлові квартали.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі Obozrevatel та Viber. Не ведіться на фейки!