Режисерка Данилюк: культурі потрібно надати певну незалежність від політики

Днями в Києві буде презентовано новий соціальний проєкт від ГО "Я-ДіЮ" – виставу Contact Line, що засобами сучасної драматургії на перетині документалістики, театру та інтерактиву розкаже історії молодих людей, які перебували по різні боки лінії розмежування під час бойових дій на Сході України.

Напередодні прем’єри ми поспілкувалися з режисеркою проєкту, засновницею та директоркою ГО "Я-ДіЮ" Ольгою Данилюк про нові форми сучасного театру, культуру діалогу та війну очима молодого покоління.

Ви режисерка, яка працює як в Україні, так і у Великій Британії. Можете назвати основні відмінності в роботі над театральними виставами в цих країнах?

Головна відмінність у тому, що у Великій Британії переважно нерепертуарні театри, що є відкритими майданчиками, які працюють із дуже великою кількістю різноманітних режисерів і акторів. Також театральну культуру частково формують так звані творчі колективи, що складаються з досить невеликої кількості людей. Крім того, є ще сегмент великих шоу, до прикладу, як West End і опера. Така система надає набагато більшу мобільність творчому процесу, що дозволяє колективам розвивати гастрольну діяльність, а не бути прив’язаними до одного театру.

У нас система театрів більш консервативна і не дуже відгукується на новітні форми. Також у нас немає практики грати вистави блоками. Натомість існує репертуарна система, коли щовечора грається інша постановка. Це практично унеможливлює гастролі інших театральних колективів, бо жоден із них не приїде показувати свою виставу на один вечір. Тому ми фактично позбавлені живого обміну театральною культурою. У нас ця сфера живиться переважно власним національним продуктом.

Що потрібно зробити, щоб пожвавити цю так звану театральну мобільність?

Я вже давно схиляюся до того, що насамперед потрібно змінити систему культурних закладів. Це повинні бути відкриті майданчики, де є художній керівник, який формує репертуар із різноманітних вистав, а не лише з робіт власної трупи. Як правило, в багатьох таких культурних центрах є промоутери, які їздять на фестивалі, укладають договори з колективами, які їм сподобалися. Таким чином кожен художній керівник намагається сформувати якомога цікавіший репертуар для свого майданчика. А у нас, здебільшого, ніхто не ганяється за кращими виставами, щоб привезти їх до свого театру.

Чому так відбувається: немає професійного театрального менеджменту чи попиту на театральний продукт?

Це з розряду питання про курку і яйце. Немає менеджменту, тому що немає сфери діяльності, бо наша театральна система залишається такою, як у період Радянського Союзу. Вона з різних причин не розвинулася так, як кіно чи музика, вона продовжує перебувати в законсервованому стані. Що тут казати, у Києві, у європейській столиці, досі немає сучасного культурного мультидисциплінарного центру, де б можна було ознайомитися з декількома різними мистецькими напрямками. Це основна з причин, чому важко розвивати менеджерську діяльність. Крім того, у нас зникли міжнародні театральні фестивалі. ГогольFest – чи не єдиний фестиваль, який намагається когось запрошувати. Серед іншого у нас є низка проблем із законодавством, що ускладнює гастрольну діяльність.

Ви говорите, що західний театр поступово йде до нових форм, надає можливості молодим режисерам і відходить від традиційних постановок. Чи є перспектива такого інтерактивного та мультимедійного формату вистав в Україні? Чи це залишиться нішовою історією?

У перспективі театр змінюватиметься, але найближчим часом будь-яке живе дійство все-таки залишатиметься у своїй ніші. З розвитком інших дисциплін, таких, як сучасне мистецтво, кіно, музика, театр приречений на те, щоб рухатися вперед.

Театр називають ефемерним мистецтвом, тому що він не має репліки. Наприклад, музику ти можеш продукувати і мати копії поряд із живим концертом, кіно також можна запустити в прокат, а театр – це щоразу нова жива подія, тому це досить дорогий вид мистецтва.

Чи зможе в майбутньому поступово сучасний формат повернути саме масового глядача в театр, який останніми роками поступається іншим формам вираження мистецтва?

Звичайно. Як показує приклад популярності нових імерсивних театрів у тому ж Лондоні, глядачу зараз набагато простіше бути інтерактивним. Тому що в повсякденному житті ми все більше звикаємо грати, ми записуємо відео, знімаємо себе, і фактично весь світ став театром. Сучасний глядач відрізняється від того глядача, який комфортно почувався в темній залі. Я люблю говорити, що "я займаюся театром, який не театр", бо саме слово "театр" деколи має дуже нафталінові конотації, що це штучна драма з гіперболізованими емоціями та награністю. Але театр постійно шукає нові форми вираження і не зупиняється на місці.

А такий сучасний театр у майбутньому може стати конкурентом кіно та серіалам і піти в онлайн і стримінг, чи це важко реалізувати?

Я залишаюся апологетом театру як живого дійства. Уже було багато спроб переносити театр в онлайн, навіть були досить вдалі проєкти, але цінність театру залишається в тому, що ти споглядаєш дійство в моменті. У цьому є певна ексклюзивність у час, коли ми живемо в екрані. Тому особисто мені хотілося б, щоб театр залишав за собою живе спілкування, бо в цьому і є його цінність. Він має продовжувати давати можливість сказати, що ти був на виставі й бачив усе своїми очима, це особливе відчуття. А коли ти переносиш це в онлайн, репродукуєш, то ця театральна легенда зникає. Можливо, це звужує глядацьку аудиторію, але це робить театр досить унікальним явищем у нинішньому медійному світі.

Як би ви сформулювали критерії так званого “театру майбутнього", чи тут немає правил і це суцільний джаз?

Чітких академічних критеріїв, що таке сучасний театр, немає, тому що все, що відбувається, і є сучасним театром. Крім того, нетрадиційний театр теж є досить різноманітним. На сьогодні в театральну драматургію з інших дисциплін прийшло багато нових форм. Якщо ж говорити про те, що робить театр сучасним, то це його рефлексії на події, що відбуваються в суспільстві. Тобто, якщо театр знаходить можливість використовувати засоби, через які ми зараз сприймаємо світ, то він залишається актуальним і сучасним.

Наскільки активно українські меценати хочуть вкладати кошти в театр, зокрема сучасний?

Насамперед скажу, що в Україні не склалася історія бордів меценатів у театрах, як це є, наприклад, у Національному театрі Лондона. Якщо не помиляюся, то там всього лише близько 20% фінансування йде від держави, решта – це приватні внески та доходи самих закладів. А у нас немає зрозумілої системи, яким чином меценати можуть себе зафіксувати в культурній історії України, на що вони мають право. Тому навіть не можу сказати, наскільки є зацікавленість у меценатів, бо весь механізм не відпрацьований. Крім того, на жаль, театр у нас не робить таких культурних спалахів, щоб ім’я мецената гучно прозвучало. Тобто для їхнього імені участь у якихось інших, масштабніших культурних проєктах даватиме значно більше.

Якщо говорити на прикладі особистого досвіду, то, щоб реалізувати останній проєкт, вдалося знайти людей, які відгукнулися і тим чи іншим чином сприяли в його реалізації. Зокрема, це Фонд Бориса Денисовича, за фінансової допомоги якого нам вдалося розпочати роботу з проєктом, народний депутат Муса Магомедов, якому ми вдячні за допомогу учасникам проєкту, особиста підтримка проєкту від Томаша Фіали і допомога "Добробуту". Проєкт Contact Line завдячує своїй реалізації саме меценатській підтримці.

Наскільки я розумію, ваш театр не має постійного місця дислокації, і це не може бути класичний формат сцени. Чи бачите ви необхідність у власному мистецькому просторі?

Я прихильниця відкритої сцени і мультидисциплінарного простору. Від якоїсь студії в рамках проєктів чи невеликого театрального колективу я б не відмовилася, але я не хочу робити театр імені одного режисера, я в це не вірю. Я б хотіла, щоб в Україні був такий відкритий майданчик, який би стимулював новий розвиток у театрі, і, можливо, я була б частиною такого простору.

Уже декілька років ваша увага прикута до теми Донбасу. Чому ви вирішили розкривати її саме через роботу з дітьми?

По-перше, діти менш лицемірні і їм повірять. По-друге, це те покоління, на яке ляже тягар вирішення проблем, створених попередньою генерацією. По-третє, дорослі подекуди бояться говорити на непрості теми. І як би парадоксально не звучало, з дітьми деколи простіше говорити про складні речі. Виходить так, що дорослі залишили дітям говорити правду, бо самі остерігаються її сказати. У цих дітей чи, уже радше, молодих людей є сміливість сказати те, що йде врозріз з основним наративом. Вони рухаються до своєї цілі, рухаються вперед і хочуть вірити, що цей регіон буде успішним. Коли я запитувала, що їх найбільше лякає, то вони відповідали: безперспективність і відсутність майбутнього у їхньої малої батьківщини.

Крім того, у цього покоління також є багато запитань, є відчуття несправедливості, нерозуміння певних речей, що допомагає їм розкриватися краще. Ця постановка з дітьми – це така спроба надати голос тій верстві населення, яка не репрезентована в культурному й політичному житті. З їхніх коментарів під час роботи ставало зрозуміло, що це вперше, коли їх хтось почав слухати. Від них чути: “Чому, коли говориться про війну, то слухають тільки дорослих і вважають, що діти нічого не можуть сказати толкового?".

А загалом, безвідносно до теми, з дітьми працювати легше чи важче, ніж із професійними акторами?

Мені легше. Ми знайшли для себе певний рівень довіри. У нас немає поняття як треба, ми перебуваємо в постійному пошуку того, як сказати чи показати ту чи іншу думку або сцену, як відрефлексувати на подію. Ми не маємо стандартів того, як результат нашої роботи має виглядати, тому я разом із ними шукаю, сумніваюся, запитую. Буває, в процесі обговорення вони кажуть: “Ми нічого не знаємо, все якесь незрозуміле", але потім, у підсумку, все складається. Ми виходимо з позиції, що не знаємо, як має виглядати вистава чи якими мають бути конкретні репліки, тому в цьому плані з дітьми легше, вони набагато відкритіші.

Як змінилося життя "акторів" після участі в першому проєкті "Листи незнайомому другу з Нью-Йорка"?

Частина з них обрали творчі професії, що стало наслідком їхньої участі в нашому творчому процесі. А загалом можу сказати, що порівняно з тим, коли ми вперше зустрілися, зараз вони набагато впевненіші, сміливіші й активніше висловлюють свою думку.

Ви комунікуєте зі своїми підопічними поза театром, існує щось на зразок менторства? Чи ваша співпраця обмежується роботою над виставами?

Оскільки ці вистави пов’язані з їхнім життям, то навіть у роботі над постановкою ми працюємо з живим матеріалом, з тим, що відбувається з ними особисто. Тому ми навіть не розділяємо роботу над виставою і життя, все взаємопов’язано. Певне менторство присутнє, але воно відбувається в рамках нашої творчої роботи, яка проходить у формі діалектики. Те, що входить у вистави, – це лише невелика частина того, що ми напрацьовуємо на репетиціях і поза ними. Ми ж не працюємо у традиційному форматі, коли розбираєш текст, героїв тощо, ми ж самі герої своєї п’єси. Ми багато всього пробуємо, імпровізуємо, і частина цього входить у той матеріал, який ми показуємо у виставі. Ми з дітьми отримуємо величезне задоволення від процесу.

Як відбувається підбір акторів для ваших проєктів?

У першому проєкті я мала творчу ідею знайти колектив у прифронтовій зоні, там, де тоді практично не було культурного обміну. Мій вибір випав на цей аматорський колектив із Новгородського. У них було бажання довго й наполегливо працювати, щоб вийти на постановку. Згодом до цього колективу додалися переселенці з тимчасово окупованих територій. Я багато зустрічалася з потенційними учасниками проєкту, але публічність і поява на сцені у багатьох викликала певні застереження, через що я отримувала відмови. Вони були згодні на те, щоб off the record дати інтерв’ю, розказати свою історію, але з’являтися особисто на помості більшість була не готова.

Театр – це не лише режисер і актори. Розкажіть про команду, з якою ви створюєте проєкти в Україні, зокрема роботу Contact Line.

У турі з “Листами…" творча команда з акторами (усього 46 людей) подорожували містами України, створювали променадне дійство просто з коліс, перетворювали закинуті майданчики на дивовижний театральний простір. Усі були виснажені, але сповнені вражень. Напевно, не вистачить місця в цій статті всіх перерахувати і висловити свою вдячність. У роботі з Contact Line незмінними залишаються комунікаторка проєктів і борець із бюрократичними перепонами Ірина Литвин, директорка “Українського Дому" Ольга Вієру, з якою ми почали співпрацю ще в “Мистецькому Арсеналі", драматург Дмитро Левицький, сценограф Федір Александрович, художник зі світла Євгеній Копйов. У кожному проєкті з’являються і нові люди в команді, ми завжди експериментуємо з новими формами. У Contact Line це 3D мепінг і мультимедійний контент, який створюють Олег Рибалко і Ростислав Гольдштейн.

Певний час ваш чоловік Олександр займав високі посади в державній владі, зокрема в РНБО. Чи допомагало це розвитку ваших проектів в Україні?

Ми завжди з цього приводу багато сперечаємося, бо у мене погляд на цю тему як у творчої людини, а у нього більше як у політика. Зрештою, ці погляди і не мають збігатися. Я вважаю, що культура й політика не повинні дивитися на проблему з одного боку. Творчі люди за своєю природою не конформісти, такий собі анти-істеблішмент, який завжди буде боротися з владою. Тому в цьому плані у нас такий дивний тандем. Він деколи сміється, що, як змію, пригрів на грудях режисерку, бо наче має у моїй іпостасі свого опонента, який постійно критикує його як представника влади. Але попри те, що у нас часті дискусії, а погляди не завжди збігаються, він завжди підтримує мої проєкти.

Тобто чоловік залучений до вашої творчої діяльності? Наприклад, може прочитати сценарій і піддати цензурі деякі моменти, що, на його думку, можуть бути сприйняті неоднозначно, зважаючи на специфіку тем, які ви піднімаєте?

Ні, сценарії не читає, чоловік мені довіряє і в творчому аспекті жодним чином мене не контролює. Часом я можу з ним обговорити якісь мізансцени, якісь загальні концепції, але загалом він бачить вистави уже на прем’єрі, як і решта глядачів. Пам’ятаю, коли я працювала над першим проєктом про Донбас, він, розуміючи, що будь-що може бути використане проти нього, сказав: “Я сподіваюся, що ти мене не підставиш", бо знає, що я можу зробити щось провокаційне. Але я також не можу перетворитися на рупор пропаганди, тому ми балансуємо.

Щодо вашої нової вистави Contact Line. Яка її основна відмінність він попередньої роботи?

Цього разу ми пішли трохи далі на таку складну територію – відчуття війни молодими людьми по різні боки фронту. Це дуже непроста тема, бо вона настільки заполітизована, що нам важко відокремити творчість від політики, і це заважає піднімати важливі для нашого суспільства питання, які здебільшого не обговорюються.

Вистава буде двомовною. Авторський текст буде українською, а діти розмовлятимуть звичною для них мовою. Тут не потрібно шукати жодних підтекстів, ми просто намагаємося відобразити реальність такою, як вона є, без викривлень і гіперболізації.

Де в цій виставі грань між справжнім і режисерським художнім домислом?

Власне вся вистава про пошук відповіді на питання, де саме реальність. Тому що вимисел є настільки значною частиною нашої реальності, що ми деколи не можемо це розділити. В сьогоднішню еру постправди всі зіштовхуються з проблемою – кому вірити. Ми вже не можемо відрізнити вигадку, бо вона дуже природно входить у наше розуміння реальності. Тому, звичайно, навіть коли наші учасники на виставі говорять правду, то не полишає відчуття, що, можливо, це суб’єктивна реальність.

Ми багато дискутували про концепцію цієї вистави. Якщо медіа намагаються сховати всі шви і показати конкретно, що це реальність, а це ні, то ми не хочемо приховувати всі ці складні моменти, які утворюються на межі. Можливо, в цьому плані театр і більш правдивий, принаймні, він не намагається бути правдою. Мені завжди подобався вислів одного професора: “Кіно – це ілюзія реальності, а театр – це реальність ілюзії", тобто театр не приховує, що він ілюзорний.

Чи використовуються у виставі прийоми, покликані спеціально щось перебільшити, щоб зіграти на емоціях глядачів?

Так, є одне перебільшення – ми убили одного з персонажів.

Зважаючи на досвід попередньої роботи, чи допускаєте ви несприйняття від частини критиків і глядачів, бо тема, що піднімається, м’яко кажучи, непроста?

Критикувати можна, я навіть не проти, щоб мої вистави критично обговорювали. Але проблему з критикою я бачу в тому, що вона має бути конструктивною, вона має детально аналізувати акторську та режисерську роботу, а також виставу в цілому. А у нас критика обмежується тим, що або “все було чудово", “музика чарівна", “композитор і режисер прекрасні", “магія театру знову відбулася", тобто облизано з усіх боків, або просто “все погано", “постановка була невдала". Мене наша театральна критика дуже розчаровує, бо вона зовсім не аналітична і не конструктивна.

Чи не боїтеся, що хтось може побачити у виставі якісь політичні підтексти?

Звичайно, не хочеться, щоб вистава розглядалася як якийсь політичний маніфест. Хочеться, щоб її сприймали саме з погляду людяності, гуманізму та розуміння того, що війна – це не однозначне явище, а парадокс багатьох протилежних складних речей. Внутрішньо ми всі це розуміємо, але в нашому суспільстві є певне табу на обговорення цих речей. Максимум ми говоримо, що є травми і посттравматичний синдром, але чому це все виникає – ми далі не заглиблюємося.

Чи можна сказати, що цей і попередній проєкт – це елемент так званої лагідної реінтеграції?

Я думаю, це швидше про те, що пішло не так. Для нашого суспільства це дуже болюча тема. Вона сильно зачіпає людей, і про неї важко говорити, тому що багато чого пішло не так, як нам хотілося, і це важко визнати. Легше підтримувати наратив, у якому всі завжди праві. У цьому є певний надрив і розчарування, бо всім хотілося, щоб це склалося якось інакше. У своїх виставах я певною мірою намагаюся говорити саме про те, що пішло не так.

А театр взагалі має ставити такі складні питання, чи це все-таки має бути інтертеймент?

Театр має бути різний. Він може бути і складний, і розважальний. Я особисто люблю дивитися постановки від комедій до дуже непростих тем. Але головне – розуміти, що театр працює з душею людини. І те, що в душі людини, не має жодного відношення до політкоректності, – цим мені театр цінний і цікавий. Ти через театр дуже добре відчуваєш свій душевний стан.

Можете розповісти, чи є у виставі Contact Line інтерактив з глядачами? Якщо так, то що це буде?

Я скажу небагато. Потрібен буде мобільний телефон. Глядач матиме можливість обирати “так" або “ні". До речі, алгоритм для цього так званого опитування глядачів для проєкту розробив мій старший син.

Це буде вибір, як має розвиватися історія, чи глядацьке соцопитування?

Хай відповідь на це запитання глядач дізнається на виставі.

Заінтригували. Наскільки широко вистава буде представлена в Україні?

Дуже хотілося б, щоб була змога організувати турне по країні. Крім того, я думаю, що буде телеверсія цієї вистави.

Чи планується якийсь опосередкований супровід проєкту: презентації, "круглі столи" та відкриті обговорення на тему Донбасу?

Справді, хотілося б, щоб резонанс був більший, ніж просто вистава в театрі, щоб була можливість переосмислювати цю тему і напрацювати нове бачення. Виходить так, що ми постійно відчуваємо безвихідність ситуації, а коли є така стагнація, то, на мою думку, обов’язково необхідно дискутувати і шукати виходи. Звичайно, є думка, що краще лишити все як є, не рухати, і хай воно собі існує. Але мені здається, що кожного року все більший клин вбивається в наше суспільство, хоча я переконана, що цілісність країни повинна бути пріоритетом. Ми не маємо давати нашим ворогам роз’єднувати нас через те, що ми вагаємося і оглядаємося на агресора. Перше, що закидають, коли піднімаєш проблематику Донбасу, – "ти працюєш на руку Росії". Але мені знається, що якщо ми будемо боятися щось у цій темі торкнути, то саме це працюватиме на руку Росії, яка вважає, що повністю загнала нас в кут. Це наша територія, це наші громадяни, і ми можемо визначитися з ними без того, щоб постійно боятися трактування Росії.

Я розумію, що це складні політичні питання, але думаю, що культурі потрібно надати певну незалежність. Інтеграція існує, є спілкування, люди перетинають лінію розмежування, існують точки дотику, але поки що це все на неформальному рівні.

А культурна реінтеграція має бути до чи після фактичної деокупації території?

У демократичному світі культура незалежна від політики. А якщо культурна реінтеграція повинна відбуватися після політичних рішень, тоді культура повністю залежна від політики. Мене більше турбує те, що у людей на окупованій території немає ніякої незалежності, тому потенційно важко робити незалежні культурні проєкти з цією територією. Там суспільство дуже контрольоване і залякане, тому з цим працювати досить складно. Ми впираємося в те, що ми не можемо вільно спілкуватися з людьми, які є прихильниками України, але з тих чи інших причин залишаються на тих територіях. У мене немає однозначної відповіді на це запитання, тому я вважаю, що “круглі столи" і публічні обговорення якраз і потрібні, щоб зрозуміти, яку культурну стратегію ми можемо виробити в цьому плані.

Чи маєте ви на меті адаптувати і показувати цю виставу за кордоном?

Так, ми від самого початку мали бажання створити тур країнами Європи. Наша мета –підняти питання, що війна в Україні триває, а також звернутися до універсальної проблеми постправди в сучасному світі.

Хто ваш глядач?

Це люди, яким не байдуже все, що відбувається, люди, яких цікавить нова драматургія і новітні форми театру. Хоча, ви знаєте, є упередження, що ця тема не буде приваблювати глядача. Так було і з попередньою виставою на тему Донбасу. Тому виникає така дивна річ, що це одна з найгостріших на сьогодні тем у нашій країні, але чомусь вона нас не цікавить.

Назвіть три причини, чому глядачеві варто подивитися виставу Contact Line.

Глядач там точно побачить щось нове для себе. Ця вистава змусить його думати. Після перегляду у нього залишиться незабутнє враження. Можливо, це буде той момент, коли він зможе сказати: “Я там був", про що ми з вами говорили раніше.

Сьогодні вже є плани на наступні проєкти? Якщо так, то що це буде?

Задумів багато, головне, щоб все вдалося реалізувати. Зокрема, планувався сучасний балет, який ми хотіли презентувати в Лондоні. Крім того, планувався ще український мюзикл. Також мене зачарувала п’єса Жана Жене “Балкон", але столичний репертуарний театр відмовився від постановки. У нас не люблять складних, провокаційних творів, отже, я планую знову це робити поза сценою. Мені подобається робота на перетині з документалістикою, подобаються характери людей складних професій і загалом щось нетривіальне. Тому продовжуватиму розвивати жанр інтерактивної документалістики, хоча незалежні проєкти і вимагають затрати великої кількості енергії та часу. Мені деколи не вдається так швидко рухатися, як би мені хотілося, з усіма темами. Крім того, на кожний проєкт потрібно ще знаходити фінансування.

Чи є у вашому творчому та професійному житті ще щось, окрім режисури й театру, на що ви витрачаєте свій час?

Донедавна мене ще цікавила дослідницька діяльність, сучасні дискурси, я брала участь у профільних конференціях. Така діяльність фактично суттєво інформує мою режисерську практику, оскільки різні філософські дискурси – це ті питання, які зараз підіймаються в інтелектуальних колах. Мене цікавить такий актуальний театр, тому що через нього можна звернутися до багатьох питань нашого буття, суспільства, в якому ми живемо, і системи цінностей, у якій ми перебуваємо. Я завжди приводжу в приклад, як на мене, геніальну фразу відомого хореографа Ллойда Ньюсона: “Якби у мене не було театру, то я би зійшов з розуму від цього світу". Це дуже мені відповідає. Театр – це спосіб не зійти з розуму від світу, шукати відповіді на питання, що тебе хвилюють, і думати концептуально та філософськи.

До речі, ми з’ясували, що ваш чоловік вам активно опонує у вашій творчій діяльності. А як вашим дітям мати маму – театральну режисерку?

Старшого сина я періодично залучаю до своєї роботи. Пригадую навіть, як у Лондоні він робив дизайн афіші до одного з проєктів. Я вважаю це позитивним моментом, коли ми робимо щось разом, у нас з’являються нові теми для спілкування. Я дуже люблю ділитися з дітьми тим, що роблю. Згадую, що для попередньої роботи я забрала деякі іграшки у свого молодшого сина як реквізит, а коли він прийшов на виставу і побачив свого улюбленого Чебурашку, то обурено сказав: “Це ж моя". Пізніше та іграшка десь на гастролях і зникла. Я, напевно, уже половину домашніх речей використала як реквізит. Перед тим, як щось викинути, перше питання: може, для театру знадобиться, і речі залишаються припадати пилюкою на горищі.

Тому, звичайно, сім’я залучена в мій творчий процес. Вони дуже поважають мою роботу, намагаються допомагати або принаймні не заважати. Усі знають, що, коли я виходжу на прем’єру, то мене ні з чим не потрібно рухати, всі заходи скасовуються, всі чекають, коли “гроза мине", і ми знову зможемо розслабитися.