Блог | Проєкт "Лабіринт": країна, яка сама себе законсервувала

Книжки відображають наш світ, наші думки, прагнення й захоплення. Та після прочитання роману "Проєкт “Лабіринт"" Олени Кузьміної я почав думати, що інколи сам світ відображає те, що в книжках, адже авторка описала країну, яка сама себе законсервувала в банці з-під огірків. Робота над цією книжкою, як зазначає авторка, почалась задовго до повномасштабної війни в Україні, а ідея з’явилась іще раніше. Але в цьому романі можна зазирнути в майбутнє рашистської країни, яке вже частково збулося.

Це дебютний роман Олени, і я не очікував чогось особливого від нього. Гадаю, що декілька років тому я б, можливо, взагалі побоявся читати чиюсь першу книжку, навіть якщо довкола неї багато шуму. Та я радий, що цей страх книжок-першачків у мене давно минув і я сміливо можу братись за неідеальні, але водночас цікаві книжки. "Проєкт “Лабіринт"" якраз такий неідеальний роман, втім, у ньому є щось особливе. Часом мені здавалося, що це пародія на інші книжки, а часом я був у захваті від вчинків персонажів і хотів докопатися до самої їхньої суті.

Сам сюжет доволі динамічний. Звичайно, як і в кожному романі кожного письменника, є тут такі маленькі болотяні історії, які ніяк не впливають на сюжет. Втім, вони дозволяють краще пізнати персонажів, їхніх родичів та друзів.

У книжці надто багато персонажів, а це ризик, що хтось із них стане ходячою лялькою, яка рандомно викидує заїжджені репліки. У таку пастку потрапляють навіть досвідчені письменники, що ж казати про початківців. Але Олена Кузьміна знайшла чудовий вихід із ситуації. Вона вбиває героїв одне за одним, не даючи їм жодного шансу загубитися на сторінках чи пережити картонну метаморфозу. Ви тільки не думайте, що в романі вбивство заради самого вбивства. У Лабіринті ніхто просто так по приколу не вмирає. Кожна смерть має сенс і, відповідно, наслідки. Можливо, часом авторка надто жорстока, але якщо ви дивитесь репортажі про звірства рашистів, то цей роман вам здасться геть не кривавим.

Хтось може сказати, що світ у Олени Кузьміної вийшов трошки пласким і не зовсім продуманим. І я деякою мірою погоджусь. Та цей роман не про те, що оточує нас, а про те, що відбувається всередині. Мені здається, головні події розвиваються саме там – у головах і серцях людей, які бояться навіть думати всупереч словам президента Держави, який, безперечно, турбується про своїх людей. Тому детальний опис світу був для мене не на першому місті. От взяти ту ж "Висотку" Балларда – там теж немає детально пропрацьованого світу. Так, лише великі мазки. І цього досить, адже в антиутопіях більшість подій розвиваються саме всередині людини.

Як для першої книжки, в Олени Кузьміної вийшло доволі непогано. Тут тобі й багато персонажів, які відчуваються справжніми й мислячими, і Держава, яка активно хоче, щоб ви почувались у безпеці, були справжніми патріотами, готовими вмерти за свою країну, а потім, якщо пощастить, спокійненько доживали віку, не турбуючи Державу своїм існуванням. Ця книжка не ідеальна, як і все в нашому світі, спаплюженому нашим же гріхом, але вона варта уваги тих людей, які люблять антиутопії, продуманих персонажів, копирсання в думках героїв та промовисті деталі, за якими розгортається ціла історія.