Про захисників і захисниць, або Чому я ніколи не кричу "Україна понад усе!"

Про захисників і захисниць, або Чому я ніколи не кричу 'Україна понад усе!'

Я зараз трішки про захисників та захисниць, мені можна. І про те, чому на жодному мітингу я ніколи не кричу "Україна понад усе".

Так вийшло, що багато людей на війну не пішло. Абсолютна більшість людей на війну не пішла. Могла, часто навіть мала, але знайшла варіанти цього не робити. Всі авансом подаровані шкарпетки на 23-го лютого були даремні.

Чому так?

Як на мене, головний затик у більшості був не у боягузництві. Принаймні, не в боягузництві на кшталт "ой, там же вбити можуть". Для когось це, очевидно, було визначальним фактором, але я не думаю, що для більшості.

Відео дня

Для більшості було важко відмовитися від звичного життя.

Це взагалі нормально. Життя розплановане, в ньому є проекти, в ньому є кар'єра, в ньому є сім'я та регулярна рутина. А тут пропонується кинути все і поринути в абсолютно нове для себе середовище. Проблема навіть не в тому, що в цьому середовищі спекотно, холодно, вбити можуть, підкорятися змушують і якийсь поц в вухо верещить. Проблема в тому, що треба у своєму звичному житті викроїти відпустку довжиною в понад рік і витратити його аж ніяк не на відпочинок.

І от оце найважче. Бо взяти і кинути все психологічно складніше, ніж стрибнути зі скелі.

На жодному мітингу я не кричу "Україна понад усе" не тільки тому, що це гасло передерте у 90-ті з гасла не дуже хороших людей, тому що мені здається, що це сеанс колективної нещирості. Особисто я просто не знаю, чи не видам я військову таємницю, якщо поряд зі мною катуватимуть рідну мені людину, не впевнений, що і сам не розколюся під тортурами, а якщо не впевнений — то тихше будь.

І я точно знаю, що серед людей, які волали це гасло до 2014-го року, виявилося дуже мало тих, хто поставив Україну не просто понад усе, а понад свій звичний побут. Навіть не кожний десятий.

Але тим цінніший вчинок тих, що поставили.

Для мене захисник України — це людина, що пройшла випробування відмовою від звичного ритму життя, віддаленням від рутини та наближенням до смерті. Це людина, яка пожертвувала звичним життям заради спільноти та ідеї. І це — найбільший живий вияв патріотизму.

Саме тому я ніколи не прийму тезу "всі хлопчики — майбутні захисники". Ні. Абсолютна їхня меншість. І так само — абсолютна меншість дівчат.

І це, певно, нормально. Я буду робити все, щоб таких людей ставало більше, але в жодному суспільстві їх не є велика доля.

Тим цінніше ті, що є.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело:site.ua