Блог | Про французьку кухню, або Як мале чортеня село до делікатесів хотіло привчити

#дитинство_цинічного_снайпера

Відео дня

Історії з ненаписаної книги життя

На війні мені доводилося їсти багато всякої гидоти. Сухпай 15-го, з його галетами якими якщо в голову сепару попадеш, то і вбити можна, це ще не самий гірший варіант. Рятували волонтери, що незважаючи на обстріли і небезпеку загинути, привозили їжу нам прямо на нуль. Мені здається, що якби ми навіть тоді були у самому пеклі, Надія Мороз знайшла би варіант доправити туди свої вареники.

На війні, до речі, я і готувати навчилася, бо моє довоєнне напівбогемне і напівекстремальне життя таку річ, як приготування їжі, ніяк не включало.

Може, якщо би в моєму буремному дитинстві не сталося певної події, то я би і готувати навчилася як нормальна дівчинка на кухні з мамою, а не в підвалі з шаленим доктором, який носив гордий позивний Каюк.

А почалося все так.

Мальовниче село на Чигиринщині. Літо. Увесь куток стоїть на вухах ввіду собитія нехілого маштабу: на днях мій дядя Серік, той самий моряк загранплавання, який привіз маман машину Опель і капронові чулки, якими я козу для дойки прив'язувала, мав повернутися з рейсу. Зазвичай таке собитіє супроводжувалося вечерею на кілька десятків персон (сусіди, баби з кутка, баба Гануся, кум Петро з бабою Вєрою і ще маса представників сільського бомонду) в нашому дворі, з усіма атрібутами празника. Там дядько розповідав про далекі країни, шторми, різних морських чудовищ, і якихось путан (того слова я тоді не понімала і думала, що то якийсь вид бабочок, бо перед цим він вів мову про якихось нічних метеликів, яких він у Вінісуєлі піймав). Вообшим розповідям дяді Серіка міг позаздрити любий рибак і охотнік. Бо якщо останіх можна ще було піймати на брехні, то цього пісюнкового злодія, у якого зі слів маман у кожному порту баба, в брехні ніяк не звинуватиш, бо хто ж з нас був у тій Вінісуелі, хай їй грець.

Отже за пару днів до приїзду двір приображався. Бабця давала мені в руки віник і заставляла підмітати. В хаті вішалася нова тюль, на подушки вдівалися нові наволочки, з серванту доставалися всі празнічні тарілки стакани і графини, кури різалися, у свиней вичищалося, трава коло двору косилася, самогонка з закраму доставалася, і даже будку Байкала білили. Одним словом, підготовка до празника велася повним ходом.

Десь зранку приїхав дядько. З двома чамайданами і довольною харею.

Бабка якраз в той момент затіяла підготовку до готівлі вечері, а дядько як завжди теревенів. Розказував дідові, як він у Хранції жаб їв. Казав мнясо, як в курки, і дуже добре.

Я хвацько смикнула, що це ж якшо жаб буде вдосталь, то бабка мою любиму курку Чорнушку не заріже сьогодні на вечерю.

Лишилося одне – наловити десь жаб.

У нас на березі Дніпра в Циганському яру був невеликий ставочок, який видно викопали колись давно, щоби риба туди заходила весною, бо якраз тоді його з річкою і з'єднували. Риба там особо не прижилася, а от жаби якраз навпаки. Але до нього мінімум два часа пиляти. Не вспіну.

А от у колгоспі, який був за квартал від хати, була конюшня. А біля неї копанка, на якій я весною ловила пуголовків. В надежді на те, шо я все ж таки переловила тоді не всіх, я схватила бабину чорну сумку, шо на замок закривалася, та вудку, і стрімголов рвонула в колгосп.

Жаб'яче плем'я там процвітало. Були там і сірі земляні жабки, і ропухи.

Опит в ловлі жаб у мене вже тоді був нехілий, і за два часа сумка була майже повна.

Отже з повною сумкою і повними штанами води, я почелепала додому.

На плиті в кухні в той момент все вже шкварчало, булькало, жарилося і шкварилося.

І тут я подумала, шо якшо добавить жабу в кажде блюдо, то воно ж, дідько, зразу хранцузьким стане.

Ну сказано, значить, зроблено. Дві жаби пішли в борщ, ще дві в тушину картоплю, одна в молочну кашу, і штуки чотири у вушкварки. А от та падлюка, шо я її в кисіль кинула, вискочила з кострулі, і з дикою швидкістю достойною олімпійця, умчалась вдаль. Бігти я за нею не стала, подумала, шо хранцузьких блюд і так хватить.

І от довольна, як слон, своєю винахідливість я потельопала шукать бабку.

Найшла я її коло курнику, коли вона намагалася зібрати у кошик яйця, при цьому не даби псу Байкалу жодного із них сп*здити.

І от з гордим видом я кажу бабці, шо мол так і так, кухня у нас тепер хранцузька, і вся їжа з жабами, як дядя Серік розказував.

Бабця ізмінилась в лиці. Мабуть у той момент вона проклинала в очередний раз той день, коли согласилася взять мене у маман на виховання...

"Ах ти ж бісова кров!!!" – заволала бабця.

(Бісова кров – найстрашніша бабчина лайка в мій бік, яка 100 процентів пахла як мінімум лозиною, а то і батогом).

Я поняла, що треба дрипать. Правда не поняла чого, але то було неважно. Тре було тікать або до Байкала в будку, або на горіх.

До будки було ближче. Але хвіртка закрита. Отже я плигаю через забір і... І зачіпляюся таки тими проклятими мокрими штанами за штахет. На морді бабки було таке лікованіє, ніби вона знову успішно штурманула берлін силами свого военного госпіталю.

Коло курятнику стояв віник... Бабка його схопила з такою пристрастю, як мій побратим Горин свого ПКМа, і ломонулася через забір лупить мене по сраці.

В цей час я дико пручалася, розуміючи, що спасітільна будка всього в якихось чотирьох метрах. І тут бабка зробила тактічеський промах: вона рішила обійти забор і таки дістати мене по повній програмі. І в той момент, коли вона грюкнула хвірткою, штани мої спасітільно порвалися, і я политіла на землю.

Зірвавшись з місця, я чимдуж ломонулася до будки, де мене уже чекав Байкал.

Все, спасіння прийшло. Судьба була на моїй стороні.

Бабка знала, шо з будки мене не дістати. Байкал не пусте. Тому пішла в кухню, дивитися шо я там накулінарила.

Ше довго бабчині прокльони було чуть із кухні. Іще довго остатки жаб вилавлювалися з борщу і тушеної картоплі.

Діло ішло до вечора, і бабка видно понімала, шо ше одну вечерю вона приготовить не вспіне. А оскільки жінка вона була опитна, Голодомор і Війну на своєму віку пережила, то і подумала що ніх*ра з людями од тої хранцузької кухні не станиться.

Прийшла до будки і грізним тоном сказала, шо якшо я, гімно мале, хоч комусь про жаб розкажу, то на базарь в Чигирин вона мене в ниділю не возьме. То був аргумент, бо на базарі можна було півників солодких на паличці купить, а потім магазінним хлібом з мосту рибу в Тясмені погодувать.

Отже я пішла на зделку.

Вийшла з будки. Мене бабка в балії швидко скупала, вдягла в нове платтячко, шо дядько із заграниці привіз, і стала на столи накривати...

Вечеря вдалася. Дядько все розказував істрії, баби хитали головами, а сусід дядя Толя грав на баяні і все норовив випить лишні сто грам, і хвалив бабину тушену картоплю і вушкварки.

І тіко ми з бабою нічого не їли, а пили тіко кампот.

Після того тяга до кулінарії в мене пропала. Як корова язиком злизала.

Навчилася готувати лише на війні, і то не скажу, що добре. От що угроблена в дєцтві ініціатіва з життям робить.

ПиСи: на фото ми з бабцею на якійсь сільській свадьбі.

Морда в мене недовольна, бо тіко шо получила по сраці за те, шо чіюсь козу, шо поруч паслася, відв'язала і привела в двір, шоб і вона конхвет поїла.

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...