Поетеса Майдану: всю романтику і нашу наївність змило кров’ю першого загиблого

Коли почалася Революція Гідності, молодій поетесі Златі-Зоряні Паламарчук було трохи більш ніж 20 років. Вона вивчала журналістику в одному з київських вишів і писала ніжні вірші про кохання.

Злата-Зоряна була на Майдані до самого кінця. Революція Гідності змінила і її саму, і її поезію, дівчина почала писати про Революцію, а згодом – і про війну. Саме на слова молодої поетеси були створені пісні "Небесна Сотня" (група "TaRuta"), "На відблисках мого меча" (група "Тінь Сонця"), "Час ітіме як йшов" (група "Тобі здалося"), "Дай мені так" (група "Колір Ночі") та інші.

Спогадами про Майдан, його феномен та найяскравіші моменти, а також свою власну Революцію, Злата-Зоряна розповіла OBOZREVATEL.

– Злато-Зоряно, коли ви вперше прийшли на Майдан?

– У першу ніч. Тоді, коли Мустафа Найєм запросив усіх на зустріч на Майдані. Коли приїхала, людей було зовсім мало, але вони постійно приїздили і приїздили… Здається, вже в першу ніч була машина озвучки, виступали політики… Хоча, можливо, я помиляюся, і політиків ще не було – зараз дуже важко хронологія подій пригадується. Але та перша ніч, коли все починалося, закарбувалася в пам’яті.

Наступний яскравий спогад – коли зібрався перший мільйон. Дуже чітко пам’ятаю, як Святослав Вакарчук давав свій концерт, коли вмикали всі телефони – і ці кадри облетіли всі світові ЗМІ.

– Чим ви займалися на Майдані?

– Мені пощастило бути серед людей, які реєстрували прибулих на Майдан. Це було 26 грудня, у нас відкрився намет, один із трьох, здається, де ми виписували такі "посвідчення майданівця". Люди приходили в ті намети, заповнювали символічну анкету і отримували паперове посвідчення учасника Майдану. Мені потім розповідали, що деякі перевізники у західних областях через це символічне посвідчення давали знижку на проїзд до Києва або взагалі не брали грошей за проїзд.

У перший день ЗМІ фільмували черги величезні, які стояли до цього намету. Тоді до символічних посвідчень ми додавали ще й невеличкі значки з тризубом – на згадку. Хтось нам приніс. І в мене є фото, де я чіпляю той значок зовсім маленькій дитині, якій ще й року не було… Це ж зараз тій дитині вже рочків 8 виповнилося…

Люди були дуже різні. Інтелігенти, студенти… Це не вигадка, це не міф: там були справжні люди, які їхали, бо дійсно хотіли скинути режим Януковича, вони дійсно хотіли не до Росії, вони хотіли до Європи. І ця от можливість реєструвати людей мені показала Майдан із внутрішньої сторони. І це було неймовірно.

А потім стався перелом. 22 січня, на День соборності. Тоді на мосту Патона проводили символічну акцію – об’єднання лівого і правого берега до Дня соборності. І я вперше туди поїхала. Там було ду-у-уже холодно. Коли повернулася звідти до нашого намету реєстрації – дізналася про першу смерть на Майдані: вбили Сергія Нігояна.

Це все змінило. Всю ту романтику, всю ту наївність, з якою ми йшли на мирний протест, змило першою кров’ю. Бо ти розумієш, що ризикуєш втратою життя навіть. Все стало надто серйозно. У моєму розумінні, це був квиток в один кінець. Ось ми йдемо до чогось – і назад ми вже не повернемося.

18 лютого, коли відбувся наймасовіший розстріл Небесної сотні, все почалося з наступу "Беркуту". Вони пішли в атаку з Кріпосного провулку. Ми з майданівцями там були. Ніхто не розумів і не знав, що буде такий наказ, що от зараз стіна "Беркуту", яка просто стоїть, рушить на людей, що вони почнуть стріляти…

І от ми стояли в цьому Кріпосному провулку, близько до "беркутівців", коли все почалося.

Я пам’ятаю, як люди просто почали бігти. Пам’ятаю, як побігла разом з усіма.

Це просто було наче в якомусь фільмі. Ти психологічно до того ніяк не готова… Тобі двадцять з невеликим хвостиком років – і ти ніяк не готова до того, що зараз по тобі стрілятимуть… Що тебе гнатимуть, як тварину просто – і стрілятимуть по тобі…

Люди бігли з Кріпосного провулку в сторону Арсенальної. Це така широка дуже дорога, і "беркутівцям" було зручно стріляти, влучати в людей… Розстріл почався з Кріпосного провулку, з цього наступу… Тоді загинуло 8 людей.

Мені вдалося вибратися звідти неушкодженою. А ввечері підпалили Будинок профспілок… Було якось не до того, де мої речі поділися, де моя сумка, в якій лежав диктофон, блокнот, багато пляшечок води, документи… У мене лише телефон у руках зостався. А сумка, як виявилося, залишилася в машині озвучки, котра стояла в Кріпосному провулку і котру потім розбили, зрівняли з землею…

А тоді якраз уже ухвалили оті "драконівські закони" про учасників революції, що дозволяли приходити до людей у квартири… Була певна, що до мене точно прийдуть. Бо ж документи в тій машині лишились… І я пам’ятаю той вечір, коли я повернулася в квартиру – я почала прибирати вдома, аби було чисто…

– Готувалися до приходу чужинців?

– Так. Я дуже перестрашилася. А потім мені подзвонили ведучі зі сцени, сказали, що принесли мої документи до сцени. Ті, хто мене знав, навіть подумали, що я загинула чи сильно поранена – бо чого би ще документи мої хтось знайшов і передав.

Так документи повернулися до мене. А сумка, речі, диктофон – все це пішло по людям десь там.

Цікава історія трапилася з моїм блокнотом. Він для мене був дуже важливий. Для кожного його записник – це особисте. А я в свій ще й вірші записувала… І можете собі уявити, що ще в соцмережі Вконтакте через певний час мені пише підліток-дівчинка, каже "у мене є ваш блокнот, і я можу вам його переслати. Мій батько був на Автомайдані, і у нього ваш блокнот, я можу вам його переслати". Я прочитала, думаю - щось не те... Перечитую знову, а там не "на Автомайдані", а "на Антимайдані". І дівчинка пише з Донецька. І прикладає фото мого блокнота…

– Повернула?

– Я написала їй, що це мій блокнот. А далі вона обмежила доступ до свого профілю. Може, вона батькам проговорилась, що мені написала, може, їй заборонили. Але я зрозуміла, що наші речі опинилися в учасників Антимайдану.

Але на цьому епопея з цим блокнотом не завершилася. Я зараз не користуюся Вконтакте, але профіль там залишився. І якось я зайшла – і прочитала повідомлення, що мій блокнот тепер – десь у музеї, в окупованому Криму.

Мені ця історія дуже неприємна, бо я не впевнена, що там люди можуть взагалі зрозуміти нас. І коли ти розумієш, що твої речі, твій блокнот, твої особисті думки опинилися в чужих руках, коли ти не знаєш, що то за музей, в яких цілях твій блокнот там читається… Таке враження, наче хтось порпається у твоїй білизні. Це дуже неприємно. Але це все – такі дрібниці порівняно з людьми, які там втратили своїх рідних, близьких, коханих.

Тобто моя історія – зовсім пересічна.

– Революція Гідності дуже вас змінила?

– Надзвичайно. Вона розділила життя на "до" і "після". До Революції я була свідомою, але не настільки. Революція Гідності загострила відчуття справедливості, розуміння, що свою гідність і свободу треба виборювати, що якщо на тебе тиснуть, ти повинен чинити опір. Вона мене зробила сильнішою. Відкрила нові грані моєї творчості: я почала писати про Майдан. А далі, коли розпочалася анексія Криму і війна, вся ця поезія стала підґрунтям для написання нової, уже іншої, присвяченої війні.

Я часто думаю про те, що нам не дали прожити й відчути Небесну сотню, нам не дали оцінити її жертву, бо в нас дуже швидко розпочалися інші буремні події. У нас відібрали Крим. Росія вдерлася на Донбас. Україна почала нести величезні жертви.

І ця Небесна сотня – вона невідспівана, вона якось залишилася, як на мене, обділена увагою, тому що відразу прийшла війна.

Тому я дуже рада, наприклад, що в мене є поезія, присвячена Небесній Сотні. Що загалом люди почали і тоді, і зараз про це писати, що це не залишається поза увагою, що ми починаємо про це більше говорити – і пам’ятати. От просто подумайте: сім років тому з нами трапилася Революція Гідності. Для мене, чесно, це наче сім днів, я не вважаю, що багато вже часу пройшло, дуже швидко ці роки минули. Але от, наприклад, дітям, які зараз уже повнолітні, тоді було по 11 років. Вони Революцію Гідності можуть і не пам’ятати, або пам’ятати так, як я – Помаранчеву революцію, просто з телевізорів. Вони можуть не знати її справжню історію.

– Вони і не знають здебільшого, це правда.

– Тому дуже важливо, щоби відбувалися зустрічі в школах з учасниками. Я знаю, що інколи школярі самі навіть просять: "Розкажіть нам про Революцію Гідності". Бо якщо не ми почнемо про це розповідати, ті, хто у ній брав безпосередню участь, то за нас це почнуть робити інші, можливо, не учасники, можливо, навіть ті, хто якісь зовсім інші висновки зробив із тих подій. Бо навіть одразу після Революції Гідності, коли я спілкувалася з ліцеїстами, виступала перед студентами, читала їм свою поезію – по завершенні зустрічі до мене підходили окремі викладачі й питали: "Ну і скажіть зараз, а чи треба нам була ота Революція Гідності, якщо зрештою вона призвела до війни?"…

І таких міфів – безліч. Навіть на тих ранніх етапах, коли, здавалося б, можна було би поспілкуватися з очевидцями, звернутися до першоджерел – люди не розібралися. І свідомо чи ні, поширюють оці міфи, що війна почалася через Революцію Гідності. Що анексія Криму стала прямим наслідком Майдану. Хоча ми знаємо, що сценарій анексії Криму розроблявся задовго до того відомого посту Мустафи Найєма. І Росія просто шукала привід, аби почати його реалізовувати.

Ні, ніяка Небесна сотня не винна в тому, що Путін все життя дивився на Крим, який, мабуть, потрібен Росії був, бо давав вихід через Чорне море. І міфи, які породила російська пропаганда тоді, на самому початку, з роками лише ростуть та множаться. Ось чому важливо розповідати правдиву історію Майдану. А правдива історія – це історія кожного, хто там був. Революція Гідності – це історія кожного, хто там був. Так складається загальна історія – з історії кожного. І особисто я ніколи не подивлюсь на Майдан іншими очима, я ж знаю цих учасників, я знаю, що їх вело туди. Я знаю, як вони цим переймались. Я ніколи не скажу, що це щось було фейкове, що це хтось створив умисно чи що на Майдані щось платили людям, які туди йшли.

Ясно, що одна людина не може побачити все, але те, що бачила я, дозволяє мені категорично стверджувати: тим учасникам, яких знала я, ніколи ніхто грошей не платив. Вони (зокрема, мої однолітки) просто хотіли вийти з-під режиму Януковича – і все.

– На Майдан вийшло дуже багато людей. Але ще більше, зокрема, у східних і південних регіонах, – його не підтримали, не зрозуміли. Як гадаєте, чому?

– Одним із перших наметів, що з’явилися на Майдані, був намет кримчан. Тому я так не можу сказати, що вони не підтримували. Знаходились ті, хто підтримував. Але у нас усіх різна історична пам’ять – і ця різність нас розділяє. Ми, як мені здається, живемо за різними цінностями. "Бандерівців" он шанують на Західній Україні, а на сході і в Криму ними дітей і дорослих лякають. Можливо, це говорить історична пам’ять, яка є однією з підвалин наших цінностей.

Вона нас найбільше і роз’єднує.

Хоча цілком можливо, найбільше нас роз’єднує навіть не історія, а незнання справжніх історичних подій. Це породжує масу викривлених "історій", частину з яких, як відомий міф про російськомовне немовля, з’їдене кровожерливими бандерівцями, майстерно підігріває пропаганда.

Так народжуються міфи, які нас роз’єднують.

– Але ж йшлося не про минуле, а про майбутнє. І, здавалося б, людям властиво прагнути кращого життя. Чи вважаєте ви, що страх перед минулим, перед історією, перед міфами пропагандистськими у частини суспільства українського виявився більшим за бажання кращого майбуття?

– Цілком можливо. А може, відіграло роль ще й те, що за президента Януковича голосував все-таки переважно схід. І повстати проти його режиму під час Революції Гідності для східняків могло означати визнання своєї помилки, своєї поразки. А на додачу ще й економічні зв’язки східних регіонів з Росією далися взнаки, територіальна близькість до РФ… Важко сказати. Я не спеціаліст, тому можу хіба припускати.

– Ви дуже гарно сказали про те, що історія Майдану – це тисячі конкретних історій конкретних людей. Чи запам’яталися вам такі історії? Чи знали ви когось із тих, хто згодом загинув і став Героєм Небесної Сотні?

– Я не знала особисто жодного Героя Небесної Сотні. Але кожного разу, коли з’являлися фотографії вбитих, коли приносили їхні речі, серед яких було і "посвідчення майданівця" – я все думала: а можливо, ця людина була біля мене. Може, ми навіть перекинулися кількома словами. Вдивлялася, чи не мій то почерк на тому посвідченні...

Найяскравіший і найжахливіший водночас мій спогад про Майдан – це труни з Героями, які на руках несли до сцени. "Пливе кача", яку мені досі нестерпно важко слухати – і труни, що пливуть по морю людей до сцени… Ми зараз звикли до війни, до втрат, до статистики загиблих. Слухаючи новини, ми розуміємо, що хтось загинув, і співчуваємо. Але ці відчуття важко порівняти з відчуттями від тих смертей. Коли ти, не в останню чергу через свою наївність, молодість, ніколи в житті не бачив таких сутичок і такої кількості жертв. А тут це раптом починає відбуватися з тобою, на твоїх очах. Ти пропускаєш це через себе, розумієш, що ти – частина цього, підтримуєш цей рух… І звичайно – сприймаєш це все як свою втрати, кожного загиблого там сприймаєш як власну втрату. Навіть якщо не знав його особисто.

Дуже шкода, що зараз ця жертва не цінується. Шкода, що люди не задумуються, що ніхто не хотів помирати у центрі Києва. Ніхто не хотів помирати в принципі. Люди вийшли на мирну акцію. І потрапили в ситуацію, коли їх позбавили життя.

Зараз згадала ще один яскравий момент. Я тоді жила неподалік від станції метро "Героїв Дніпра". Якось поверталася додому з Майдану. І на плечах у мене, як завжди, був прапор. Він зігрівав і душу, і тіло, коли йшов дощ чи мокрий сніг… Цей прапор завжди був зі мною. Я до нього звикла. Коли він був зі мною, було якось спокійніше, чи що…

І от, пам’ятаю, що вже виходжу на станції метро своїй – і до мене підходить жінка. Красива така, помітно, що їде з роботи, десь з офісу… Вона підходить, стискає краєчок мого прапора в кулак – і каже: "Снимите с себя это барахло и езжайте в свою Галичину". Я не пам’ятаю, що я їй відповіла, але оце "снимите с себя это барахло и езжайте в свою Галичину" запам’ятала назавжди. Були навіть такі думки наших громадян, ставлення їхнє до Майдану.

– А про людей? Можливо, якісь люди вам запам’яталися? Якісь вчинки, які вас здивували?

– Чомусь запам’яталося, як нам у намет, де ми реєстрували людей, притягли звідкись буржуйку – хоча нам було тепло, бо там постійно була купа людей. А ще, пам’ятаю, приїхав якийсь чоловік, з готелю "Редісон", здається, приніс дуже смачні обіди і вечері. Справжні, п’ятизіркові, дуже гарно запаковані й оформлені. Це було дуже дивно бачити, і приємно.

Загалом, їжі було багато завжди, постійно хтось щось приносив і годував тих, хто там був на Майдані. Це пам’ятаю.

Пам’ятаю, як в аптеку заїхала, це уже після розстрілу, вже десь кінець лютого… Заїхала купувати різні ліки, коротше, все, на що було коштів. І заходять ще якісь люди, бачать, що я це все пакую і "ми також їдемо, ми також веземо", і я просто сідаю в машину до незнайомих людей і ми просто їдемо на Майдан, щоби завезти ці ліки. Це до Головпоштамту, до місця, де збирали всі медикаменти... Просто так: ви - на Майдан, я – на Майдан, і ми – на Майдан, поїхали – поїхали!

Насправді це жахливі події, жахлива жертва людей у цих подіях. Але це такі події, коли ти зустрічаєш дуже багато хороших людей. Велика концентрація хороших людей в одному місці. Це було неймовірне відчуття.

І я вважаю, що кожна з попередніх революцій – Революція на граніті, Помаранчева революція – вони підживлювали те, з чого народився потім Майдан. Майдан відбувся ще з пам’яттю тих революцій. І думаю, що це дуже важливо – пам’ятаючи про Майдан, не забувати і про події та людей, завдяки яким він зрештою і відбувся.