Пережив полон у Бучі: нова історія у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова

Дмитро Гапченко пережив численні обстріли, погрози і навіть зміг втекти із російського полону. Він залишився у Бучі, щоб допомагати містянам витримати важкі часи окупації. Але сам ледве не загинув. Своєю історією про пережите Дмитро поділився з Музеєм "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Ми прокинулися о 4:30 ранку 24 лютого від вибухів: почалися бойові дії, штурм аеропорту Гостомеля. З того дня вибухи не закінчувалися аж до моменту деокупації", — згадує чоловік.

Нові виклики почалися з перших днів. У місті залишалося багато людей, зникло світло, були перебиті комунікації. Виникало багато питань. Тож у міській раді Бучі, де працює Дмитро, створили центр допомоги мешканцям та кол-центр, де можна було отримати інформацію та психологічну підтримку.

У перші дні з міста виїхало приблизно 15% людей. Більшість просто не могла повірити у те, що відбувається. Але через кілька днів евакуюватися було вже дуже небезпечно: машини розстрілювали, місто окупували, постійно точилися бої.

"Перший коридор мав відбутися 9 березня, але окупанти не дозволили проїхати автобусам, і люди поїхали на автомобілях, на свій розсуд. Дуже небезпечно, але їм вдалося. Я це знаю, бо тоді виїхали мої діти та дружина", — згадує Дмитро.

Сам він не розглядав виїзд — розумів, що його місце в Бучі. Щоранку з колегами приходив до міськради: розвантажувати автобуси з гуманітаркою. Так було і 15 березня. Того дня прийшли окупанти та забрали у полон трьох охоронців, двох працівників та волонтера. Одним із працівників був Дмитро.

"Зв’язали руки, зав’язали очі, поставили біля стінки. Ми чекали на капітана, який повинен був нас допитувати, але він не прийшов. Нас перевели у підвал, розв’язали. Ми розуміли, що треба шукати спосіб вибратися", — розповідає чоловік.

Дмитро зізнається: страшно було тоді, коли чекали на допит. Кожен думав про рідних. Окупанти між собою обговорювали, що полонених просто вивезуть в ліс та вб'ють. Дмитро переживав за те, що тіла ніколи не знайдуть. Що дружина й діти не дізнаються, де він похований. Але зранку чоловіки скористалися шансом: багато військових виїхало, охороняли їх не дуже пильно, тож вдалося вийти на вулицю поза зоною огляду снайперів та розійтися у різні боки. Так врятувалися.

"Хто не відчув окупації, той не зрозуміє, як було важко. Ми щодня молилися про те, щоб вижити. Я зміг оговтатися через 2-3 місяці, але слід від пережитого залишається й досі. Проте треба жити й боротися", — каже Дмитро. Дивіться та слухайте його історію за посиланням.

Свою історію Дмитро Гапченко довірив Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова. Це наймасштабніший у світі архів історій мирних мешканців України, які постраждали від війни. Архів Музею налічує вже понад 40 000 історій.

Кожна історія важлива. Розкажіть свою! Поділитися історією можна так:

— напишіть вашу історію на власній Facebook-сторінці з хештегами #Голоси_Мирних #розкажіть_свою_історію та запросіть друзів долучитися;

— скористайтеся чат-ботом t.me/civilvoicesmuseum_bot у Telegram;

— відвідайте портал Музею та натисніть "Розповісти історію" праворуч зверху;

— зателефонуйте на безкоштовну гарячу лінію 0 (800) 509 001